Коротко про ігри: незвідані шляхи Death Stranding
Жваві обговорення навколо таємничої гри від легендарного японського геймдизайнера почалися ще за три роки до її виходу й не втихали тривалий час після релізу. Death Stranding зводила з розуму безліч фанатів, змушувала будувати сотні теорій, тоді як розробники видавали нову інформацію маленькими крупинками, ще більше підігріваючи інтерес зголоднілої публіки. Та вже після виходу, коли секретів більше не лишилося, ігрова спільнота почала сперечатися, чи не розгубив Хідео Коджіма своєї геніальності протягом останніх років.
Чого Коджімі точно не позбутися, то це виняткових здібностей у сфері маркетингу. Він зміг перетворити Death Stranding на найжаданішу гру всіх часів ще до того, як хтось побачив перші кадри ігрового процесу. У спробах розгадати задуми геймдизайнера фанати формували власні здогадки щодо сюжету, описували бачення можливих механік та намагалися вгадати, яких акторів буде залучено до проєкту, — увесь цей процес уже був частиною гри, про що неодноразово згадував і сам Коджіма. Та ці ж дії зіграли дуже злий жарт із гравцями: неймовірно високі очікування від Death Stranding зустрілися з жорстокою реальністю та необмеженою творчою свободою Kojima Productions.
У Death Stranding гравець бере на себе роль Сема Бріджеса (якого зіграв актор Норман Рідус), кур’єра в постапокаліптичній Америці. Світ гри був зруйнований загадковим явищем під назвою Викид смерті: землями, що перетворилися на суцільну пустку, розгулюють душі померлих людей, а дощ, який тепер ллє майже постійно, спричиняє негайне старіння всього, на що потрапляє. У таких загрозливих для життя умовах рештки людства розселилися по бункерах та нечисленних містах, а доставлення провізії між ними покладено на плечі безстрашних кур’єрів. Мабуть, варто згадати, що гра вийшла ще задовго до початку світової пандемії, і пророчий дар Хідео Коджіми цього разу виявився надзвичайно точним.
Сприймати та оцінювати Death Stranding як звичний ігровий блокбастер просто неможливо — так, це дуже дорога гра, ролі в якій виконують актори світового рівня на кшталт Мадса Міккельсена чи Леї Сейду. Але сенси, що вона намагається донести, та способи, якими вона при цьому користується, — разюче відмінні від будь-якого високобюджетного проєкту в схожому жанрі. Ігровий процес, на перший погляд, здається простим і досить невигадливим — адже що цікавого може бути в монотонному доставленні вантажів між станціями? Уся справа в глибині кожної механіки та в тому, як вдало вони проєктуються на реалії вигаданого всесвіту.
Вантажі, що мають свою вагу та рівень крихкості, варто розмістити на наплічнику кур’єра, кріпленнях його костюма, візочку чи просто заштовхати у вантажівку. Тоді ж — підібрати необхідне спорядження, уважно вивчивши майбутній маршрут. Для спускання з гори напевне знадобиться побільше мотузок, а для переправлення через бурхливу річку краще приберегти кілька драбин. А далі варто готуватися до подолання підступних ландашафтів, уважно слідкуючи за своїм вантажем та обираючи оптимальні шляхи до точки — щоправда, такий шлях не завжди виявиться найкоротшим. Прискіпливий менеджмент у купі зі складними фізичними моделями поведінки персонажа робить кожну подорож унікальною. Гра змушує вас адаптуватися до жорстких умов, приймати складні рішення на шляху до цілі та щедро нагороджує за обачне виконання своєї місії.
Ідеями деструктивного впливу смерті на світ пронизана цілковито вся гра, вмирати в Death Stranding дуже невигідно. Хоча й наш герой має суперсилу оживати, на місці смерті на вас чекатиме величезний кратер, який увесь час доведеться обходити. Те саме стосується й убивств: Death Stranding лише карає за те, що інші ігри зазвичай заохочують. Тому для сутичок із місцевими ворогами пропонують нелетальну зброю, як то боламет, або ж завжди можна вдатися до бою на кулаках чи відгамселити поганців власним вантажем, — для гри, яка відкрито засуджує насилля, оригінальних способів впоратися із супротивниками вистачає.
Хідео Коджіма намагався донести ідею єднання людства у складні часи, взаємопомічі та поваги, він відкинув подалі типові ігрові сюжети, де мета досягається виключно завдяки вогнепальній зброї та незчисленним смертям. Розробниками були закладені механіки, які базуються саме на цих задумах. На шляху вас чекатимуть споруди та спорядження, залишені іншими гравцями, якими можна скористатися, а на знак вдячності поставити лайки — так працює система асинхронного мультиплеєру; гравців ви не бачите, але однаково відчуваєте їхню присутність. Можна виконати доставляння кинутих на дорозі пакунків за інших кур’єрів, допомогти їм та водночас заробити очок собі. Прокладати дороги, зводити мости та будувати прихистки можна спільними зусиллями — це і простіше, і дає змогу розвіяти атмосферу глибокої самотності, якою просякнута гра.
Зрештою Death Stranding — це надзвичайно дорогий артгауз, автора якого зупиняли лиш межі власної фантазії. Цю гру можна любити або ненавидіти з безлічі причин, але жодним чином не варто недооцінювати її як культурне явище, що стало направду унікальним для ігрової індустрії. Хідео Коджіма взяв кілька нудних життєвих процесів, звів їх до абсолюту та побудував навколо них цілий всесвіт. Гра не намагається сподобатися звичним шляхом, а зовсім навпаки — Death Stranding прагне, щоби ви страждали, адже за подоланням складнощів та пересиленням самого себе завжди слідує потужний катарсис.
