Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Перший щоденник ОМКФ 2019: Мораль від Джармуша і одкровення Альмодовара

Майже лайв з Одеси

12 липня урочисто відкрився Одеський кінофестиваль, який триватиме до 21 липня. А поки вже з самого ранку 13 червня редакція Vertigo вирушила оцінювати цьогорічну програму складних, суперечливих та вражаючих фільмів. Розповідаємо про найцікавіші прем’єри перших двох днів.

Аня: Свій день починаю з Джармуша — у Фестивальному палаці показ «Мертві не помирають», який був в основному конкурсі Канн, але, як то кажуть, не зробив пресу. Насправді я була би здивована, якби хоча б якесь кіно пенсіонера американського інді викликало резонанс серед критиків — Джим доволі стабільний у своєму розміреному авторському погляді на життя через призму кіно. Колись режисер брався розповідати історію благородних вампірів поза часом. Тепер звернувся до зомбі, яких насправді сам не надто любить навіть в межах жанру. Можливо саме через це «Мертві не помирають» по всяк час намагається зійти з заданої траєкторії умовного Ромеро і скинути з себе певні жанрові зобов’язання зомбі-горору.

Дія відбувається в маленькому американському містечку Центрвілль, де найскладнішою справою поліцейського за день може бути випадок вкраденої курки. Однак тут починають відбуватися дивні явища: світловий день зміщується, не працюють годинники і телефони, тварини тікають подалі від міста. Преса пише, що зрушила земна вісь і кінець світу близький. Тим часом на кладовищах мертві встають з могил і йдуть підживитись людською плоттю.

Мертві хоч і не вмирають, зате всі старіють і Джармуш в тому числі. Режисер зняв доволі незворушний кіно-вердикт сучасному споживацькому суспільству. Метафора про ходячих мерців з айфонам лише одна з багатьох не надто тонких у режисера. При цьому перед нами доволі кумедне кіно, яке грає на абсурдистських нотках та скетчевості. Білла Мюррея в ролі шефа поліції вже не налякати буквально нічим, Адам Драйвер — єдиний, хто більш менш усвідомлює, що він у кіно Джармуша, а Тільді Свінтон достатньо заговорити з шотландським акцентом, аби скидатись на інопланетянку. Тут вистачає прекрасних замальовок, які на жаль не складаються в повноцінне висловлювання.

Саша: Ми з Юрою теж вирішили безсоромно пропустити відкриття кінофестивалю, тому цьогорічний ОМКФ для нас почався не з безкінечних промов чиновників одеської ОДА та шампанського, а з Джармуша. Найкраще рішення за всю історії поїздок в Одесу. Нова робота Джима виявилась до біса моралізаторською (лейтмотив фільму – «дивіться, деякі люди і за життя схожі на зомбі, жах!»), але милою.

Ось вам бородатий Том Вейтс зачитує уривки з «Мобі Діка» посеред лісу, ось Іггі Поп виліз із могили та п’є у дайнері каву, а ось репер RZA з’являється у ролі кур’єра фірми WUps Deliveries. Якщо ви любите дивакуватий світ Джармуша, то «Мертві не вмирають» – найкращий фанфік про його ексцентричних та неквапних мешканців. Якщо ж ви не фанат, раджу сприймати режисера як підстаркуватого та трохи консервативного дідуся, який все ще може розсмішити захоплюючою історією. Треба лише часом перетерпіти його спонтанні монологи про шкоду від мобілок та ставитись з розумінням, коли він тричі повторює одну й ту саму сентенцію.

Аня: Здавалося б, кіно про нашестя зомбі мало би бути найкривавішим у програмі першого дня, але у мене ще трапилась «Золота рукавичка» Фатіха Акіна, і тепер в колах глядачів ОМКФ курсує жарт про посттравматичний синдром після перегляду цього учасника Берлінале. «Золота рукавичка» заснована на реальних подіях, що мали місце в Гамбурзі в 70-х. Фріц Хонка працює прибиральником на заводі, а у вільний час страшенно напивається, адже в житті напів інваліда не надо багато радостей. А ще в період між 1970 та 1973 він вбив чотирьох повій, розчленувавши їхні тіла і залишивши рештки у себе вдома.

За останні рік це вже третя картина, що зосереджує увагу на серійних вбивцях. Але на відміну від «Дім, який побудував Джек» с Меттом Діллоном чи «Звабливий, поганий, злий» із Заком Ефроном, режисер не займається естетизацією насилля. Це доволі неприємне кіно, без тіні симпатії автора до головного героя. І жах тут зосереджений не лише в квартирі вбивці. Увесь старорежимний Гамбург схожий на рештки табору СС-івців з офіцерами, яким бракує пальців чи очей після бою, чи старими проститутками, готовими продатись за чарку шнапсу. Водночас цьому кіно деякою мірою бракує раціоналізації — ми не надто розуміємо мотивацію дій протагоніста, його бекграунд залишається загадкою, перетворюючи «Золоту рукавичку» на фрік-шоу, шок заради шоку. Втім, робота художника-постановника фільму приємно вражає. Можливо саме через перші шоковані потяглись до виходу лише через годину після фільму, це при тому, що в перші десять хвилин стрічки герой встигає відпиляти мертвій жінці голову. Є підозра, що все подальше кіно про маніяків так чи інакше буде озиратись на роботу Фатіха Акіна (навіть не Трієра!), досягнувшого нового рівня в постановці гротескного насилля на великому екрані.

