«Привиди маєтку Блай»: як шоуранер Майк Фленеган грається з жанрами та глядацькими очікуваннями
«Привиди будинку на пагорбі» відразу після виходу стали одним з головних горор-хітів Netflix – серіал Майка Фленігана отримав блискучі відгуки критиків та завоював міцну фан-базу серед любителів жахів. Звісно, стрімінг-сервіс не міг так залишити цю історію — незабаром після релізу шоу стало відомо, що «Привиди будинку на пагорбі» стануть першою частиною горор-антології, і що Фленеган вже працює над своєрідним продовженням серіалу.
«Привиди маєтку Блай», які вийшли на початку жовтня, тематично і візуально схожі на історію бідолашної родини Крейнів: тут теж фігурують давні таємниці, зловісні готичні будівлі та протагоністи з непростим минулим. Більше того — суттєва частина акторського складу «Привидів будинку на пагорбі» отримала ролі і в «Маєтку Блай»: головні ролі тут виконують Карла Гуджино, Генрі Томас, Олівер Джексон-Коен, Вікторія Педретті та Кейт Сігел.
Не буду вдаватися у подробиці сюжету, але вже на перший погляд він здається трохи видозміненою копією історією з першого сезону. Нам розповідають про американську виховательку Дені (Вікторія Педтретті), яка за підозрілих обставин влаштовується на роботу у зловісний, розкішний дім у британській провінції. Звісно, їй доведеться мати справу з дивними, навіть паранормальними подіями, спілкуватися з трохи дивакуватими дітьми, які трагічно втратили батьків, і розгадувати таємниці маєтка. Та й минуле самої Дені викликає немало запитань – що змушує симпатичну молоду дівчину залишити свою родину та друзів, і майнути через Атлантичний океан у пошуках першої-ліпшої роботи? Як і у випадку з попереднім витвором Фленігена, в основу сюжету ліг класичний літературний горор, новела «Поворот гвинта» Генрі Джеймса. Хоча це скоріше формальність – на практиці сценарист надихався не одним твором Джеймса і створив щось на кшталт колажу з його новел. У результаті виходить складна, багаторівнева та заплутана історія, яку можна водночас трактувати і як казку про привидів, і як притчу про стосунки, які травмують на усе життя.
Здавалось би, що хорошого може вийти зі спроби повторити власний успіх? Тим паче, шоураннер точно знає про небезпеку необдуманих сиквелів – його «Доктор Сон» виявився слабким оммажем кубриковському «Сяйву», який так і не зміг вилізти з-під тіні легендарного попередника. Зрештою, відсутність нових ідей не завжди призводить до повної катастрофи – Раян Мерфі вже майже десять років розкриває одні й ті сами теми у своїй «Американській історії жахів», все більш ліниво змінюючи декорації та міняючи місцями улюблених акторів. Критики з кожним сезоном розчаровуються трохи більше, але відданих фанатів (та продюсерів) це не надто лякає.
Але у випадку з Фленеганом все трохи складніше – любителі оригінальності можуть спокійно видихати та сідати за перегляд, а ось хардкорні фанати «Привиди будинку на пагорбі» можуть залишитись трохи розчарованими. Попри усю схожість, новий проєкт Фленегана не варто сприймати просто як другий сезон позаминулорічного хіта. І справа навіть не в тому, що тут розповідається нова історія. Вже з перших серій стає зрозумілим, що «Привиди маєтку Блай» — цілком традиційна готична мелодрама, дослідження психологічних травм і навіть пронизлива романтична історія. Але повноцінним горором її назвати складно — якщо попередня робота Фленігана викликала в глядачів почуття нестерпного жаху, то тут на них чекають хіба що меланхолія, моторошна атмосфера та дуже заплутаний сюжет.
Коли Фленеган нарешті зводить усі сюжетні лінії в єдину канву, виходить щось справді рідкісне – трилер, який переосмислює правила готичної оповіді та говорить щось нове про привидів.
Деякі оглядачі вже встигли розкритикувати серіал за те, що він недостатньо лячний – наприклад, IndieWire пише про те, що головна проблема шоу в тому, що він недостатньо шокує глядачів. І тут я не погоджусь – так, тут майже немає джамп-скерів, але Фленеган фактично напряму говорить про те, що «Привиди маєтку Блай» і не мали бути страшними. Не буду спойлерити деталі сюжету, але у фінальній серії є надзвичайно важлива сцена – коли оповідачка завершує свою історію, одна зі слухачок звертає увагу на те, що, по суті, це не оповідь про привидів, а оповідь про любов. І це справді так – тут навіть складно знайти однозначних антагоністів чи монстрів. Чим більше ми дізнаємося про героїв, тим більше їм співчуваємо, навіть якщо у перших епізодах вони здавалися ледь не монстрами.
Можливо, події розвиваються не настільки швидко та захоплююче, як у «Привидах будинку на пагорбі», але медитативний темп набагато більше підходить цій меланхолійній історії про втрату. А коли Фленеган нарешті зводить усі сюжетні лінії в єдину канву, виходить щось справді рідкісне – трилер, який переосмислює правила готичної оповіді та говорить щось нове про привидів. А коли ви востаннє бачили, щоб хтось міг сказати щось оригінальне про чи не найстаріших літературних монстрів?
