Уривок з книги «I’m dying up here» про стендап-кар’єру Девіда Леттермана
…У травні 1975 року двадцятивосьмирічний Девід Леттерман, разом з дружиною Мішель, вирушили з Індіани в Лос-Анджелес на своїх автомобілях — він на червоному пікапі Chevy 1973 року, вона в своєму Oldsmobile Cutlass 1972-го. Пара познайомилась і одружилася, коли вони були студентами університету Ball State в місті Мансі, Індіана, де Девід отримував магістра радіо і телебачення. Після коледжу Леттерман став другорядною знаменитістю у рідному Індіанаполісі, адже працював ведучим програми про кіно, що виходила о другій ранку, та підміняв ведучого погоди на вихідних на каналі WLWI-TV. Вже там він одним з перших додав трохи іронії до прогнозів, вигадуючи неіснуючі погодні умови та приправляючи монологи саркастичними коментарями, на зразок: «У Мансі 42 F, у Андерсоні 44 F… відрив мінімальний», що не завжди подобалося сільській аудиторії Індіани, яка віддає перевагу беземоційній погоді. Також Леттерман використовував канал для відпрацювання прийомів, які пізніше стануть фірмовими у його лейт-найт шоу — насміхання з керівництва і використання (часом доволі жорстоко) працівників та випадкових людей у якості легких мішеней.
На відміну від Дрізена та решти, Леттерман переїжджав у Лос-Анджелес не для того, щоб стати стендапером. Виступати наживо йому не подобалось. Публічні прояви були частиною його роботи в Індіанаполісі і він від душі їх ненавидів. Очікування майбутнього виступу призводило до тижнів без сну, тому Девід постійно запитував себе: «Якщо я народився з цим талантом, то чи не мало б це бути простіше?».
Амбіції Леттермана полягали в тому, щоб отримати в Лос-Анджелесі роботу сценариста для телепрограм, особливо для його кумира, Джоні Карсона. З випусків The Tonight Show Девід зрозумів, що виступи у Comedy Store будуть хорошою можливість потрапити на око Карсону, тож він розцінював заклад як необхідне зло. За два місяці до переїзду він полетів у Лос-Анджелес на розвідку. Попри те що це був вечір вівторка, у клубі на бульварі Сансет не було вільного місця. Першим коміком, якого побачив Леттерман, був Джордж Міллер, який розповідав зі сцени про роботу на голлівудському поштамті, де працівники порівнювали керівників з марками: одного називали «п’ятицентовиком», іншого – «авіапоштою». Панчлайн був про найтупішого керівника: «Уявіть як воно, коли вас називають “недоплата”!». Це був дійсно тупий жарт, але публіка сміялася. Леттерман теж сміявся, думаючи «Чорт забирай, я теж так можу».
В першу ніч у Лос-Анджелесі Девід одразу ж кинувся у полум’я, зайнявши місце в черзі охочих потрапити на прослуховування до Мітці Шор [власниця Comedy Store кожного понеділка проводила відкритий мікрофон, де шукала талантів]. Його черга підійшла якраз перед опівніччю. Щойно Леттерман вийшов на сцену, як одразу рознервувався під сліпучим світлом прожектора. В нього було відчуття, ніби він безпомічно стоїть прямо на коліях, і його ось-ось зіб’є швидкісний потяг. П’ять хвилин тривали вічність і Девід був впевнений, що «бомбанув». Але Шор, схоже, щось сподобалось у його середньозахідному стилі. «Це було добре», сказала вона, «прийдеш ще раз».
Леттерман не зрозумів, що пройшов випробування — він думав, що Мітці лише намагається бути ввічливою. Він пішов додому з відчуттям полегшення, адже не провалився з кінцями, і плекаючи надію, що з клубу скоро зателефонують з пропозицією прийти ще раз. Тим часом він витрачав свій час на написання нового матеріалу і розваги з коміками, які збиралися компанією кожного вечора на парковці клубу. Першим, кому Девід представився, був Том Дрізен – той здався йому найбільш приземленим.
З Comedy Store ніхто не дзвонив більше тижня. Коли Леттерман освоївся серед коміків, то зізнався їм, що переживає через відсутністьі дзвінка з клубу. Вони розповіли, що ніхто і не мав з ним контактувати, тому що система працювала не так. Враховуючи що Мітці йому сказала, він повинен був подзвонити у клуб протягом понеділка і поінформувати щодо можливості виступати на тижні. Після цього, якщо Мітці вважала його готовим для Original Room, коміку дзвонили у вівторок пообіді з інформацією щодо часу виступу. Якщо у вівторок з коміком ніхто не зв’язувався, то він мав знову з’явитися у понеділок на прослуховуванні. Це була система Мітці.
Леттерман порівняв її з відбором в університетську команду з баскетболу: якщо ти не проходив, ніхто не казав тобі це прямо. Твоє ім’я просто не з’являлося у списку, який тренер вивішував на дошці оголошень. Девід відчув себе першокурсником.
Він повідомив про свою доступність на тижні вже у наступний понеділок й затамував подих. Звичайно, що у вівторок йому зателефонували і повідомили час для виступу на тижні. Це був не праймтайм, але для старту годилося. Інші коміки швидко помітили Леттермана, оскільки той був не схожим на інших. Для початку, він не розповідав жартів. Девід використовував щоденний досвід для сетапу і супроводжував його власним панчлайном, як от лякаючий дзвінок від механіка, який повідомляє тобі що з машиною куди більші проблеми, ніж ти думав: «Алло, Дейве, це Ерл з гаража… ми просто налаштовували твоє радіо… як раптом вибухнув двигун… ага, одного нашого вбило».
Коміки також звернули увагу на те, що Леттерман не звучав як решта. У нього не було уривчастого темпу з напористою подачею, як зазвичай у стендаперів з клубів. Він звучав скоріше як диктор — плавно, контрольовано, розмірно — схоже на Джонні Карсона, Стіва Аллена та Джека Паара. Це, у парі з його їдкою кмітливістю і вмінням відповідати геклерам, приховувало нестачу досвіду, підказуючи колегам, що перед ними великий талант. Також це допомагало компенсувати його зовнішність: в своєму індіанівському прикиді і з рідкою рудою борідкою він виглядав, за словами Джея Лено «як Дінті Мур [компанія виробник консервованого м’яса з маскотом у вигляді типового дроворуба] чи як син Пола Баньяна [дроворуб з американського фольклору]».
Джонні Дарк вважав Леттермана селюком після першої зустрічі. Вони зіткнулися в коридорі біля вбиральні Comedy Store, коли Девід чекав виходу на сцену. Леттерман представився, назвав колегу «містером Дарком» і похвалив його виступ. Дарк провів новачка поглядом на сцену, де того очікувала холодна протягом вечора публіка. «Вони з’їдять малого», подумав він.
Натомість, Леттерман одразу взяв ініціативу у свої руки. «Про що хочете поговорити сьогодні, чуваки?», сказав він. З дальнього кутка сцени на нього одночасно накинулись два геклери. У відповідь прозвучало: «У вас що, один мозок на двох?». Публіка заревіла. Після цього, вони були у нього в кишені. Дарк був шокований.
Уривок є любительским перекладом книги «I’m dying up here» Вільяма Ноделзедера.
Переклад: Юрій та Олександра Поворозники