Три сни Стенлі Кубрика

Стенлі йшов пустими залами справжнього вікторіанського палацу, озираючись по сторонам. «Зачаровує звісно. Треба буде щось зняти в таких декораціях, вони ж наче створені для кіно» – подумав Кубрик. Але швидко відкинув цю думку, адже на часі в нього була інша ідея.

Зараз вся його уява була зосереджена на темі ядерної війни. На фоні недавнього загострення у вигляді Карибської кризи ця тема була особливо актуальна. Стенлі розмірковував, наскільки близько вони підійшли до катастрофи, та як безглуздо, а разом з тим і жахаюче, виглядали ці загравання м’язами між ядерними державами. Проте, оточення у вигляді палацу таки сильно відволікало. «Як це я взагалі сюди потрапив? Ні, стареньку Англію я люблю, але чого я зараз сюди приперся?» – роздратовано думав Кубрик.

Відповідь чекала на нього у черговому залі. Посеред залу за вишуканим столом сидів чоловік в окулярах з виглядом оксфордського професора. На столі була розставлена шахова партія.

– Вітаю, Стенлі! – радісно підвівся чоловік.

– А ви ще хто? – не зрозумів Кубрик.

– Моє ім’я Стівен, а прізвище Спілберг.

– Не знаю такого.

– Так, так, ви почуєте про мене вперше трохи пізніше, десь за десять років, дякуючи одній акулі… Але тим не менш, прошу, сідайте!

Кубрик неохоче сів, адже його роздуми були брутально перервані, хоча з іншого боку на столі стояли шахи, тож шансів встояти було мало.

– А звідки ви мене знаєте, якщо я вас вперше бачу? І чому ви тут на мене чекаєте, я думав, я тут сам? – запитав Кубрик.

– Це дуже просто, Стенлі! Адже можна називати вас Стенлі? Справа в тому, що ви спите, а це ваш сон, і я у ньому просто гість, – відповів Спілберг.

– Сон, кажете? А я ж не можу зрозуміти, як це я опинився в цьому палаці! Ясно. Давайте я вас швиденько обіграю в шахи і піду прокидатись, адже в мене купа роботи. Пішак на b4, – Кубрик зробив хід.

– Над чим працюєте, дозвольте запитати? Ви ще не знаєте, але я теж великий режисер, правда трішки з інших часів. Кінь на f3.

– Я так розумію, в тих ваших «інших часах» в шахи не дуже вміють грати, – парирував Кубрик, прибираючи з дошки ферзя противника.

– Так над чим працюєте? – не знітився Спілберг, – чув, що «бітли» вам пропонували зняти Володаря перстнів?

– Пропонували, – підтвердив Кубрик, зносячи чергову фігуру опонента, – але це неможливо.

– Варто було б запросити у ваш сон Пітера Джексона, – зіронізував Спілберг.

– Не знаю, хто такий цей Джексон, але я подивився би на нього, якби до нього прийшов Рінго Старр з пропозицією зіграти Гендальфа. Ви уявляєте акторські таланти Рінго Старра? – почав дратуватись Кубрик. – І взагалі з мене досить цих суперзірок, знали б ви як я намучився з цим пихатим Дугласом на зйомках «Спартака». Він же назвав мене гівном!

– Я чув, що точна цитата була все ж «талановите гівно», – обережно поправив свого візаві Спілберг.

– Вам шах і мат, шановний, я переміг, – поставив крапку Кубрик.

– Звісно переміг, це ж ваш сон!

– Та я б у вас і в вашому сні виграв. І взагалі – нудно з вами, у вас, мабуть, і фільми такі ж нудні. Я навіть будучи уві сні хочу спати.

– Дарма ви так, я ще ваш фільм буду дознімати років через 40…

Але Стенлі вже не чув того, його зморив таки сон і залами палацу розійшовся тихий, але чіткий храп режисера.

Навколо була приголомшлива чорнота. Але коли очі звикли, то поступово почали проглядатись горошинки далеких зірок. Стенлі покрутив головою і виявив себе посеред явно неземного ландшафту. Навколо була мертва і холодна пустеля в сірих тонах, простягнута до самого горизонту.

«Думаю, десь так виглядав би Місяць, якби там хтось висадився», – подумав Кубрик. «Цікаво, як там просуваються справи в тих хлопців з NASA, які мені телефонували на тижні? Диваки ще ті».

Стенлі почав гуляти по цій неживій пустоші, залишаючи чіткі сліди на «місячній» поверхні. Тут вже ніхто не міг завадити йому думати. «Музики правда бракує, – подумав Кубрик, – хоча чому бракує, це ж мій сон, тут може грати будь-що». Тут же залунав Штраус. «Ну от, інша справа».

Думки Кубрика повернулись до жахіття війни як явища. Тема була настільки глибокою, що про це можна було зняти не один фільм. Ба не тільки війна, а насильство в цілому привертало його увагу. Привертало та викликало огиду. Але дослідити це було надзвичайно цікаво. Принагідно можна було б і висміяти. Так, сміх – дуже хороша зброя у війні з війною. Випадкова тавтологія збила та відволікла його від роздумів. Та й взагалі, увагу щосили крав навколишній ландшафт.

