Щоденники Одеського кінофестивалю: день 3
Третій день Одеського кінофестивалю запам’ятався довгоочікуваною (дуже довгоочікуваною) прем’єрою «Чоловіка, що вбив Дон Кіхота», днем народження Ані Дацюк (вітаємо!), а також переглядами фільмів «Важіб» та «Холодна війна». Більше — у розповідях від Саші й Ані.
Саша Ринк:
Головна подія третього дня ОМКФ для мене – показ довгоочікуваної стрічки «Чоловік, який вбив Дон Кіхота» екс-монтіпайтонівця Террі Гілліама. Окей, назвати картину «довгоочікуваною» – взагалі не передати той ажіотаж, який утворився навколо неї за декілька останніх десятиліть. Впевнена, ви знаєте цю легендарну історію, але про всяк випадок нагадаю. Гілліам вперше вирішив зняти екранізацію романа Сервантеса ще у 1998 році, але розсварився зі студією. З того часу стрічка пережила трансформацію центральної ідеї, декілька змін акторів першого плану, судові спори щодо авторських прав, а сам режисер – серцевий напад.
Закінчилась історія майже хеппі-ендом: «Чоловік, який вбив Дон Кіхота» закрив цьогорічний Каннський фестиваль, адже французькі суди все ж дозволили показувати фільм у країні. Утім, я недаремно написала «майже хеппі-ендом». Amazon заявив, що все ж не зможе прокатувати стрічку в США, тож на великі збори вона не може розраховувати. Але головна проблема – фільм не дуже сподобався критикам. Можна було б подумати, що провокативного Террі це не надто хвилює, але режисер вже встиг звинуватити у всьому політкоректне західне суспільство, заявивши, що даремно не народився темношкірою жінкою-трансгендером.
Террі Гілліам
Попри все, я спробувала дивитись стрічку максимально незаангажованим поглядом. На жаль, це не допомогло. «Чоловік, який вбив Дон Кіхота» вийшов незв’язним набором ідей та фантасмагоричних сцен, які лише час від часу нагадують про те, наскільки талановитим був Гілліам у свої кращі роки. Режисер перетворює сільську Іспанію на лабіринт, заповнений сюрреалістичними жахами та юнгіанськими архетипами. Камера затримується на гротескних карликах в карнавальному одязі, обліпленій мухами тушці віслюка, ми бачимо крупні кадри беззубої посмішки старої жінки, що б’є собаку електрошокером… Відчувається вплив Бунюеля, але чогось не вистачає. В першу чергу – центральної думки. Здається, Гілліам так довго працював над своїм опусом, що забув, що ж він хотів усім цим сказати. З дивною регулярністю проскакують натяки на ісламофобію – персонажі постійно підозрюють, що оточуючі їх мусульмани – терористи, ніби соромляться говорити про це напряму, але за наступної нагоди знову жартують про смертників у хіджабах.
Окрема претензія – до жіночих персонажів фільму. Здається, тут нема жодної героїні, яка б не уособлювала якусь з людських вад: хтивість, жадібність чи тупість. Героїня Ольги Куриленко – окрема історія, вона водночас сексуально агресивна, брехлива та жорстока. При цьому, чоловічі персонажі теж неідеальні, але в них відчувається хоч якась багатовимірність і достоїнство. Тобі (Адам Драйвер) – Гвідо нашого часу, цинічний режисер з прихованою романтичною стороною. Сам Дон Кіхот – один з кращих персонажів за кар’єру Джонатана Прайса, але краще ви його самі побачите, ніж я спробую описати. Скажу одне – якщо ви дивились стрічку «Безумовну любов» чи «Евіту» Алана Паркера, то сцени зі співаючим Прайсом вас точно розвеселять.
Залишок дня було присвячено перегляду другої серії «Гострих предметів», рекап на яку вже скоро вийде, та рецензії на «Спекотні літні ночі», про який я писала вчора. Ще, звісно, була одна надзвичайно цікава кіноподія, але договори про нерозголошення змушують про неї поки що мовчати.
