Касабланка – класика кіно чи американська пропаганда?
Елмер Девіс, репортер NYT казав: «Дезінформація небезпечна. Ми боремося з нею фактами і досвідом.Найпростіший спосіб впровадити пропагандистську ідею у свідомість більшості людей – це дати глядачам пройти через розважальну картину, коли вони не розуміють, що їх пропагують».
На початку війни США були єдиною великою державою в якої, фактично, не існувало пропаганди, але з кожним роком війни Голлівуд набирав оберти. В 1940 році вийшов прекрасний фільм Чарлі Чапліна «Диктатор», а роком пізніше класика світового кінематографа «Касабланка». Постером фільму займалось американське «Управління інформацією про війну». Аспект пропаганди став надважливим після нападу на Перл-Гарбор.
Це, мені здається, найкращий опис «Касабланки». «Касабланка» транслює стурбованість у зв’язку з наслідками американського ізоляціонізму в контексті загрози, яку представляє для Європи нацизм.
«Управління інформації про війну» дійшло до створення виробничого статуту, який студії були змушені дотримуватись. Ці рекомендації це список з шести тем фільмів, які “йшли на користь американському моральному духу». Вашингтон запропонував продюсувати фільми, які б: прославляли «американський спосіб життя»; зображували ворога і його філософію; добре відгукувалися про союзників; зображували промислову війну у себе вдома; ілюстрували, що люди могли б зробити в тилу для підтримки військових дій і показували свої бойові сили на роботі.
Глядач потрапляє в одне з найцікавіших місць 1941 року, таке собі чистилище по дорозі в Рай – Америку. Сюди прибувають всі, кому пощастило втекти з пекла – нацистської Європи. Тут не є добре, не є погано. Немає абсолютної свободи, але є надія на неї. «Касабланка» була задумана як ілюстрація того, що «особисті бажання повинні бути підпорядковані завданню перемоги над фашизмом».
Касабланка це проєкція світу. Тут є всі: німці, французи, італійці, болгари, росіяни, чехи і, звичайно, американці. Центром цього світу є кафе Діка. На вивісці ми бачимо, що це американський заклад. Режисер підкреслює важливість походження головного героя.
В цій картині наполовину карикатурно, наполовину по-справжньому була зображена геополітика світу 1941 року. Французи, які намагались зберігати гордість, але при тому прогинались під німців. Німці, горді, вперті, з задраними до гори носами. Італійці, які зі всіх сил намагаються підсобити німцям. І, образ американців, які є незалежними і яких всі поважають. По суті, образ всієї країни представлений в головному герої – Діку.
Протягом всього фільму можна прослідкувати елементи пропаганди. Велику частину відіграє музика. Вона представляє одразу декілька народів. Друг Діка грає американські пісні, французи замовляють французькі, а прибулі німці свої народні. За допомогою музики показана конфронтація між народами. Війна віє і в Касабланці. Кожен тут біженець і ненавидить Третій Рейх, але не має змоги це проявити. Хіба піснею. Так і відбувається в одній з ключових сцен фільму. В цій сцені, Рік, здається, вперше і дуже явно займає сторону конфлікту. Він дає команду грати Марсельєзу і не хоче чути німецьку пісню часів франко-пруської війни. Сполучені Штати служили рапірою для зла фашизму і зображувалися як доброчесний притулок для пригноблених і бездомних – нація безстрашного притулку, яку антинацистські німці могли вшанувати тостом з шампанським.
Листи Угарте, що стали причиною його смерті, а також смерть двох німецьких кур’єрів, змусили Ласло звернутися за допомогою до Ріка. Візи були особливо цінні, тому що вони були підписані Шарлем де Голлем. Це була зміна в порівнянні з першою версією фільму, коли листи були підписані Максимом Вейгандом, командувачем силами Віші в Африці. Ця зміна, безсумнівно, стало елементом пропаганди тому, що до 1941 року де Голль став всесвітньо відомим лідером «Вільної Франції». Іронія цього в тому, що де Голль не мав ніякого офіційного авторитету в Північній Африці. Насправді на час прем’єри Касабланки в 1942 році він вважався військовим злочинцем і був би спійманий і відданий під суд за зраду (і, швидше за все, страчений), якби наважився ступити на територію Віші.
Паризькі флешбеки Ріка посилювали лячний образ нацистського панування і руйнування. До нацистського вторгнення у Францію Париж був мирним, красивим і безтурботним. Однак після вторгнення столиця перетворилася в центр хаосу, смерті, страху і занедбаності французьких військових. Нацисти знищили і романтику Ільзи і Ріка: їх сміх і радість раптово змінилися напругою, сльозами і приглушеними голосами гестапо. Божевільний світ, де все могло статися, змусив їх розлучитися, залишивши Ріку лише незграбне вибачення і розбите серце. Сцени спогадів ясно показували, що війна була жорстокою, вона зруйнувала націю, романтику і життя мільйонів невинних людей. Вона повинна була закінчитися, і, за словами “Касабланки”, Сполучені Штати були ідеальним кандидатом для вирішення цього складного завдання.
Сцена в аеропорту мала подвійну мету: вона вигнала нацистських демонів Рено і воскресила відродженого союзника в обличчі Ріка. Ця сцена також закінчила роман між Ріком і Ільзою, продемонструвавши ідею про те, що нейтралітет не може бути політикою, як для власника кафе, так і для Сполучених Штатів. Перед фінальною сценою здавалося, що Рік і Ільза збираються підкоритися своїй пристрасті, залишивши Віктора і бігти в Америку разом. Однак борг і честь заважають закоханим.
Цікаво, що для цього фільму студія братів Ворнер потребувала купу акторів на роль біженців з Європи, і ці ролі, в результаті, грали біженці з Європи. Актори представляли широкий спектр націй — всі вони, що не дивно, були головними гравцями у війні: Гамфрі Богарт – американець, Інгрід Бергман – шведка, Конрад Вейдт – німець, Пол Хайнрайд – австрієць, Клод Рейнс і Сідней Грінстріт – англійці. Цей фільм є прикладом прихованої пропаганди. Зараз він сприймається як картина про воєнні часи, і не більш. Любовна лінія в ньому така ж важлива, як і воєнні події, але якщо аналізувати цю картину з точки зору впливу на глядачів, то фільм сприймається по-іншому.
