Ненадійний оповідач: як його виявити й навіщо він потрібен?

Автор Vertigo

Авторка: Богдана Неборак

На Netflix вийшла нова екранізація повісті британця Генрі Джеймса «Поворот гвинта» – «Привиди маєтку Блай», другий сезон серіалу «Привиди маєтку на пагорбі». Текст в основі сюжету написаний наприкінці 19 століття, оповідає про молоду гувернантку, яка опікується двома дітьми у віддаленому від Лондона маєткові й у якусь мить переконується, що її вихованців переслідують привиди. Дівчина почувається загнаною в кут, адже згодилася на добре оплачувану роботу за єдиної умови – вона не турбуватиме справами дітей їхнього опікуна та всі проблеми вирішуватиме самотужки. Що вона б і робила, якби не смерті її попередників та дивні привиди навколо! От тільки привидів цих більше ніхто не бачить.

Здавалося б, нормальна страшилка – чому її екранізовувати півтора десятки разів? Історія у тім, що «Поворот гвинта» – класичний приклад теоретичного терміну «ненадійний наратор» у художньому творі. Цей прийом чудово перейняли кінематографісти, бо ненадійність оповіді – досить простий спосіб влаштувати в творі драматичний сторітелінг та прикути вас до стільця. Та це не єдина ціль, задля якої автори використовують такий прийом. Ненадійна оповідь – можливість показати множинність варіантів розвитку подій, сконструювати пам’ять чи історію. Це дає ефект неідеального твору, де читач або глядач виступає співтворцем. Трактування таких фільма чи книжки напряму залежать від читача і глядача і саме воно – найцікавіше, адже демонструє інтерпретаційний потенціал твору і ворушить нашими мізками. Бо хороше мистецтво має нас тривожити й турбувати.

Перша сторінка публікації «Поворота гвинта» в Collier's Weekly, 1898 рік

Можу закластися, що перший ненадійний оповідач у вашому житті – це шкільна історія про хлопчика, що кричав: «Вовки!», коли ж ніяких хижаків поблизу не було. Коли ж той хлопчик направду побачив вовків, то ніхто йому не повірив. Після цього настає мить для повчальної паузи та фрази: «Тому не смійте брехати – бо ніхто вам не повірить».

Мій перший ненадійний оповідач – Барон Мюнхгаузен, який розказує, як його кінь потрапляє на церковну дзвінницю, тому доводиться запрягати в сани вовка, або ж як у джунглях він опиняється поміж розгніваних лева й крокодила – і рятується дивом, нацькувавши тварин одне на одного, так що крокодил ковтає лева та задихається. Ці історії – небилиці реального німецького барона, що у XVIII ст. дійшов із німецьким військом навіть до українського Очакова і полюбляв згадати минуле. Цим же займався античний Одіссей, якого за це Гомер називає хитромудрим. Уперше категорія «ненадійного наратора» з’являється у літературній теорії 60-их рр ХХ ст у тексті «The Rhetoric of Fiction» Вейна Бута, утім самі ненадійні наратори знані мистецтву значно раніше.

Класичним (і першим) прикладом застосування прийому «ненадійного наратора» в кіно є німа стрічка «Кабінет доктора Калігарі» Роберта Віне (1920), у якій суть сюжету розв’язується у мить, коли ми довідуємося, хто з героїв насправді божевільний. Тому нас так чіпляє «Бійцівський клуб» Девіда Фінчера, «Лоліта» Едріена Лайна чи минулорічний «Джокер» Тода Філіпса. Ми не можемо напевно передбачити, що зробить герой, визначити його мотивацію – це цікаво й тримає нашу увагу, але також це спонукає більше подумати про проблематику твору. А ще відбиває охоту шукати єдину відповідь на спокусливе питання: «А що насправді хотів сказати автор?».

Ненадійні наратори трапляються на кожному кроці: не лише в фільмах чи літературі, а й в щоденному житті – це політики, діти, наші партнери і родичі, друзі та колеги на роботі. Мистецтво – хороший пробник для того, аби відчувати, де виникає неправда, розпізнавати її та на неї не вестися. Обман та маніпуляції трапляються у більшості міжлюдських стосунків і не завжди є зумисним злом. З іншого боку, надійність та довіра – украй необхідні як базовий фундамент для побудови соціального життя. І тут починається пастка: як оповідачі ми розуміємо, що лукавство чи маніпуляції можуть забезпечити нам певні переваги, а ось як отримувачі інформації хочемо довіри й історій, на які можемо покластися.

Мистецтво – хороший пробник для того, аби відчувати, де виникає неправда, розпізнавати її та на неї не вестися.

