У Мордор і назад: як я передивилась усі частини «Володаря перснів» і чому мене це навчило
Карантин – час, коли не соромно провести зайві дев’ять годин перед телеекраном (хоча ми у редакції Vertigo цього і так ніколи не соромились), і коли терміново треба нагадати собі про те, що завжди є надія. Іншими словами – ідеальний час для марафону всіх частин «Володаря перснів» Пітера Джексона. Для багатьох кіноманів ця трилогія давно стала джерелом натхнення та віри у людську солідарність, навіть у найтемніші та найбільш лякаючі періоди життя, і всесвітня пандемія – не виняток.
Якщо невелика компанія друзів різних рас змогла перемогти могутнього Саурона та його армію, то як можна самовпевнено ігнорувати карантин, заявляючи «та від мене все одно нічого не залежить»? Якщо Фродо зумів протистояти звабі Персня (ну добре, не без допомогти Голлума та відкушеного пальця, але то вже дрібниці), то і кожен з нас зможе проігнорувати потепління за вікном та не думати про запах свіжих шашликів. Якщо король Теоден переборов свою гордість та вирушив на допомогу Гондору – ну добре, думаю, ви зрозуміли мою думку.
Але навіть якщо відкинути актуальність посилу «Володаря перснів», то чому б його не передивитись просто тому, що Пітер Джексон зняв до біса вдалу екранізацію, яка виграє від перегляду у форматі біндж-вотчу? Або через те, що всі три частини зараз є на Netflix, а ви і так, напевне, передивились все варте уваги, і вже готові сідати за повторний перегляд «Надприродного»? Але попереджаю – на стрімінгу театральна версія стрічок, і якщо ви звикли до режисерської, то деяких сцен вам не вистачатиме.
Частина перша:
«Братство персня»
Як сказав би король Теоден, so it begins. Епічний пролог Ґаладріель (Кейт Бланшетт), ідилічні сільські краєвиди Ширу (і скажіть мені, що ви не мрієте поїхати до Нової Зеландії), мила зустріч Гендальфа (Ієн Маккеллен) та рожевощокого Фродо (Елайджа Вуд), бешкетники Піппін (Біллі Бойд) та Меррі (Домінік Монаган) – кожен кадр тут ніби старий друг, за яким ти роками сумував. Знаю, я вже, мабуть, вас дістала своєю фанатичною любов’ю до трилогії Пітера Джексона, але нічого не можу з собою зробити – від однієї музики Говарда Шора на очі навертаються сльози.
До речі, парадоксальна історія – якщо не рахувати «Володаря перснів», то Шор найбільше прославився своїми зловісними саундтреками до картин на кшталт «Мовчання ягнят», «Семи» Фінчера та ледь не усієї фільмографії Девіда Кроненберга. Здається, «Володар перснів» став для композитора шансом нарешті відігратися та написати щось миле, меланхолійне та надихаюче.
Ще один цікавий факт: Джейк Джилленгол свого часу теж хотів зіграти Фродо. Не уявляю, як би виглядала така версія історії – попри те, що Джейк дуже класний актор, Елайджа Вуд знайшов майже ідеальний баланс між грайливою наївністю, дитячою щирістю та маніякальною обсесивністю.
Скільки разів не передивляйся «Володаря перснів», а фільм щоразу вражає новими деталями, дрібницями, та прискіпливою увагою, з якою творці екранізували кожну сцену. Наприклад, ви напевне пам’ятаєте момент, коли Більбо Беггінс (Єн Голм) кидає Перстень на підлогу своєї домівки, а той не відскакує, а летить прямо вниз та гулко вдаряється об поверхню? Так ось, заради цього частину підлоги зробили магнетичною! Хоча найбільше мене завжди шокує те, наскільки чітко розрахований кожен кадр з героями різного зросту – ви лише уявіть, скільки часу пішло на розкрадровування сцен, створення спеціальних збільшених та зменшених локацій, підбір правильної перспективи…
Шон Бін так боїться літати гелікоптером, що у дні зйомок вставав ще до світанку і пішки піднімався на схили, де мали відбуватися сцени.
