Смерть і вишневий пиріг: як серіал «Живий за викликом» випередив свій час
13 червня 2009 року на каналі ABC вийшов останній епізод серіалу «Живого за викликом» від молодого та багатообіцяючого шоураннера Браяна Фуллера. На жаль, це був не той фінал, на який розраховували сценаристи – історія обірвалась на другому сезоні, і частину сюжетних ліній так і не розв’язали. Рецензенти були не надто здивовані (страйк сценаристів вплинув на більшість шоу 2009 року), але переважно вважали це помилкою – попри не дуже хороші рейтинги, «Живий за викликом» вважався одним із найкращих шоу каналу, а деякі оглядачі навіть пророкували йому славу нових «Загублених».
З того часу пройшло 11 років, а «Живий за викликом» все ще регулярно згадують як приклад серіалу, який випередив свій час, надихнув інші історії, але сам проіснував несправедливо коротко. Фанати та творці шоу досі сподіваються на те, що воно отримає друге дихання у хоч якомусь форматі: повноцінному новому сезоні, серії коміксів, повнометражному фільмі чи навіть у якості бродвейского мюзикла. Залишається сподіватися, що ці мрії не марні. А заодно з’ясувати, які ж особливості зробили «Живого за викликом» настільки унікальним, що про нього досі пам’ятають.
Шалена суміш «Амелі» та Тіма Бертона
Перше, що впадає в очі під час перегляду «Живого за викликом» – те, наскільки далекий цей серіал від реалізму. І мова навіть не про те, що у центрі подій – пекар, який своїм дотиком оживляє мерців! Все починається у містечку з мрійливою назвою Coeur d’Coeurs (буквально – «серце сердець»), де до самого горизонту простягаються ромашкові поля, а місцеві нагадують мешканців ідеального американського передмістя з реклами 1950-х. Тут завжди сонячно, всі радісно печуть вишневі пироги чи граються зі своїми милими лабрадорами, а за кадром звучить лагідна, поетична начитка у стилі дитячих віршиків Доктора Сьюза. Світ «Живого за викликом» наповнений пастельними кольорами, блискучими ретро-автомобілями та трохи абсурдно одягненими героями, а кожна локація нагадує ілюстрацію до ексцентричної казки – наприклад, протагоністи історії працюють у пекарні з дахом у вигляді велетенського пирога.
При цьому, серіал формально можна назвати детективом – у кожному епізоді головний герой (Лі Пейс) оживляє мерців, щоб розгадати їх смерть та отримати винагороду від поліції. Навіть не дивно, що після «Живого за викликом» шоураннер Браян Фуллер взявся за «Ганнібала» – ще одну історію, у якій похмурий процедурал доводиться до свого естетичного максимуму.
Сьогодні специфічна стилізація є козирною картою не одного серіалу – «Сабріна» заграє з 1960-ми, «33 нещастя» граються у похмуру казку, а «Американські боги» того ж Браяна Фуллера страждають від того, що картинка там цікавіша за сюжет. Але у 2009 році «Живий за викликом» виглядав справді революційно – до нього шоуранери рідко звертали аж стільки уваги на візуальне оформлення.
Всі персонажі виглядають, розмовляють та поводяться так, ніби щойно зійшли зі сторінок казки – навіть тоді, коли вбивають своїх конкурентів чи намагаються приховати злочини.
Кінореференси без зайвого контексту
Так, зараз відсилками та оммажами мало кого здивуєш – часом навіть здається, ніби творці різних шоу змагаються між собою, пхаючи у кожен епізод якнайбільше референсів та натяків. «Рік і Морті» щотижня деконструює наукову фантастику та поп-культурні феномени, до цього чимось схожим славилася «Спільнота» – ще один культовий проект Дена Гармона. «Американська історія жахів» щосезону надихається новим форматом горорів (від південної готики і до слешерів), а нещодавній «Голлівуд» Раяна Мерфі переосмислив історію американської кіноіндустрії 1930-х.