Саша: Традиційний показ на Потьомкінських сходах цього року виявився неоднозначним, принаймні на мою шалено суб’єктивну думку. Можливо, ви зараз звинуватите мене в тому, що я начиталась ліберальних західних медіа, надаю зайвого значення дрібним деталям та бачу контроверсію там, де її нема. І все ж. Німу стрічку «Козаки» (1928) гордо подавали як класичну голлівудську картину про українських козаків, але кожна хвилина перегляду викликала в мене все більший дискомфорт. На жаль, не лише від нестерпно довгого сидіння на кам’яній підлозі. Pro tip: хочете насолодитись показом на відкритому повітрі – беріть з собою хоча б дві подушки.

По-перше, «Козаки» – екранізація однойменної повісті Льва Толстого. Лев Миколайович багато подорожував Україною та навіть захоплювався поезією Шевченка, але будемо відвертими – навіть найбільш прогресивні представники тогочасної російської еліти були трохи шовіністами. Просто через те, що російська культура вважалась вищою за традиції національних меншин. По-друге, бо дія цієї історії (у літературному першоджерелі) відбувається на Кавказі, і персонажі мають сумнівний стосунок до українських козаків. Коли справа дійшла до екранізації, деякі деталі сюжету у стрічці змінили – тепер протагоністи воюють з турками, а не чеченцями, але у тому, як їх зображують, все одно відчувається імперська ксенофобія. Це дикі, безграмотні та карикатурно агресивні люди, які знущаються з військовополонених, зневажають своїх жінок (а жінок ворогів – взагалі безцеремонно ґвалтують) та не сприймають нічого окрім гіперболізовано маскулінної поведінки. Як мило.

Але навіть якщо відкинути усі ці ідеологічні претензії, чи можна вважати «Козаків» достойним витвором кінематографу (TM)? Режисер стрічки відмовився від авторства незадовго після її виходу в прокат, а сценарист стільки разів переписував історію, що зрештою почав скаржитись на те, що сам не розуміє, про що фільм. Іншими словами – ні, шедевром «Козаків» не назвеш.

Навіщо я це все пишу? Ні, не тому, що я не виспалась та шукаю зраду у всьому, що трапляється на очі (чесно). Мене засмучує, що будь яка згадка про хоч якихось козаків (чи хоч чогось, що має якийсь стосунок до України) у західному мистецтві досі викликає в нас наївний захват. Час вже звертати увагу на контекст цих згадок та суть наративу, у якому ми фігуруємо.

Аня: Другий день показу мене по справжньому розчулив — здається, лейтмотивом всіх показів стала тема батьківства та роду. «Біль та слава» Педро Альмодовара — повернення режисера до зразкової форми. Це однозначно один з кращих фільмів Педро, в якому Антоніо Бандерас зіграв альтер-его відомого іспанця. Кінорежисер Сальвадор давно на пенсії, знімати йому не дозволяють постійні болі у спині та суглобах, а також мігрені і безсоння. Мадридська синематека кличе Сальвадора на показ відреставрованої копії його фільму 32-річної давності. З цієї нагоди він вирушає навідати актора Альберто, з яким вони розсварилися ще під час зйомок фільму.

При тому, що Альмодовар завжди вважався майстром жіночих історій, «Біль та слава» виявляється напрочуд чоловічим кіно. Можливо в тіні прообразів матері, подруг та сестер Педро увесь цей час просто ховався, не вважаючи свою особисту рефлексію достойною екранізації. На ділі ж Альмодовар чи не вперше стишив голос і приглушив світло софітів — навіть тема героїнової залежності тут подана без надмірної драматизації. Пенелопа Крус втілила образ матері героя з флешбеків із минулого і її сцени найсонячніші та найтепліші, як і годиться бути ностальгічним спогадам з дитинства. Зрештою, тема болі стає наскрізною як для Педро, так і для його ліричного героя. Вона паралізує і водночас стає поштовхом конвертувати свої незакриті гештальти в творчість.

Саша: «Біль та славу» чомусь рішуче порівнюють з роботами Федеріко Фелліні, але мені вона здалась максимально несхожою на умовні «8 ½» чи «Солодке життя». Якщо Гвідо у Фелліні перманентно нудьгує та служить такою собі персоніфікацією дюркгеймівської анемії (стану суспільства, у якому старі цінності вже не актуальні, а нових досі немає), то герой Антоніо Бандераса в Альмодовара осмислює свій зв’язок з традиціями минулого. Більше того – попри свої фізіологічні страждання, протагоніст «Болю та слави» переповнений емоцій та натхнення, а герої Фелліні традиційно стикаються з тим, що ніщо вже не викликає переживань. Навіть підхід до спогадів у режисерів кардинально різний – Альмодовар передає свій дитячий досвід максимально прямолінійно, а Фелліні був майстром сюрреалістичних алюзій та асоціативних рядів.