І все ж, одного я досі не можу зрозуміти – яким чином Гендальф хоч на секунду довіряв Саруману (покійний Крістофер Лі)? Ні, ви взагалі бачили, де він живе? У нього зловісна чорна вежа з гострими кутами, і не менш лякаючий чорний посох. А головне – його грає Крістофер Лі, який свого часу прославився завдяки ролі Дракули у горорах студії «Хаммер», а потім грав антагоністів у бондіані та «Зоряних війнах». Так, так, знаю – сам Толкін колись хотів, щоб саме Лі зіграв Гендальфа (нічого дивного, вони були друзями за листуванням), але все одно! До речі, дуже раджу почитати детальніше про життя Лі. Це була справді дивовижна людина, яка за своє 93-річне життя встигла не лише блискуче грати в кіно, але й бути військовим льотчиком, працювати у розвідці (розшуковуючи нацистів!), отримати від короля Швеції дозвіл на шлюб (це довга історія) та співати дез-метал кавери на класичні оперні твори.
Ну добре, досить про Крістофера Лі. Я нарешті дісталась до найбільш емоційної сцени у «Братстві персня» – трагічної смерті Боромира (Шон Бін). Бідолаха Бін вмирав на екрані просто легендарну кількість разів, але жодна його кіношна смерть не зрівняється за рівнем драматичності з цією. Так, навіть страта Неда Старка, навіть не думайте зі мною сперечатись! За пару хвилин органічно перетворити антигероя, який загрожував місії Фродо і задрісно зиркав на Арагорна, на сміливого рятівника Меррі та Піпіна, який благородно вмирає на руках свого короля – ось це віртуозна робота зі сценарієм. До речі, ще один цікавий факт – Шон Бін так боїться літати гелікоптером, що у дні зйомок вставав ще до світанку і пішки піднімався на схили, де мали відбуватися сцени.
Загалом, битва біля Амон-Гену – чи не найкраща екшн-сцена у «Братстві персня». До цього бої були переважно зняті крупними, різкими планами, які класно передавали всю хаотичність конфронтації, але не дуже демонстрували вміння окремих героїв. Натомість, тут ми бачимо, наскільки нереально круті наші протагоністи: Леголас (Орландо Блум) ефектно ріже урук-гаїв своїми кинжалами та віртуозно стріляє, Арагорн блискавично рубає усе навколо, Боромир до останнього захищає гобітів, і навіть Меррі та Піппін демонструють свою сміливість. І все ж, я нарешті помітила смішну дрібницю – коли Леголас стоїть на березі річки та говорить з Арагорном, на секунду помітна сітка на перуці Блума. Шах і мат, Пітер Джексон!
Найбільш актуальний карантинний момент: пам’ятаєте, коли бідолашний Піппін випадково торкається скелета у Морії, кістки з дзвоном летять у колодязь, а за ними – відро та важкий залізний ланцюг, і потім на наших героїв нападає армія орків? Ось що буває, коли одна людина ігнорує правила безпеки та думає «ой, ну сходжу я раз в гості до друзів, що страшного може статися?». Хочете, щоб вас з усіх сторін оточили вороги, троль ледь не проколов Фродо бік, а Гендальф упав у прірву разом з Балрогом? То краще сидіть вдома, регулярно мийте руки і провітрюйте приміщення.
Частина друга: «Дві вежі»
Нарешті! Ось і моя улюблена частина трилогії! Знаю, складно вибрати найкращий фільм з трьох ідеальних картин, але в «Вежах» найбільш атмосферна бойова сцена «Володаря перснів», Леголас каже легендарну фразу they’re taking the hobbits to Isengard (якщо ви ще не бачили це відео, то мерщій подивіться), а Гендальф оживає та тролить своїх друзів. Досі не знаю, чому він не міг тихенько з’явитися у лісі Фангорн та відразу попередити Арагорна, Гімлі та Леголаса, що все добре, він знову з ними, і тепер в нього ще й нові здібності. Ну що ж, навіть могутні чаклуни-маяри (якщо спрощено, то це духи, яких сам бог Еру відправив на землю) не можуть встояти перед ефектною появою перед друзями.
Зате у «Вежах» нарешті розквітає мила (і наповнена конкуренції) дружба між Леголасом та Гімлі. Ельф та гном перетворюють навіть найбільш драматичні частини фільму на смішне бадді-муві – ну як можна нервувати під час битви, якщо ці двоє змагаються у тому, хто вбив більше орків і підколюють одне одного?
Серйозно, ось це – випадок, коли любов постановника (та й кожної людини, яка працювала над проектом) до першоджерела відчувається через екран. Чи обов’язково було продумувати сотні орнаментів для костюмів представників різних рас? Чи обов’язково було створювати для акторів з масовки реалістичну зброю і сотні різних видів шоломів та лат? Чи змушував хтось Вігго Мортенсена використовувати на зйомках справжній залізний меч, а не пластмасову імітацію? Ні, але завдяки цим деталям фільм досі не постарів (ну добре, троль з Морії виявився не таким реалістичним, як здавалося в дитинстві, як і перша поява Ґолума) і виглядає вражаюче навіть сьогодні.