То як вирахувати ненадійного наратора в мистецькому творі, якщо він очевидно не подібний на Мюнхгаузена? Іноді оповідач – очевидно ненадійний. Так буває, коли читаєш історії, розказані різного типу маргіналами, тобто людьми, які не в мейнстрімі. Такі персонажі приваблюють глядачів та виправдані художньо, бо дають неочевидний кут зору. Але спершу про те, чого ми чекаємо від оповідача в творі. Приблизно такого: логічних причинно-наслідкових зв’язків. На 300 сторінках книжки чи 90 хвилинах фільму не має бути випадкових і нелогічних, невиправданих ліній. І тут починається найцікавіше, адже ненадійні оповідачі вводять нас в оману з дуже конкретними цілями – заплутати, вибудувати інтригу, перемкнути увагу. Це можуть бути діти та підлітки (займаються нетиповим самотнім дозвіллям, як Чарлі із «Добре бути тихонею»), пацієнти психіатричних закладів (як у героїв «Острова проклятих»), злочинці-маніпулятори (як персонажі «Догвіля» Ларса фон Трієра) чи напівгеніальні-напівбожевільні персонажі (як Віллі Вонка в «Чарлі та шоколадна фабрика», де ефект магічного реалізму досягається саме прийомом ненадійної оповіді).

Неоднозначність та ненадійність також дозволяють персонажеві змінитися – це добрий спосіб показати ціннісні та особистісні трансформації, як у офіцера штазі, героя фільму «Життя інших».
Як визначити ненадійного оповідача? Легше одразу прийняти, що ненадійність – річ відчуттєва. Саме тому тексти й кіно з такими героями є хорошими тестерами на сприйняття світу й розвиток критичного мислення. А моя порада – більше читати, більше дивитися, більше запитувати себе, чому той чи той герой поводиться саме так. Адже в пристойному творі немає випадкових сюжетних ліній та рис характеру, а отже непевність оповіді завжди має певне значення. Тут слід довіряти своїм відчуттям!

Тим часом раджу звернути увагу на декілька прикладів літературних текстів та їхніх екранізацій, хребтом яких є прийом ненадійної оповіді, і порівняти, як один і той же засіб використовують література й кіно. До речі, кожну з цих книжок можна знайти в українському перекладі.

Загублена

Авторка роману: Ґіліян Флінн
Режисер: Девід Фінчер

Молода жінка з роману Ґіліян Флінн зникає, залишаючи по собі неймовірно багато досить однозначних доказів причини її зникнення. Нещасливий шлюб, насильство в сім’ї, зради, розгублений та розлючений чоловік. І раптом жінка повертається.

Тип ненадійного оповідача: злочинець (імітує злочини, створює небезпечні ситуації)

Віддана/Фелікс Австрія

Авторка роману: Софія Андрухович
Режисерка: Христина Сиволап

Героїня Стефанія Чорненько втрачає батьків і змалку зростає у інтелігентній галицькій родині, як сестра прив’язується до дочки свого добродійника та названого батька. Софія Андрухович використовує ненадійного наратора як інструмент і у новому романі «Амадока», де така манера оповіді виконує роль художнього засобу. Таким чином читач відчуває крихкість і фрагментарність людської пам’яті та на літературному прикладі може відчути, яким чином моделюється історія індивідуальної людини.

Тип ненадійного оповідача: дивак (живе в уявному світі, який трактує за реальний)

Спокута

Автор роману: Єн Мак’юен
Режисер: Джо Райт

Героїня Єна Мак’юена Брайоні розповідає історію своєї старшої сестри, яка вимушено жила без коханого через випадковий конфлікт, який зініціювала молодша, Брайоні. Втім, все завершується добре, старша сестра (у екранізації – Кіра Найтлі у неймовірній зеленій сукенці) переживає незгоди та безлад Другої світової війни, бомбардування Лондона і знову зустрічається з коханим. Молодша ж намагається випросити вибачення, моделюючи ситуацію, у якій таке вибачення можливе.

Тип ненадійного оповідача: умисний брехун (вигадує і змушує повірити у свої вигадки)

Механічний апельсин

Автор роману: Ентоні Берджес
Режисер: Стенлі Кубрик

Алекс, герой роману-антиутопії Ентоні Берджеса, веде веселе життя, поки не потрапляє до виправної колонії для неповнолітніх. Повертається додому, де його ніхто не чекає, і не має поняття, що робити далі. Єдине, чого справді хоче – повернути собі минулі пристрасті.

Тип ненадійного оповідача: аутсайдер (випадає з суспільства)

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: