Весь світ театр: як під час пандемії театр став найважливішим з мистецтв

У березні 2020 року світ creative industries завмер: звістки про скасовані вистави, перенесені зйомки та відкладені прем’єри складали кістяк новин про культуру (не рахуючи, звісно, інформацію про те, в кого з зірок виявили коронавірус, що також, до речі, непогано характеризує ситуацію). Звичний світ став місцем зачинених дверей, згаслих неонових вивісок та соціального дистанціювання, і поки студійні боси прикидали, які з прийдешніх фільмів можна віддати стрімінговим платформам і як нашвидкуруч перекроїти розклад прем’єр, що копітко складався роками, театри пригадали про свою таємну зброю та відчинили скарбниці з відеозаписами постановок. Так, архівні записи опери та балету напевно зацікавлюють не всіх – навіть якщо це постановки найкращих галузевих майданчиків на кшталт Віденської опери, але коли до справи підключився лондонський National Theatre, стало зрозуміло, що ця ініціатива виходить на новий виток.

National Theatre Live – проект максимально глядацький, і за десятиліття свого існування він зробив колосальну роботу з популяризації британського театру у світі. А в одинадцятий рік свого існування, у 2020-му, тимчасово переформовувався у проект National Theatre at home та став справно транслювати на своєму YouTube-каналі вистави з розкладом одна постановка – один тиждень. Почали вони хвацько – з вистави «Один слуга, два пани» з Джеймсом Корденом, і продовжують вже понад три місяці, пропонуючи своїм глядачам непересічну підбірку постановок. Дійсно, це не перетрушування скринь у пошуках чогось, що не шкода віддати «на благодійність». Вистави, записані у межах National Theatre Live, регулярно транслюються у кінотеатрах, і, скажімо, «Франкенштейна» Денні Бойла із Бенедиктом Камбербетчем та Джонні Лі Міллером показують на великих екранах вже десятиліття і, певно, продовжуватимуть і далі – бо глядачі завжди знаходитимуться. Але одна справа показати виставу, якій п’ять або десять років, і зовсім інша – запустити трансляцію блискучої імерсивної постановки «Сон в літню ніч», запису якої ще й року не виповнилося. До речі, за підсумками свого тижневого «прокату» на YouTube ця вистава, де Гвендолін Крісті (Брієнна Тарт з «Гри престолів») та Олівер Кріс (якого ми бачимо у виставах від National Theatre Live вже втретє за три місяці показів) втілюють шекспірівські образи у зовсім нетривіальному трактуванні, зібрала 551 тисячу переглядів. Просто оцініть масштаби зацікавленості.

Але National Theatre Live – далеко не єдині, хто в ці часи презентує нам британський театр у вільному доступі. «Глобус», Бристольський «Олд Вік» та величезна кількість менш відомих театрів постійно та регулярно запускають трансляції своїх вистав – можливо навіть, у цю саму хвилину. Але, зрештою, не обов’язково бути театром, щоб транслювати постановки – як це, наприклад, зробив Ендрю Ллойд Веббер, влаштувавши ретроспективу своїх мюзиклів. І навіть якби все обмежилося просто показами відеозаписів вистав, це все одно стало би культурним феноменом, вплив якого на суспільство та культуру слід було би аналізувати у дуже довгій перспективі.

Але цим все не обмежилося.

Буквально з перших днів локдауну британський актор Роберт Майлз ініціював онлайн-читання п’єс Шекспіра. «The Show Must Go Online» – довготривалий проект, що ставить на меті охопити весь драматургічний доробок Барда і зробити це у форматі відеоконференцій. Так, це п’єси Шекспіра у хронологічному порядку, які актори розігрують за допомогою Zoom. Звучить неймовірно? Але це реальність.

Взагалі, поставши перед труднощами, театральна спільнота почала масово звертатися до творчості поета: чого тільки вартують ініціатива Патріка Стюарта «Один сонет на день вбереже від хвороби» (де актор читає на відео сонети Шекспіра) або флешмоб від Shakespeare Theatre Company під назвою «Shakespeare Challenge» де охочим пропонувалося записувати монологи з шекспірівських п’єс. Звичайно, одним Шекспіром справа не обмежувалася – і різноманітних читань віршів, оповідань та інших малих форм у виконанні акторів відомих і не дуже було так багато, що навряд чи можливо це достеменно дослідити. До речі, малими формами все не обмежувалося – скажімо, Дженніфер Ель, виконавиця ролі Ліззі Беннет у класичному міні-серіалі «Гордість та упередження» 1995 року, по частинах прочитала весь цей роман Джейн Остін.

Зрештою, театральні традиції та театральна спадщина прийшли на порятунок телевиробництву, яке призупинилося через пандемію: два нові серіали BBC One, зняті під час карантину, безпосередньо стосуються саме театру. Перший, під назвою «Staged», – проект досить-таки фансервісний: у цьому міні-серіалі герої одного з найяскравіших ТБ-бромансів минулого року Девід Теннант та Майкл Шин грають двох акторів, що продовжують репетиції майбутньої вистави по відеозв’язку. Другий, «Talking Heads», являє собою серію драматичних театральних монологів, написаних знаменитим драматургом Аланом Беннетом та прочитаних визнаними британськими акторами та актрисами. Це вже не перша екранізація для цих творів – але зараз, в умовах карантину, театральна потужність та камерність, що дозволяють актору належного рівня бути єдиним героєм у кадрі, стають як ніколи у нагоді для телебачення.

І, як би парадоксально це не було, ця камерність у самому театрі працює зовсім в інший спосіб. Вистава потребує живого глядача – про це кажуть актори, обговорюючи нині перспективи розвитку театру. Втім, надзвичайні часи потребують нових рішень: так, Клер Фой та Метт Сміт цього червня знов зустрілися на сцені Олд Віку у спеціальній версії своєї минулорічної вистави «Lungs» – версії, відіграній із соціальним дистанціюванням між виконавцями та перед порожньою залою. Глядачам, які придбали квитки на цю постановку за стандартними для звичних показів цінами, було запропоновано онлайн-відеотрансляцію. Так, картинка була однаковою і для найдешевших, і для найдорожчих квитків, але із самого початку питання було не у цій диференціації, а у солідарності та добрій волі глядачів.

Парадоксально, але зараз, переживаючи найважчий період за довгий час, театр стає ще потужнішим, ще сильнішим, демонструючи свою рішучість адаптуватися під нову реальність. І водночас він повертається до своїх витоків, стаючи безліччю мандрівних труп, що розігрують свої вистави, а потім проходять із капелюхом перед публікою, прохаючи пожертвувати хто скільки зможе.

Глядач потрібен театру – не приховують вони.

І якщо і театр потрібен глядачеві, то все буде добре.

І, чим більше постановок ти дивишся, тим гостріше розумієш: так, потрібен, і ти навіть не усвідомлював, якою мірою. Колись і про ці події напишуть п’єси (вищезгадані «Staged», до речі, вже чим не «карантинна п’єса»?). Адже, погодьтеся, це по-театральному красиво, драматично та життєствердно водночас: коли вогні Бродвею згасли та не засвітяться, як прогнозують, до наступного року, найбільший бродвейський хіт 2010-х – мюзикл «Гамільтон», стає головним козирем стрімінгової платформи Disney+ у переддень американського Дня незалежності. Мабуть, так може тільки театр – бути обмеженим в усьому, але водночас зовсім не мати меж.