Другий щоденник ОМКФ 2019: соціалізм Кена Лоуча і безумство Квентіна Дюп’є
Пригоди редакції на Одеському кінофестивалі продовжуються. Читайте пешу частину тут.
Аня: Цього року намагаюсь не бігати бездумно на п’ять фільмів на день і дивитись кіно помірно. Ось наприклад замість Кена Лоуча вирішую подивитись нову стрічку французького фріка-електронщика, кліпмейкера і режисера Квентіна Дюпьє «Оленяча шкіра». Якщо ви дивились «Шину» чи «Реальність», то зрозумієте, чому я проміняла кіно Лоуча на Дюпьє. У Квентіна фільми граничать на стику гіперреалізму та фантасмагорії. Це наче абсурдистський сон, де ледь помітно порушуються закони логіки.
От і в «Оленячій шкірі» дія розпочинається з того, що головний герой Жорж (Жан Дюжарден) віддає 6 тисяч євро за замшеву куртку з бахромою. Вона йому відверто мала, виглядає старомодно, але чоловік одержимий таким «вбивчим стилем». Як бонус від продавця він отримує не менш старомодну цифрову камеру, на яку вирішує фіксувати себе у куртці (звісно що). Прибувши в невідоме містечко, він представляється режисером і заводить дружбу з місцевою офіціанткою. Але куртка не дає спокою і в певний момент починає говорити до Жоржа людським голосом.
Нагадаю, що «Оленяча шкіра» відкривала «Двотижневик режисерів» в Каннах. Це кіно неначе покликане спричиняти роздратування низкою вчинків головного героя. Жорж явно не в собі, але цього ніхто не бачить. Тут як і колись в «Шині» у фокусі перш усього предмет, який несе смертельну загрозу. Дюпьє навчився майстерно працювати з кількома жанрами одночасно — «Оленя шкіра» це і комедія і трешовий кримінальний триллер категорії Б. З недоліків: хронометраж в 77 хв, який дозволяє припустити, що з цього фільму вийшла б чудова короткометражка.
Саша: Я люблю Кена Лоуча, але з невеликим нюансом – я люблю його скоріше в теорії. Мені імпонують політичні погляди режисера, і я щиро вважаю, що занадто мало кінематографістів приділяють увагу тим соціальним групам, про яких Лоуч знімає фільми. Але дивитись його картини – скоріше виснажлива робота, ніж задоволення. Окей, я розумію, що трохи цинічно називати перегляд фільмів «виснажливою роботою», особливо – коли бачиш на екрані тяжку буденність британського робітничого класу. Вибачте.
І все ж, «Вас не було на місці» (Sorry We Missed You) – фільм, який вже з перших кадрів викликає сум, лють та огидне відчуття безвихіддя. Точніше, спочатку є крапля надії, але вже за декілька хвилин ти розумієш, що соціум далекий від ідеалу, що капіталізм у його сучасній формі – система експлуатації і що для багатьох людей справді немає шансу на краще життя. Лоуч міг би зупинитись на цьому, але з часом стрічка стає настільки песимістичною, що перетворюється на якусь дивну самопародію. Головні герої не просто страждають від економічної нерівності – на них щодня навалюється чергове нещастя, вони постійно сваряться між собою та все глибше поринають у цю прірву. Під кінець тобі вже навіть складно їм співпереживати, бо вже очевидно – фінал буде надзвичайно нещасливим. Так, фільми Лоуча – кінематографічний еквівалент шкільної програми з української літератури другої половини XIX ст.
Аня: Документаліста Віталія Манського на ОМКФ знають давно. До прикладу, в 2017 він представляв тут картину «Рідні» про родичів, розкиданих по Україні, яких анексія Криму розділила у світоглядах. Тепер Манський привіз дещо резонансніше — фільм «Свідки Путіна» про передвиборчу гарячку в 1999 і перший рік «правління» Володимира Путіна на посту президента Росії. Виявляється, Манський зі своєю командою працював над кількома теле-фільмами про Путіна на початку 2000-х, отже був так близько до тирана, що тепер навіть страшно спостерігати за крупними планами у його стрічці.