Загалом я дуже не люблю сентенції про те, що заради хорошого результату треба страждати, але зйомки битви у Гельмовій Впадині частково підтверджують такі думки.
І тепер у мене те саме запитання, що і до Сарумана у «Братстві Персня» – що змушує людей довіряти чоловікові, якого буквально звати Грима Гадючий Язик? Серйозно, ви живете у фантастичному світі, де кожному другому дають якісь дуже багатозначні прізвиська типу Семюель Сміливий чи Блукач?
Загалом я дуже не люблю сентенції про те, що заради хорошого результату треба страждати (особливо якщо ними виправдовують погані робочі умови чи мізерну плату для митців), але зйомки битви у Гельмовій Впадині частково підтверджують такі думки. Якщо коротко, то процес роботи над цими сценами був просто пекельним – зйомки проходили переважно вночі, тривали декілька місяців, і акторів постійно поливали холодним штучним дощем. Комп’ютерні ефекти використовувались у доволі скромних масштабах – майже всі натовпи, які ми бачимо у кадрі, складаються з реальних людей. Більше того – і масовка, і основний склад регулярно отримували поранення та дрібні травми: Вігго Мортенсен втратив частину зуба, а каскадери постійно підвертали ноги чи отримували масивні синці. Зйомки були настільки виснажливими та небезпечними, що після роботи над цією частиною фільму команда замовила всім учасникам футболки з написом «я вижив у Гельмовій Впадині».
Та й зйомки «Веж» загалом були доволі травматичними для акторського складу. Вдаривши ногою оркський шолом, Вігго Мортенсен зламав два пальці – і тому його крик звучить особливо реалістично. Крім цього, він ледь не потонув під час зйомок сцени, у якій Арагорн пливе річкою. Орландо Блуму теж не пощастило – одного разу він впав з коня та зламав пару ребер.
Найбільш актуальний карантинний момент: окей, тут буде непросто. Можна було б взяти сцену, коли ельфи під проводом Галдіра приходять на допомогу роханцям. Так, цього моменту не було у першоджерелі, але він завжди змушує мене трохи просльозитись – ельфи могли б проігнорувати людські проблеми та спокійно плити собі до Валінору. Замість цього вони нехтують власними інтересами та захищають решту мешканців Середзем’я. Але найбільше мені запам’яталась розгнівана промова бідного Меррі. Коли могутні, але дууууже повііільні та нерішучі Енти вирішують лишитися осторонь та не долучатися до боротьби з Саруманом, цей маленький гобіт кричить їм «але ж ви – частина цього світу! Ви маєте допомогти! Ви маєте робити хоч щось!». Сьогодні хочеться так кричати кожному самовпевненому циніку, який нехтує самоізоляцією та розповідає про те, що «та вмирають лише хворі/старі/це виживання найсильніших».
До речі, я уявляю, як дивно буде комусь читати цей матеріал в умовному 2023 чи 2025 році. Так, якщо ви раптом забули, то весна 2020-го була дивним часом – ми всі сиділи по домівках, проводили вечірки у Zoom, нили про нудьгу та масово скуповували гречку. Єдиним джерелом надії у ці складні часи були фантасмагоричні документалки про тигрів та класичні фентезійні стрічки.
Частина третя: «Повернення короля»
Невелике зізнання: я не дуже люблю «Повернення короля». Перш ніж ви напишете гнівний коментар чи почнете писати мені погрози в особисті повідомлення, дозвольте уточнити – я щиро вважаю фінальну частину трилогії чудовим фільмом, але мені завжди сумно його дивитись. Бо франшиза закінчується, і після цього можна буде хіба що дивитись «Гобіта». До речі, щодо третьої частини «Назад у майбутнє» в мене десь такі ж почуття – якою б класною не була ця історія, дуже не хочеться завершувати цей марафон та прощатися з улюбленими героями. Навіть з Фродо, який до останнього ігнорує здоровий глузд (так-так, це все вплив Персня, знаю), не звертає увагу на все, що заради нього робить бідний Сем, і постійно довіряє неймовірно підозрілому Ґолуму.