«Чоловік, що вбив Дон Кіхота» Террі Гілліама
«Холодна війна» Павела Павліковскі
«Важіб» Аннемарі Жасіра
Аня Дацюк:
Сьогодні йшла дивитись «Холодну війну» Павла Павліковського і нічого від неї не чекала. Пам’ятаю, що фільм був в основному конкурсі Канн, але після прем’єри я не бачила відповідного media buzz навколо цієї стрічки. «Отже не шедевр» — тоді подумала (дарма, як виявилось). До речі, його «Іда» 2015 року мені дуже сподобалась. Досі пам’ятаю, як дивилась її тут, на Одеському кінофестивалі.
З Павліковським взагалі унікальний випадок. Польський режисер свого часу емігрував з країни аби працювати у Великобританії, але світовий успіх до нього прийшов лише по поверненню додому. В Польщі він зняв «Іду», яка принесла йому «Оскар» в категорії «Кращий іноземний фільм». Про «Холодну війну» хочеться сказати одне — таке кіно більше не знімають. Дія розгортається з кінця 40-х і до початку 60-х. Враховуючи тон і стиль фільму, десь в цей період він і міг би бути знятий. Це, до речі, зовсім не недолік, скоріше дуже характерна риса, яка забезпечить фільмові міцну фан-базу. Розповідаю чому.
В центрі сюжету художній керівник і диригент фольклорного ансамблю Віктор (Томаш Кот) і провінційна співачка Зула, яка відсиділа у в’язниці за напад на батька (Джоанна Куліг). Двоє зустрічаються у повоєнній Варшаві і переживають бурхливий роман, що триватиме довгі 15 років. За цей час закоханих кілька разів розлучатиме доля, дія переноситиметься в Париж, Берлін, Белград, а народні пісні змінюватимуться на джаз.
Якщо ви дивились «Іду», то лаконічний чорно-білий стиль Павліковського ви одразу впізнаєте, тут навіть оператор той самий — Лукаш Зал. Це надзвичайно стильне ретро-кіно у якого навіть aspect ratio (формат екрану) олдскульне — 3:4. Взагалі Павліковський зняв доволі стриману історію, де режисер робить свідомий вибір замовчати багато деталей, хоча пристрастей тут вистачає. Досить довго я не могла зачепитись за гачок цього фільму, просто тому, що таку концентровану романтику давно припинили знімати, часи «Касабланки» минули. Але фінал все розставляє на свої місця. Тож ви, можливо, навіть поплачете разом з персонажами.
Після «Холодної війни» йду на перегляд конкурсного фільму «Важіб» режисерки Аннемарі Жасір. Тут ситуація протилежна: подача і стиль фільму доволі типові для свого жанру — сімейна драма про батьків та дітей. А ось антураж і умови цікаві. «Важіб» — перше палестинське кіно в конкурсі ОМКФ за його 9-річну історію.
Головні герої — 60-річний вчитель з Назарету Абу Шаді та його молодий син-дизайнер, що приїздить до батька з Риму. За місцевим звичаєм, двоє мають розвезти родичам та друзям запрошення на весілля дочки Абу. Два різні світи сходяться в поєдинку — традиційний батько та прогресивний син, старший палестинець, що навчився існувати в умовах постійної конфронтації з ізраїльтянами, та молодий бунтівник, що покинув країну, аби бути вільним від пресингу сусідньої нації.
Подача «Важіба» з режисерської точки зору також доволі полярна. З одного боку маємо екзотичний сеттінг, а спостерігати за дрібним традиціями народу близького сходу дуже цікаво. З іншого — перед нами універсальна історія непорозуміння батьків та дітей, зіткнення консервативного Сходу та прогресивного Заходу, яка до того ж, приходить до доволі передбачуваного висновку. Це непогане сімейне кіно, яке, як мені здалось, просто вдало скористалось завжди актуальною темою, на яку жодне кінематографічне висловлення не буде зайвим. Втім, якщо чесно, я не думаю, що ця стрічка отримає якусь відзнаку, на жаль.
