«Ще по одній» – фільм про алкогольний експеримент шкільних вчителів, що вийшов з-під контролю

Кінострічка «Ще по одній» стала переможцем Європейської кінопремії, що вручається у Берліні. Фільм також забрав нагороду за найкращу режисуру та сценарій, а Мадс Міккельсен – за головну чоловічу роль, хоч робота кожного з акторів заслуговує якнайбільших похвал.

Четверо шкільних вчителів, криза середнього віку, ностальгія за молодими роками та побільше депресії – ось улюблений коктейль Томаса Вінтерберга(а не «Гемінґвей спешл», як він сам заявляє). Ця картина розкриває дуальність алко-культури та відмовляється від конкретної позиції. У світі, де «за все хороше і проти всього поганого», важливо дати волю своїм абсурдним витівкам. І данський режисер вміло це відтворює: дрейфує між двома берегами та залишається при цьому «на воді». 

Мартін, Томмі, Ніколай та Пітер вчителюють у провінційній данській школі. Вони люди дорослі та вже потомлені від рутини – навіть на ювілеї Ніколая, викладача психології, розмова якось не клеїться. Аби розворушити друзів, той переповідає їм теорію норвезького вченого Скердеруда: мовляв, людському організмові не вистачає якихось 0,5 проміле – пари бокалів вина – аби нормально функціонувати. Звісно, що попри всі логічні застороги, вчителі озброюються записниками, алкотестерами та літрами випивки.

Кожен з героїв має свої проблеми, які на початках швидко вирішуються алкоголем. Мартін – персонаж Мадса Міккельсена, втратив зв’язок з дітьми зі свого класу, бо ті вважають його нудним. Тільки після пари ковтків горілки він нарешті може зацікавити дітей, розповівши, що Гемінґвей та Черчиль були ще тими алкоголіками, а от Гітлер – той був тверезником. Туди ж ідуть і вмонтовані кадри захмелілих «вищих світу цього» політиків, що хихочуть на камеру, танцюють та вітають з новим роком(людям, мабуть, важко повірити, але це справді нормальна дикція від Брєжнєва). Усі четверо прекрасно розуміють, що втрачені роки вже не повернути, однак із дитячим запалом в очах підвищують норму алкоголю в крові. Все для того, аби повернути гострі емоції у повсякденне життя.

Фільм дотепно показує, що алкоголь – річ хоч і згубна, але культуротворча, соціально зумовлена та, хай там біс, хто не відчував піднесення від нього? І в Данії, до речі, з-поміж усіх країн Скандинавії, культура пиття розвинена найліпше – там алкоголь дешевший та ставлення до нього простіше.
Випивка по-різному впливає на банду вчителів: Томмі(фізрук) та Пітер(вчитель музики) завдяки алкоголеві знайшли собі підопічних-школярів, в голови яких вклали усю свою любов і дурість. Вони є продовженням арки цих персонажів. А от Мартін і Ніколай вже мають власних дітей, хоч і приділяють їм значно менше уваги, аніж їх друзі – школярам. Загалом, четверо друзів – чотири класичні сценарії пияцтва: випивання за компанію, подолання психологічних бар’єрів, пиття від нудьги та суїцид.

Бути вчителем – це, перш за все, бути серед дітей. Статус зобов’язує до серйозної зразковості людей, які ще «вчора» були цими самими беззастережними дітьми, що влаштовують алко-марафони, гасаючи навколо озера, допоки не почнуть блювати гуртом. Фільм наповнений метафорами бігу по колу та імітації руху. Початок і кінець – одна й та сама сцена, але різні погляди на ситуацію. Кінокартина показує і зміну вектору творчості Вінтерберга – від бунтарського минулого залишилося тільки похмілля та ностальгія.

Це взагалі класична тема скандинавського кіно – втеча від нудьги та ідилії, що породила цілий пласт похмурого житейського кіна. Бо ж економіка там сильна, та й люди наче щасливі: але рефлексувати завжди є з приводу чого – не дарма такі фільми відрізняються складністю та закрученістю сюжету. Берґман дав цьому напрямку розвиток, а «Догма-95» вивела скандинавську меланхолію на новий рівень. «Ще по одній» же вміло приховує це, маскуючись під звичайне драмеді з простим посилом. Так, посил може і простий, а інтрига передбачувана, але кінокартина насичена особистою трагедією режисера, печаллю та невідворотністю долі, прагненням жити в моменті, знаючи що за рогом смерть. У той же час, мас-медіа швиденько розтиражували фільм як «красивий», «елегантний» та «ой, подивіться як сидить костюмчик на Міккельсоні». Цього, врешті-решт, автор і очікував.

Це не зовсім про ту втечу від реальності, що змальовує, наприклад, Едґар Райт у своєму «Кінці світу». І навіть не про Олдоса Гакслі, який від нудьги та «чисто наукового інтересу» вирішує перевірити на собі дію мескаліну. Це втеча від правильного дорослого життя до принципів дитячої ірраціональності, яка вирішує короткострокові проблеми, хоч і згубна на довгій дистанції. Епіграф до цього «уроку» не дарма віддали данському філософу К’єркеґору: той знав річ чи дві про неминучість рожевих мрій. Тож фільм і гірчить присмаком скорого похмілля – воно от-от прийде і зіпсує усім вечірку, але поки… поки ще можна, танцюємо.