«Неймовірна все таки штука – космос». Скільки загадок ховають в собі ці мільярди зірок, скільки світів. І наскільки маленькою та нікчемною відчуває себе людина, опинившись в космосі. Тільки тут повністю усвідомлюєш всю глибину людської зарозумілості та пихи, яка виявляється абсолютно незначущою в цій крижаній пустоті. Погляд Кубрика пірнув в безмежні простори Всесвіту. «Скільки ж там може бути таких як ми? А може зовсім не таких? Чому прибульців завжди уявляють гуманоїдами? Адже найвищі форми існування давно могли взагалі вийти за рамки нашої уяви». Політ думки та масштаби неосяжного захопили Кубрика.

«Така скупість кольорів, і разом з тим така глибина образів, – подумав Стенлі. – В цю безкінечність можна вдивлятись вічно». Медитативність обстановки пробудила в ньому нові ідеї. Зняти кіно про космос було б звісно дуже круто. Але він так любив скрупульозні натурні зйомки, а тут без винахідливості і спецефектів не обійтись. «До речі, про спецефекти – треба буде трохи більше повивчати цю галузь, там наче є якісь цікаві можливості».

Кубрик дійшов до велетенського кратера, підійшов до краю, зазирнув, присів, а потім і приліг збоку. Його гострий погляд розрізав чорне небо на правильні геометричні фігури. «Неймовірно глибоко, незбагненно, вражаюче, скільки ж там всього… скільки таємниць…»

Чорнота накрила його і він провалився в забуття.

Стенлі сидів у просторому холі в зручному кріслі. Величезні люстри зависли посередині між підлогою та стелею і погрожували обвалитись на голову, викликаючи певний дискомфорт. Збоку по-домашньому потріскував камін, але домашньою обстановкою і не пахло. У повітрі ширилось якесь незрозуміле тривожне відчуття.

Кубрик підвівся, щоб розім’яти ноги і роззирнутись. Приміщення чимось нагадувало йому готель, але впевненості не було. Звісно ж навколо було ні душі. «Власне це ж мій сон, чому б і ні», – подумав Стенлі. Тільки в перший сон пробрався той дивак. «Як там його, Штільберг, чи що?.. Ні, хлопець наче непоганий, про акулу якусь розказував».

На стіні навпроти каміну висіло три портрети, Кубрик підійшов поближче, щоб роздивитись їх. З рамок на нього дивились в ряд – Фелліні, Станіславський та Ніцше. «Нічого так компанія». Найбільше його зацікавив Ніцше, з першими двома все було більш-менш зрозуміло. Колись давно він читав щось з цього німця, але запам’яталось небагато. Хоча зараз, під враженням від своїх космічних роздумів з попереднього сну, він згадав про деякі його ідеї щодо духу та надлюдини. «Є в цьому поєднанні щось гармонічне», – вирішив Стенлі. Надлюдина у космосі? Ну звісно, всі ми певним чином діти космосу, тож наступний крок еволюції має бути нерозривно пов’язаний саме з ним. «Пошвидше б вже ці хлопці з NASA полетіли на Місяць, – подумав Кубрик, – а то витрачають час на всіляку нісенітницю та божевільні пропозиції».

Надлюдина. Але перша надлюдина приречена на самотність. «Та ми всі приречені на самотність, чи не так? Самотні приходимо в цей світ, самотніми його покидаємо». Стенлі роззирнувся ще раз. «Хоча в такому місці як це, будемо вважати, що це готель, на самоті можна конкретно поїхати дахом. Є в цьому місці щось зловіще». Кубрик почав міряти хол кроками.

Хоча зрештою він любив самотність та відокремленість. Одному було легше зосередитись, легше обдумати деталі. Зі свого, поки що не дуже тривалого, але вже багатого, досвіду Кубрик зробив висновок, що ніхто не зробить так як він хоче краще за нього самого. Всі ці радники та професіонали не тямлять нічогісінько. Все треба робити і контролювати самому. Чи не тому він часто опинявся сам один в своїх снах, отримуючи від цього задоволення? «Тільки не в таких готелях, ні. Місцина справді моторошна. Краще вже на Місяці».

Хол йому набрид і Стенлі вирішив піднятись сходами на інший поверх. Короткого погляду на ліфти було досить, щоб зрозуміти, що користуватись ними тут немає ніякого бажання. Їх криваво-червоний колір не віщував нічого доброго. Кубрик піднявся сходами і почав блукати безкінечними коридорами готелю.

Все в цьому готелі незрозумілим чином нашіптувало про насильство, від кольору килимів, до дивних картин на стінах. Насильство. Наріжний камінь виживання видів. Наскільки це жахливо, настільки ж і приваблює завжди людську увагу і бажання. «Можливо це закладено в нашому мавпячому ДНК природою? Дивна любов до насильства», – подумав Кубрик.

Дивна любов.

Скільки образів та ідей перепліталось у нього в голові. «Треба буде це все записати, як прокинусь, – вирішив Кубрик, – дивна любов, хм, дотепно».

Одна з дверей була трішки прочинена, і не заглянути туди було просто неможливо. Стенлі взявся за ручку, та рішуче увійшов. Краєм ока зауважив номер кімнати – 237. «І нащо мені ця деталь?»

***

Стенлі Кубрик розплющив очі в своїй спальні. Сонце вже світило в прочинені вікна та розмальовувало кімнату у яскраве. Двері відчинились, зайшла його дружина.

– Нарешті прокинувся. Доброго ранку, Стенлі!

– Добрий ранок! Люба, скажи – як тобі ім’я «Стрейнджлав»?