Spielbergus rex

Важко порахувати, дитинство скількох людей минуло у вологих тропічних джунглях острова Наблар. Для автора цієї рецензії «Парк Юрського періоду» свого часу кардинально змінив життя, закохавши в палеонтологію і доісторичних тварин. У рік свого виходу творіння Стівена Спілберга стало справжнім хітом і проривом у візуальному плані, але і зараз це неймовірно приємний атракціон ностальгії, що атмосферою може поборотися з будь-яким сучасним фільмом подібного масштабу.

Все починається зі слова. У нашому випадку — це однойменна книга Майкла Крайтона, що з’явилася друком за три роки до виходу екранізації. Автор був настільки переконаний в успішності свого роману, що показував рукопис босам студій у 1989 році, коли книгу ще навіть не розтиражували. Сюжет книги із деякими правками від Спілберга ліг в основу історії. 

А історія максимально проста і атракційна. Існує парк розваг, що побудований мільярдером Джоном Гаммондом (Річард Аттенборо) на далекому острові у Тихому океані. Його парк вигідно вирізняється на фоні конкурентів тим, що замість класичних американських гірок на відвідувачів очікує знайомство з живими динозаврами. Гаммонд знайшов спосіб добути ДНК динозаврів із закамянілих в бурштині комарів, які встигли насмоктатися крові динозаврів. Нещасний випадок, смерть одного із працівників, може завадити відкриттю парку. Інвестори вимагають, щоб Гаммонд влаштував пробний тур для спеціалістів. Цими спеціалістами-палеонтологами є головні герої Алан Грант (Сем Нілл) і Еллі Сеттлер (Лора Дерн). У небезпечній мандрівці їх супроводжуватимуть математик Ян Малкольм (Джефф Голдблюм), юрист Дональд Дженнаро (Мартін Ферерро) та онуки Гаммонда Лекс (Аріана Річардс) і Тім (Джозеф Мацелло). 

Насправді, ми всі хочемо, щоб головними героями стрічки були динозаври. Відроджених істот нам демонструють менше 30 хвилин екранного часу. Це може засмутити, але решта хронометражу доволі розбавлена динамікою та саспенсом, ми і не встигаємо сумувати. З героями трапляється халепа рівно тоді, коли нам це потрібно. А постановка кожної зустрічі з динозаврами є тим, чого ти з нетерпінням чекаєш, і що тебе ніколи (а минуло 27 років!) не розчаровує. 

І не може розчаровувати, коли Спілберг волів створити для зйомок повнорозмірного механічного тиранозавра (він навіть звертався до спеціалістів NASA). На жаль (або на щастя), тогочасні технології такого не дозволяли. Тому творці іншими способами оживити динозаврів — покадрова зйомка, костюми, комп’ютерна графіка та муляжі. Як результат, комп’ютерна графіка задала тренд для нової епохи у кінематографі.  

Але комп’ютерна графіка не стала панацеєю. Фільм не міг обійтися без реальних моделей динозаврів. Виробництво ускладнювалося, бо для управління моделлю хворого трицератопса потрібно 11 спеціалістів, а велоцераптором — 14. Для зйомок великих динозаврів створили окремо механічні частини їхнього тіла. У деяких сценах велоцераптори грали люди у костюмах. Загалом, для фільму змайстрували 8 повнорозмірних велоцерапторів. Декораціями до фільму займався Стен Вінстон, творець Королеви Чужих та візуальних ефектів для «Термінаторів», «Трансформерів», «Залізної людини». 

На знімальному майданчику Спілбергу доводилося шукати компроміс між його баченням і технічними можливостями. Сцену зі стаканом води режисер придумав, коли голосно слухав пісні гурту Earth, Wind & Fire, а зеркало заднього виду автомобіля вібрувало. Реалізували цей ефект за допомогою підставки, на якій стояв стакан з водою, і струни до підставки прикріпленої. У потрібний момент постановник Майкл Лант’єрі просто смикнув за струну. 

Фільм має серйозні сюжетні просідання, набори кліше і свідомі недопрацювання. Ми переживаємо за головних героїв, але і знаємо, що з ними нічого страшного не станеться. Нам погано віриться у знаходження живого ДНК в камені, якому більше 65 мільйонів років. А чи задумувалися ми, що під маркою велоцираптора нам підсунули дейноніха? Чому Парк Юрського періоду населяють динозаври крейдяного періоду? 

Але нас ніхто не обманув. Ми отримали обіцяне — адвенчуру впереміш з біогорором, яка притискає нас до стільців і не дозволяє відвести погляду від краси доісторичних істот. Спілберг використовує тут наповно всі свої авторські прийоми: і крупні плани облич, і саспенс, довгі плани, події за кадром, масштабність і пафос. Пафос тут, як і головне повідомлення, абсолютно зрозумілий: не треба гратися в бога. Природа не любить втручань. А коли ми втручаємося, то прагне балансу. 

«Парк Юрського періоду» зібрав у прокаті біля мільярда доларів, що робило його найкасовішим фільмом аж до виходу «Титаніка». Влітку 2020 року фільм знову очолив прокат в США. Цього разу — це прокат в автокінотетрах. Приємно, що люди пам’ятають класику. І трохи прикро, коли згадуєш про наступні фільми франшизи.