По суті це історія у перспективі часу: хроніка фільму датована лише 1999-2000 — виступ Єльцина по телебаченню, представлення нового протеже, відрядження у різноманітні куточки Росії, робота над вигідним іміджем, передвиборча гарячка. Однак «Свідки Путіна» працює на контрастах і збагачується «здобутками» Путіна за всі ці роки. Таким чином фільм Манського — це лячна документація приходу до влади людини, яку нині тримають на дистанції більшість світових лідерів.
Як можна пропускати кіно, що взяло «Золотого ведмедя» Берлінале цього року? Отже першим ділом зранку вирушаю на показ драми «Синоніми» Надава Лапіда. В центрі сюжету молодий ізраїльтянин Йоав, який вирішує порвати зв’язки з минулим та стати французом. У Парижі він відмовляється говорити на івриті і зайнятий пошуком себе. Ось тут в конфлікт вступили особисті вподобання і прагнення бути об’єктивним кінокритиком: «Синоніми» — чудово зняте кіно ні про що, його ідея так і залишається десь у ледь відчутному ефемерному полі, його меседжу бракує сили, зате тут багато прекрасних операторських планів і закадрового нарративу витонченою французькою мовою. Ідея здавалося б очевидна — головний герой розчарований у власній нації і займається штучним насаджуванням нової ідентичності. Простіше кажучи, Йоав відчайдушно намагається бути французом на якомусь вже навіть духовному рівні. Тому герой не працює, блукає вулицями, говорить набір не надто пов’язаних між собою думок. Між тим це сумна історія про відчуженість та самотність сучасної Європи. Ще одна цінність «Синонімів» — як би вас не забавляли чи злили замальовки з цього кіно, аналога йому дуже важко знайти. Надав Ліпід зафільмував абсолютний дискомфорт завжди квітучого та псевдо романтичного Парижу.
Саша: Я теж не пропустила «Синоніми». Картина ізраїльського режисера Надава Лапіда виявилась інтригуючим дослідженням того, як ми фетишизуємо культури одне одного – зводимо представників інших народів до якихось стереотипів і шаблонних образів. Головний герой фільму, молодий ізраїльтянин Йоав (багатообіцяючий дебютант Том Мерсієр), тікає зі своєї батьківщини у Париж. Тут мали б бути усі класичні елементи історії про експатів у французькій столиці: довгі прогулянки Монмартром під звуки акордеонів, розпивання бургундського на Сені та обов’язкове віднайдення свого справжнього «Я». На щастя, Лапід йде менш очевидним шляхом – демонструє неможливість втечі від себе. Йоав відмовляється від консервативної, агресивно-маскулінної культури Ізраїлю. Він припиняє вживати іврит та обсесивно повторює французську лексику, відчайдушно намагаючись асимілюватись у Парижі. Але його внутрішня консервативність та темпераментність нікуди не діваються, навіть більше – він помічає, що і місцева культура насичена усім тим, що дратувало його на батьківщині.
Попри оригінальний концепт та цікаву режисуру (сцени, зняті на ручну камеру, взагалі вражають), фільм не реалізує увесь свій потенціал. Як на мене, біда частково у повільному темпі – під кінець стрічки зникає вся інтрига, а частина сюжетних ліній йдуть в нікуди. Але головна причина, чому фільм не виправдав моїх очікувань – протагоніст. Знаю, це дуже суб’єктивний момент, але мені було складно йому співпереживати, навіть у ті моменти, коли гра Мерсієра була справді чудовою.
А вже ввечері був «Вайнштейн» – документальна стрічка про, мабуть, найбільш обговорювану людину кіноіндустрії. Не можу сказати, що картина вразила мене візуальною складовою, операторською роботою чи режисурою, але це якраз той випадок, коли історії респондентів настільки шокуючі, що можна обійтись і без гарних кадрів. Не буду вам її переказувати – краще сходіть на неї, коли картина вийде у прокат. Навіть якщо вам здається, що Гарві не зробив нічого жахливого, а MeToo – всесвітня змова проти впливових чоловіків.
Було дуже приємно, що показ був одним із найпопулярніших цього року – я майже вільних місць, а у залі були геть різні люди: бабусі, сім’ї, підлітки та чоловіки у спортивних костюмах, які з’явились на сеанс з відерцями попкорну. Сподіваюсь, фільм навіть їх наштовхнув на якісь роздуми.
