Midnight Gospel: альтернативна думка

Новий мультсеріал Netflix від творця «Часу пригод» недавно з’явився на стрімінгу та зібрав дуже позитивні відгуки як від заокеанських критиків, так і від редакції Vertigo. Я теж дуже чекав на цей проєкт, але з різних причин залишився розчарованим.

The Ward Unleashed. Коли розпадаються успішні творчі колективи, а їхні учасники починають сольні кар’єри, завжди цікаво спостерігати, хто що привносив у спільний продукт. Коли розпались «Бітлз», стало зрозуміло, що МакКартні був кращим мелодистом і ліричнішим поетом, а Леннон писав гостріші тексти й експериментальнішу музику. Коли творці «Аватара» Майкл Данте ДіМартіно і Браян Конієцко створили «Легенду про Корру», здалося, що мультику не вистачає цікавих персонажів і дотепних діалогів. І коли на Нетфліксі вийшов «Принц драконів», стало ясно, що вони пішли туди разом із головним сценаристом Аароном Ехасом.

«Час пригод» теж був результатом роботи неймовірної кількості людей, багато з яких потім відзначилися сольними проєктами: Ребекка Шуґар створила надзвичайно популярний «Стівен Юніверс», Патрік МакХейл – «За садовим парканом», Тімоті МакКіон – «Helpsters», яких не так давно радили для спільного перегляду разом із найменшими глядачами. І тільки творець мультику Пендлтон Ворд як пішов у 2014 році, так і тримав творчу паузу.

Саме тому новина, що в 2020 році він стане співавтором нового мультсеріалу (хоча в 2014 році клявся, що ніколи більше не створить жодного мультику) викликала такий жвавий інтерес. Більше того, на відміну від «Часу пригод», над створенням якого працювали десятки людей, цей мультик був більш камерним проєктом, тому Ворд мав змогу зробити його саме таким, яким він хотів його бачити: без потреби відповідати вимогам каналу чи боротися за увагу менших глядачів. То які складові «Часу пригод» знайшли своє місце в «Опівнічному Госпелі»?

Виявляється, зовсім не ті, за які колись полюбив цей мультик я. «Час пригод» – величезний всесвіт з власними законами, історією, незліченною кількістю персонажів та, власне, пригод. Після перегляду «Госпелу» стає зрозумілим, що все це Ворда не дуже цікавить. Яскраві кольори, великі очі, сюрреалістична та жвава анімація, цікаві вирази обличчя – ось у чому глядач «Госпелу» може побачити схожість з «Часом пригод».

Усі, хто дивився пілотну серію пригод Фінна з Джейком, можуть згадати, що там Льодяний король з’являється як абсурдний антагоніст, який після рваного та мало зрозумілого діалогу просто заморожує Фінна з Джейком. Це вже потім у нього з’явиться власний характер, він перетвориться спочатку на антигероя, а потім на справжнього героя і одного з найтрагічніших персонажів серіалу. Марселіна та її зворушливий роман з принцесою Баблґам теж вийдуть з-під пера інших сценаристів. Еволюція Фінна від хлопця, який бездумно шукає пригод на свою голову, до мудрого лідера та пацифіста стає своєрідною ілюстрацією того, як змінювався серіал без свого творця.

Кленсі з «Госпелу» – це Фінн з найперших серій «Часу пригод»: хлопець, який стрімголов кидається в пригоди, під час яких теревенить зі своїм компаньйоном. От тільки цього разу замість Джейка з ним цілий ряд гостей, у яких він бере інтерв’ю.

Добре, якщо Ворд переносить з «Часу пригод» тільки візуальну складову, то хто цього разу відповідає за сюжет? Що замінює світ У та його розмаїтих персонажів?

Данкан Трасселл. У тому, що я не знав, хто такий Данкан Трасселл до перегляду цього мультику, я можу звинувачути тільки себе. А дарма, бо виявляється, що «Госпел» – це передусім його дитина. Отже, хто такий співавтор мультику?

Актор і комік, у доробку якого майже немає впізнаваних ролей чи робіт. Найбільше відомий як автор і ведучий власного подкасту та популярний гість у, мабуть, найвідомішого в світі подкастера Джо Роґана. У своєму подкасті та в гостях у Роґана він розмовляє переважно про власний досвід вживання наркотиків, чужий досвід вживання наркотиків, про вплив наркотиків на сприйняття світу, про свідомість і розум, про життя і смерть, і про все інше, про що так хочеться говорити під впливом наркотичних речовин.