Звісно, я не берусь казати, що на початку 2000-х сценаристи геть не любили відсилки – навіть «Пліткарка» регулярно загравала зі знаковими сценами із класичного кіно, а кожен епізод «Відчайдушних домогосподарок» було названо в честь якогось із творів композитора Стівена Зондгайма. Але майже усі ці референси були або практично непомітними, або виконували якусь конкретну роль – наприклад, показували, що певний герой дуже любить романтичні фільми чи в конкретній сцені відчуває себе персонажем горору. У «Живому за викликом» Браян Фуллер йшов дещо іншим шляхом – він без будь-яких пояснень копіює улюблені сцени з класичного кіно, запозичує випадкові костюми чи деталі декору. Тому в другому сезоні, наприклад, Емерсон Код (Чі МакБрайд) переживає власну версію «Запаморочення» Гічкока, а Олів Снук (Крістін Ченовет) співає у монастирі, як героїня Джулі Ендрюс в «Звуках музики».
Безсоромна дивакуватість
Кожен герой «Живого за викликом» має якусь дивну таємницю, незвичне хобі, дитячу травму чи здібність. Кожен. Чак Чарльз (Анна Фріл) – пасічниця-поліглотка, яка поїхала у безкоштовний круїз та тимчасово померла (якщо ви не дивились серіал, то це складно пояснити), а тепер працює у пекарні.
ЇЇ хлопець – лагідний кондитер Нед (Лі Пейс), який вміє оживляти мертвих, боїться занадто близького контакту з людьми та ненавидить чарівні фокуси.
Їх найближчі друзі – колишня професійна наїзниця Олів Снук (Крістін Ченовет) та приватний детектив (і любитель в’язання) Емерсон Код (Чі МакБрайд). І це – лише четвірка головних героїв! Окрім них, у серіалі фігурують колишні підводні танцівниці, торговці гомеопатичними антидепресантами, бджолярі-косметологи, виробники екологічних машин, що їздять на паливі з кульбаб, монахині та полігамні кінологи.
І всі ці персонажі виглядають, розмовляють та поводяться так, ніби щойно зійшли зі сторінок казки – навіть тоді, коли вбивають своїх конкурентів чи намагаються приховати злочини.
У 2009 році «Живий за викликом» виглядав справді революційно – до нього шоуранери рідко звертали аж стільки уваги на візуальне оформлення.
Романтика на фоні смерті
Є історії, які лякають нас короткоплинністю та непередбачуваністю людського життя, а є ескапістські фантазії, які відволікають нас від неминучості смерті та нагадують про те, що дива справді трапляються. Спроби поєднати ці ідеї – чи не головний мотив творчості Браяна Фуллера, який постійно береться як не за історії про вишуканих серійних вбивць, так за казки про похмурих женців. Шоуранеру не завжди вдається адекватно передати своє захоплення цією дихотомією – «Ганнібал» з часом перетворився на нудну мелодраму (пробачте мені, фанати Міккельсена!), а «Американських богів» не врятувала навіть багата міфологія першоджерела. Але «Живий за викликом» – чудовий приклад Фуллера на піку своєї форми.
Досліджуючи свої улюблені теми, сценарист створив одну з найніжніших романтичних ліній в історії телебачення – милі, але водночас трагічні стосунки між Чак та Недом. Протагоністи – щиро закохана пара, у яких безліч спільних інтересів, і які з радістю проводять разом чи не кожну хвилину життя. Але ось проблема – якщо Нед хоч на секунду доторкнеться до своєї коханої, то вона знову загине. Тож герої живуть у постійній небезпеці та фрустрації, намагаючись придумати якийсь новий спосіб висловити свої почуття, не вступаючи у безпосередній контакт. Ось він – цілком новий рівень класичного тропу «коханці, які не можуть бути разом»!