Аня: Одразу після Альмодовара поспішаю на українську прем’єру «Додому» Нарімана Алієва — кримськотатарського режисера, що представляє свій повнометражний дебют в каннському «Особливому погляді». А тут знову тема батьківства і на додачу історія національної ідентичності та культурологічний коментар про корінних мешканців Криму.

Картина розпочинається в київському морзі, куди привезли тіло Назіма, що загинув під час бойових дій під Пісками. Батько Мустафа та син Алім забирають покійного аби відвезти на кримський півострів і поховати за усіма традиціями на рідній землі. На користь «Додому» говорить хороша операторська робота Антона Фурси та відчутний режисерський почерк Алієва, який вочевидь викристалізувався ще на «кримській трилогії» короткометражок «Повернутись зі світанком», «Тебе кохаю» і «Без тебе». Попри деякі огріхи в сценарії, це доволі потужна робота, яка зачіпає питання прірви між поколіннями, вірність традиції та суперчливість патріархального устою. Це до того ж своєрідна гірка ініціація для головного героя-підлітка.

«Додому» прекрасний в деталях, у ньому напрочуд мало «нафталіновості», яку глядачеві у «своєму» кіно розгледіти значно легше, а ніж у іншомовній картині. Зате тут є сильний геополітичний меседж без спекулювання на темі військового конфлікту. Він працює і на рівні персонажів: для Ахтема Сеітаблаєва роль Мустафи — певно найкраща в кар’єрі. Картина вийде в український прокат 7 листопада і вам її обов’язково треба переглянути.

Саша: Evge (оригінальна назва картини кримськотатарською) дуже красива (треба вже бігти на наступний сеанс, тому немає часу на придумування цікавіших формулювань), але у цьому і одна з її головних проблем. Здається, режисер вирішив запхати у стрічку всі свої вдалі кадри та не зміг вирізати жодної сцени, яка має хоч мінімальну художню цінність. Тому часом у картині зустрічаються зовсім дивні моменти – наприклад, три майже ідентичні довгі плани запальнички чи настільки довгий кадр пустої заправки, що ти мимоволі починаєш підозрювати, що вона зараз вибухне чи спонтанно запалає. Темп цього трагічного роуд-муві і так повільний, а завдяки таким сценам історія здається ще більш затягнутою. І все ж, фінал картини – один з найбільш емоційних, які я бачила цього року. Заради такого навіть можна пробачити неідеальну акторську гру та сируваті діалоги.

Аня: Останнім недільним сеансом для мене став «Бакурау» в Зеленому Театрі. Кіно просто неба у шезлонгах — що може бути краще. Але в яскравий сеттинг бразильського фільму Клебера Мендонси Фільо періодично вривається голос Святослава Вакарчука. Неначе у абсурдистській комедії, по сусідству з Зеленим Театром у парку співак працює на власну передвиборчу кампанію. Ще ніколи треки ОЕ не були настільки недоречними як під час фільму про вбивства в маленькому бразильському селищі. Але менше з тим, тому що перед нами кіно, яке лише ховається за ширмою фестивального (в Каннах стрічка отримала особливу відзнаку журі). «Бакурау» — напрочуд глядацький фільм, в якому поєдналися вестерн, слешер і трохи фантастики.

Дія розпочинається з похорону Кармеліти — матріарха, яку прийшли проводжати в останню путь всі жителі селища Бакурау. Зокрема з бабцею приїхала попрощатись внучка Тереза, яка принагідно привезла контрабандою необхідні вакцини в місцеву поліклініку. Річ у тім, що селище вже давно потерпає від дій власного мера, який перекрив дамбу з водою. Людям бракує зв’язку із зовнішнім світом, а тут ще й на картах Бакурау зникає як такий. Здається, хтось намагається стерти це місце з лиця землі і вдаватиметься до крові. Та місцеві мешканці не згодні бути жертвами.

Цікаво, що Фільо і художник-постановник Жуліано Дорнель задумали «Бакурау» ще в 2009. Ідея була в тому, щоб заміксувати в одній історії кілька жанрів, а на додачу скинути на голову своїм героям літаючу тарілку з прибульцями. Від НЛО залишився тепер лише дрон у вигляді космічного корабля, а на бразильську землю натомість прийшли злісні грінго. Картина Фільо хоч і виглядає захопливо і потарантінівськи милується гіпернасиллям, страждає від класичних помилок фільму подібного жанру. До прикладу: на противагу колоритним бідним місцевим жителям, антагоністи прописані майже карикатурно, це ходяче зло по дефолту без свідомої мотивації. Якщо таким чином постановник бачить свого північного сусіда, тоді подібний ситуативний гротеск не надто пасує картині. Зате тут є хороший мікс автентичного гітарного саундтреку та важкого електричного дроуну. Не переглянувши «Бакурау», я би ніколи не запідозрила, що таке взагалі можливо. Після сеансу абсолютно не свідомо продовжую вайб заданий фільмом — замовляю у мексиканському дайнері вечерю, що має назву «arroz para los pobres» (рис для бідних).