Власне, і в мультику це знаходить своє відображення. Дебют відбувся 20 квітня, або ж 4/20, якщо записувати за американською традицією. І це навряд чи збіг. 420 – знакова дата для культури вживання марихуани, і навіть у статті Вікіпедії про свята 20 квітня саме канабіс стоїть першим пунктом. Уже в першій серії герої обговорюють, чи можна змішувати бензодіазепіни з алкоголем, і це не елемент якогось вигадливого жарту, а просто одна з тем розмови героїв.

Для багатьох людей «Час пригод» колись став мультиком, під який можна класно відпочити, покуривши травички. У такому разі «Госпел» справді є ідейним наступником пригод Фінна і Джейка. Бо переважну більшість діалогів з мультфільму можна почути якраз від ваших друзів, що перебувають у стані розширеної свідомості. Звісно, там є цікаві думки чи яскраві метафори, але для того, щоб їх знайти, треба бути або на одній хвилі з героями, або ретельно відсіювати їх з рваних безцільних діалогів.

Цікаво, що причина такої рваності діалогів ще й тому, що це просто скорочені подкасти Данкана, на які потім Ворд накладає свою фірмову «тріпову» анімацію. Але проблема в тому, що подкасти Данкана самі по собі не є ані надзвичайно глибокими, ані надзвичайно цікавими, ані надзвичайно іноваційними. Вони іноді входять у топ-100 за різними категоріями, але настільки ж популярними, як подкасти Джо Роґана, Марка Мерона чи Serial ніколи не були. Це просто подкасти, які сподобалися Пендлтону Ворду настільки, що він захотів зробити для них візуальний супровід. І, на жаль, нічого більше. Це не означає, що це погані подкасти. Це означає, що у них є власна, відносно вузька й нішева аудиторія. І мені важко уявити, що людям, яким нецікаво це слухати, буде цікаво це спостерігати.

Експериментальність. У багатьох рецензіях доводилося зустрічати тезу про експериментальність мультику. Але, на мою думку, увесь його експеримент – що буде, якщо зробити анімаційний відеокліп не під музику, як це робили безліч артистів до цього (Деймон Албарн створив навколо цього цілу групу), а під подкаст. Анімація не використовується для того, щоб розширити чи поглибити зміст, вона просто йому акомпанує, як колись робили візуалізатори у «Вінампі».

Експериментальна анімація – це також «Undone», який використовує ротоскопію для того, щоб показати, яким непевним ввижається навколишній світ головній героїні (у якої, можливо, шизофренія). Експериментальна анімація – це також «Людина павук: крізь всесвіт», де кожен паралельний вимір має унікальний стиль. Експериментальна анімація – це «Жовта Субмарина», де тріпова анімація підкладається під музику «Бітлз». Це «Папріка» та інші фільми Сатоші Кона, які показують, на що здатна анімація в просторовому та часовому вимірах. Навіть «Історія іграшок» колись була експериментом, що започаткував цілу епоху в анімації.

Самої лише експериментальності недостатньо для того, щоб залишити відбиток, особливо в анімації, де у кожного автора є можливість створити власний неповторний почерк і стиль. А, на жаль, «Госпел» поки що таким і здається – візуальний експеримент заради візуального експерименту.

Дешева анімація. Не думаю, що це був власний вибір Ворда і Трасселла, але маємо те, що маємо – мультфільм 2020 року має гірший вигляд за, наприклад, «Жовту Субмарину», яка вийшла на екрани на пів століття раніше. Бо для того, щоб зробити красивий намальований від руки мультик, треба багато часу й коштів. А Нетфлікс відомий тим, що не любить витрачати багато грошей на якісну анімацію. Перший сезон «Принца драконів» сильно постраждав від «лагів», бо часто звичайні сцени анімували не на 24, а на 12 кадрів. Так само й «Госпел» смикається, іноді перетворюючись на якусь подобу анімації зі шкільного зошита, у якому хтось швидко гортає сторінки (просто зверніть увагу, як президент у першій серії стріляє з даху). Тому навіть візуальна складова, яка нібито має бути найсильнішою стороною серіалу, лишає бажати кращого.