«Після війни вижити – мабуть, складніше, ніж на війні померти». Про посттравматичний стресовий розлад в «Атлантиді» та «Явних проявах немає»

5 листопада у широкий прокат в Україні вийшла нова драма Валентина Васяновича «Атлантида». Фільм уже переміг у секції «Горизонти» Венеційського кінофестивалю та був висунутий на номінацію на «Оскар» від України. А у 2017 вийшов документальний фільм Аліни Горлової «Явних проявів немає» – він наразі доступний для перегляду на платформі Takflix. Об’єднує ці два фільми спільна проблематика – місце людини у світі після війни. Костянтин Гуменний зробив огляд обох фільмів.
Посттравматичний стресовий розлад, або скорочено ПТСР, виникає у результаті переживання великої травматичної події. Часто цією подією є війни, теракти та інші пережиті жахи. Фахівці у США заявляють, що середня розповсюдженість ПТСР серед тамтешніх військових – 3-6%. Однак після військових дій в Іраку та Афганістані цей показник оцінювали у 10-20%.
В Україні у стані війни ситуація схожа. У 2016 році полковник медичної служби Всеволод Стеблюк оцінював розповсюдженість ПТСР в українських військових у 10-15%. А за даними прокуратури, лише на 2017 рік число ветеранів війни на Сході України, що здійснили самогубство після повернення до цивільного життя, становило близько 500. Можна припустити, що зараз ця цифра могла зрости у кілька разів.
Проблема велика, і мистецтво реагує на неї. Як, наприклад, фільм Валентина Васяновича 2019 року під назвою «Атлантида».
Його сюжетна зав’язка така: Донбас, 2025, рік після закінчення війни. Україна війну виграла, але землі Донбасу лишилися спустошеними та майже непридатними життя. Десятки, сотні років треба, щоб відновити це місце. Ніхто особливо не знає, як жити далі. Хтось вбиває себе, хтось самоушкоджується, а хтось ніби ще тримається. Трупи, зневіра, сум – усе це присутнє у фільмі. Усі кажуть головному герою, ветерану російсько-української війни, щоб він їхав з Донбасу, бо тут життя немає. На що він відповідає: «Для чого я тоді стільки років за це місце воював?».
Але тут, поміж цієї зневіри, зароджується нове кохання, коли головний зустрічає волонтерку-парамедикиню, яка теж лишилась на Донбасі, щоб забирати тіла давно загиблих і уже навіть муміфікованих солдатів.
Усіх головних героїв зіграли непрофесійні актори: справжні військові, ветерани, волонтери, медики. І фільм вийшов дуже важким, але і дуже важливим. Військовим дуже важко адаптуватися до нового життя, адже вони боролися за місце та людей, а у них, на думку одного героя, «у голові досі тільки ковбаса по 2.20». Це показано й в одній зі сцен, де працівники заводу накидаються на ветерана із купою звинувачень
Ще більше розкриває цю проблему документальний фільм Аліни Горлової 2017 року під назвою «Явних проявів немає». Головна його героїня – 46-річна Оксана Якубів, ветеранка війни. Майор, заступниця командира батальйону з роботи з особовим складом. У її обов’язки, окрім іншого, входить і сповіщення рідних загиблих про їхню смерть.
Документальний фільм слідує за Оксаною під час її реабілітації та спілкування з психотерапевтами – аж до відновлення на роботі та перших днів там. Це – фільм-сповідь від жінки, що бачила жахи війни. Що страждає від явного ПТСР, та все-таки намагається з ним упоратись та повернутися до звичного життя.
Оксана розповідає психологу, що у неї постійна апатія, що вона боїться шумів та натовпів. Зізнається, що у неї виникали суїцидальні думки. «Після війни вижити – мабуть, складніше, ніж на війні померти», – каже вона.
Але шлях до повернення до звичного життя, звісно, існує. І це – терапія та робота з лікарями. Саме завдяки цьому Оксані і вдається повернутися до роботи, хоча попереду ще й дуже багато випробувань. Але віриться, що їй усе вдасться.