Митець: геній чи божевільний?
Мистецтво, як складний живий організм, поєднує у собі різні напрямки, які живуть у злагодженому симбіозі. Не виняток — кінематограф та живопис. Ці два напрямки часто об’єднуються та взаємодоповнюють один одного.
Варто також пригадати, що кіно є синтезом куди більшого спектру мистецьких напрямів, таких як, приміром, література, театр, хореографія та фотографія. Проте живопис, на мою думку, є одним із потужних, ґрунтовних базисів. Колір, динаміка, емоція, сюжет — це невід’ємні компоненти і кіно, і живопису. В історії мистецтва є також чимало випадків, де художники виявляли інтерес до «magic of cinema» і самостійно брали участь в роботі над фільмами. Наприклад, відомий дует Сальвадора Далі та Луїса Бунюеля, який мав безперечний вплив на теорію кіно і роботу наступних поколінь. Тому навіть у наші дні важливе місце у кіномистецтві займають цитування, реконструкція та переповідання відомих мотивів візуальних мистецтв.
Крім того, дуже часто історії життя художників неабияк надихають режисерів. Так на широких екранах з’являються естетичні кінострічки-біографії. Ці фільми не лише розповідають про життєвий шлях митців, а й занурюють глядача у думки й переживання художників, що, у свою чергу, дає змогу краще проникнутись історією та, у певному сенсі, більше зрозуміти їхню творчість. Бо, як відомо, не можна просто оцінити твір мистецтва, не знаючи обставин та передумов за яких його створили. Не виключенням став фільм номінант на премію «Оскар» Джуліана Шнабеля «Ван Гог. На порозі вічності» (2018).
Ця біографічна драма створена у копродукції п’ятьох країн – Швейцарії, Великобританії, Франції, США та Ірландії. Стрічка є добре знятим байопіком, який не містить у собі надмірної романтизації та пафосу, до яких часто вдаються режисери у цьому жанрі. Тут ми знайомимось із Францією 19 ст. А саме – із маленьким провінційним містечком Арль, де Ван Гог живе та формується як художник. Він — вигнанець свого покоління, чужак, якому не пощастило народитися «вчасно». Ця драматична стрічка розповідає про виклики, з якими довелося зіткнутися митцеві, а також про його внутрішні переживання. Постійний конфлікт головного героя та напруга, які йдуть паралельно з пейзажними кадрами полів, залитих безкінечним сонцем — такою є оповідь Шнабеля. Режисер дає глядачеві можливість насолоджуватися всією красою французьких ландшафтів, проте раз за разом все одно безжально б’є під дих. Хочеш творити та жити для краси — начувайся. Це — історія про художника-генія, який замість слави отримав лише каміння у спину.
Окремої уваги потребує майстерна операторська робота Бенуа Деломма. У цій художній стрічці він використовує прийом так званої «нестабільної камери», щоб максимально наблизити глядача до подій, які відбуваються на екрані. Візуалізація марень художника не має чітких, окреслених меж — іноді ми не можемо зрозуміти, де починається фантазія і закінчується реальність. Здається, що ця буденність більше схожа на сон, бо мозок відмовляється сприймати світ таким, яким він є насправді. Ван Гог тікає від світу зовнішнього у світ чуттєвого бачення природи, щоб бодай у такий спосіб вберегти себе. Проте це приносить лише більше болю.
Ця стрічка є класичною біографією. Її сюжет — не американські гірки, де кожен новий поворот забиває подих. Вона розмірена, рівна, наче річка. Вона протікає прованським ландшафтом, зігріта вечірнім промінням. Для когось це може видатися недоліком, мовляв, навіщо робити таке нудне кіно. Однак, мушу сказати, що від цієї розміреності картина стає ще більш життєвою та справжньою. Бо, як усі ми знаємо, реальність далека від голлівудського екшену. Прозаїчність нашої буденності також треба вміти приймати та любити. Бо у простоті і є уся краса.
Окремо хотіла б звернути увагу на одне відчуття, яке не полишатиме вас упродовж усього перегляду — це тривога. Ця незручність, ніби камінець у взутті. Сором за поверхневість та безжальність людської душі не залишитись вас, ви весь час намагатимемось знайти бодай якесь виправдання такій жорстокій поведінці, проте у підсумку зрозумієте, що його насправді не існує. Головний герой, якого зіграв американський актор Віллем Дефо, викликає неоднозначні емоції. Через його інфантильність та подекуди деформоване світосприйняття, Вінсента складно сприймати як виключно позитивного героя. Джуліан Шнабель свідомо не ділить світ на чорне та біле, уникаючи цього банального розмежування. Вчинки Ван Гога обурюють та дратують: наївний, дивакуватий він, ніби дитина, що загубилася у натовпі, шукає своїх своїх батьків. Шукає свого місця, проте так і не знаходить.
Ця стрічка гостро ставить питання істинної вартості мистецтва та ціни, яку треба буде неодмінно заплатити за свободу творити. Вона показує беззахисність мистецтва перед лицем реального світу. Дитинне, оголене тіло, яке опиняється під прискіпливим поглядом тисяч пар очей — таким є самотній митець у своїх прагненнях, ілюзіях та відчуттях. Я щиро рекомендую цю стрічку тим, хто кохається у живописі, його історіях та персоналіях. Бо у цьому фільми на вас, як мінімум, чекають кадри створення відомих шедеврів Ван Гога, що дає певний ефект підглядання, ніби за таїнством у церкві. Проте я б не стала обмежувати цю рекомендацію лише таким очевидним критерієм. Мені здається, цей фільм сподобається не лише любителям візуального мистецтва, але й естетам у широкому розумінні слова. Бо цю стрічку, завдяки грі акторів, музиці, світлу, кольорам та природі, хочеться малювати. Навіть, якщо досі ви ніколи не тримали пензлів у руці.
