Мрії по-французьки від Амелі Пулен

«Тепер для мрійників настали важкі часи»

Фраза, яку можна почути у фільмі, наштовхує на роздуми. А згодом виникає і наступне запитання: чи легко мрійникам взагалі? Трішки закулісся мрійливого життя можна побачити у фільмі “Неймовірна доля Амелі Пулен”. Атмосферне французьке кіно покаже, як народжуються і стають мрійниками, і що Париж — це найкраще місто для них. Доля Амелі – це історія омріяного кохання мрійливої дівчинки, яка й сама має здатність здійснювати мрії інших.

Здається, ця стрічка – це такий собі казковий наратив, зітканий мріями парижан на Монмартрі, розказаний під солодкі композиції Яна Тірсена. Стрічка 2001 року, режисером якої є Жан-П’єр Жене, наповнена комп’ютерною графікою, незвичною на той час. Світ Амелі Пулен такий особливий, що накладає на себе штамп нереальності. Він ідеальний, але не іронічний. Інколи ненав’язливо рожевий, але такий по-французьки атмосферний.

Амелі Пулен — мрійниця з домашньою освітою, яка працює офіціанткою у “Двох вітряках”. Вона любить заспокоювати нерви, жбурляючи “жабки” у воду, занурювати пальці в мішок з крупами, а віднедавна і впливати на життя інших. Все починається коли дівчина випадково знаходить таємну скриньку маленького хлопчика, який жив у її квартирі багато років тому. Вона вирішує будь-що віднайти власника і віддати йому дитячі скарби. За її планом, якщо це розчулить чоловіка, вона почне втручатись у життя інших, а якщо ні — тим більше.

Відтоді ми можемо спостерігати й насолоджуватись, як змінюються життя людей, поруч з якими живе Амелі. Дівчина дарує ближнім хвилини радості, які вони б ніколи не змогли відчути без її втручання. Вона наче зцілює розбиті серця, дарує надії і здійснює мрії. І вона наче янгол-охоронець, що лише підказує іншим: радість життя криється в простих речах, не забувайте про головне, не забувайте про справжнє.

Життя на Мортмартрі здається нам абсолютно загадковим. Овочева крамниця на розі вулиці, бар “Два вітряки”, кількаповерховий будинок, в якому мешкає Амелі — кожна частинка цього району зливається в одну живу й таку французьку картину. У фільмі велика кількість персонажів, кожен з них несе на плечах свою історію. Кожен з них щось любить, як-от хрустіти пальцями, малювати картини чи слухати, як читають казки. Кожен з них несе в собі трагедію. І тут вони поділяються на два типи: ті, хто цю трагедію пережили й змирились, і ті, хто оплакує її вічність.

Окрім великої кількості героїв, не меншим є список предметів, що фігурують в сюжеті. І вони теж здаються нам, наповненими життям  і таємницями. Про них, життя Амелі і не тільки розповідає голос, який супроводжує нас протягом всього фільму. Він говорить про температуру повітря, час, кількість обертів, які робить муха на день, коли Амелі була зачата. Він також наче передбачає, що задзвенить телефон, що життя героїні абсолютно зміниться через кілька днів, а саме 30 серпня. Це дає відчуття, ніби цю історію закарбовано багато років тому, і нам всього лиш переповідають те, що мало щастя трапитись.

Втім, цей фільм не просто історія колись з кимось і десь. Окрім красивих діалогів, музики й картинок, у ньому закладено набагато глибший сенс. Вміти помічати момент, вірити в добро і обов’язково творити дива до снаги кожному. А ще дарувати момент щастя іншим, особливо якщо доля стала для когось не хорошою приятелькою. Адже хто-зна, можливо, найменша радість, яку ви можете подарувати комусь, дасть сили, підтримку і віру. Можливо, навіть маленький комплімент подарує людині відчуття потрібності.

І, зрештою, це кіно про кохання. Так, ця тема поглинає всі інші, що перетинаються із сюжетною ниткою. У цьому фільмі про кохання говорять, за коханням сумують, за коханням плачуть і за коханням страждають. Навіть мрійливій Амелі доводиться зрозуміти ще одну життєву істину: за кохання потрібно боротись. Його не потрібно боятись, бо любов веде за собою щастя. А воно, як ніколи, зробить двох французьких мрійників у стократ мрійливішими.

Усім мрійникам і навіть тим, хто залишається ними глибоко в душі, варто подивитись цей фільм, хоча б тому, щоб занурити пальці у мішок з горохом, жбурнути «жабку у воду», потрапити в кімнату жаху, поговорити з письменником-невдахою, нарешті зрозуміти, як правильно смакувати крем-брюле і відчути, що: «Без тебе сьогоденні відчуття були б тільки уривками вчорашніх».