Я досі обурена тим фактом, що Енді Серкіс не отримав номінацію на «Оскар» за свою акторську гру – по суті він одночасно виконав дві надзвичайно складні та фізично виснажливі ролі, навіть якщо його обличчя безпосередньо не з’являється у кадрі. Згадайте Ґолума у «Братстві персня», коли його просто намалювали на комп’ютері, не орієнтуючись на міміку Серкіса. Нещасний персонаж виглядав ледь живим та непропорційним – навіть якщо його показали на якихось декілька секунд. А ось Ґолум Серкіса настільки реалістичний та виразний, що співпереживаєш навіть коли він намагається вбити Сема і Фродо. Ну добре, може це лише я настільки довірлива.
Головний мінус театральної версії трилогії – те, що у «Поверненні короля» не вистачає кількох важливих моментів. По-перше, ми не бачимо смерті Сарумана (в режисерській версії герой Крістофера Лі падає зі своєї вежі та наколюється на шпилясте колесо), тож протягом фільму так і не зрозуміло, чому Ізенгард не наважується на реванш. По-друге, незрозуміло, чому Арагорн та друзі раптом припливають до Мінас-Тіріта на піратському кораблі (ми ще й пропускаємо камео Пітера Джексона, який зіграв одного з корсарів на цьому судні). Чи змінюють ці сцени загальне враження від фільму? Ні. Але чи хотіла б я, щоб Netflix колись додали і режисерську версію трилогії? Звісно!
Знаю, багато хто досі жартує про множинні фінали «Повернення короля», але такий фільм справді заслуговує на декілька епілогів.
Як би сумно не було прощатися із Середзем’ям, навіть я визнаю, що саме у «Поверненні короля» звучить найепічніша фраза усієї франшизи – зухвальная заява Еовін («I am no man!») перед тим, як героїня вбиває головного назгула, Короля-Чаклуна. Так, Міранда Отто була королевою фемінізму ще задовго до того, як вона зіграла саркастичну тітку Зельду в «Моторошних пригодах Сабріни».
Ну що ж, Мінас-Тіріт захистили, король Теоден трагічно загинув, психічно неврівноважений Денетор наклав на себе руки і ледь не вбив свого молодшого сина. Час для останньої битви проти залишків сил Мордору. Черговий цікавий факт – Пітер Джексон планував показати нам у цій частині трилогії оригінальну форму Саурона. Головний ворог народів Середзем’я мав вийти за Чорну Браму та напряму битись з Арагорном (чорнові кадри цього можна знайти в мережі), але постановник в останній момент передумав та вирішив залишити Саурона невидимим. І добре – чомусь мені здається, що CGI-версія величезного воїна-маяра (Саурон мав вийти не у своїх чорних латах, а як напівбожественне створіння) за двадцять років втратила б свій розмах та візуальну ефектність.
Я за звичкою трохи закочую очі і сварю Фродо щоразу, коли бідний гобіт починає поводитись неадекватно, нап’ялювати на себе той клятий перстень чи на рівному місці лаяти Сема. Але ви лише подивіться на обличчя Елайджі Вуда у той момент, коли кільце нарешті опиняється у Вогняній горі! Я навіть приблизно не уявляю, яке полегшення він мав відчувати у ці хвилини – річ, яка мучила його рік, навіки зникла! Якщо ви жодного разу не плакали на хоч якомусь з фіналів стрічки, то як так взагалі можна? Спочатку Сем та Фродо думають, що вони ось-ось помруть посеред Мордору, потім Арагорн офіційно стає королем та запевняє своїх друзів у тому, що вони не мають кланятись ні перед ким. Потім нам показують радісне повернення до Ширу, весілля Сема та Розі, і справжній-справжній кінець трилогії – прощання Фродо та Гендальфа з друзями. Знаю, багато хто досі жартує про множинні фінали «Повернення короля», але такий фільм справді заслуговує на декілька епілогів.
Найбільш актуальний карантинний момент: тут без варіантів. Найбільш надихаюча сцена фільму – момент, коли Арагорн ігнорує звабливий голос Саурона, повертається обличчям до своїх друзів та кричить «заради Фродо!». І всі учасники війни – від найменших гобітів і до роханських наїздників – без жодних сумнівів чи побоювань біжать на армію орків. Ідеї Толкіна про важливість солідарності та взаємодопомоги були завжди важливими, і сьогодні про них знову варто згадати. Так, у світі багато небезпек, але єдиний спосіб боротися за добро – об’єднати зусилля. Навіть якщо нам часом здається, що наші дії просто мізерні у глобальному контексті.
Тримайте кілька відео про спецефекти у «Володарі Перснів»
