«Я люблю вас, господа юнкера»: Російська імперія, п’яний ведмідь і «загадочная русская душа» Сибірського цирульника

«Он русский. Это многое объясняет». У 1998 році «Сибірський цирюльник» не виходить, але влітає на санях з лихою трійкою коней у світовий прокат. Насправді ж, якби слоганом було «Боже, царя храни», кінематографічна спільнота менше би зрозуміла про формат стрічки, але більше – про її ідейний фундамент. У спілці з французами, італійцями та чехами Нікіта Михалков здійснив мрію своїх юнацьких років і зняв фільм-євангеліє для власної святої Трійці: царської Росії, елітного царського війська і загадкової російської душі.

Не поспішайте плювати через ліве плече і з огидою вимикати стрічку: на знімальному майданчику дев’яностих ще не було Михалкова-ватніка, який грозить Божою карою Фукусімі, ледве не кров’ю черкає петиції за вічне президенство Путіна і захоплює Україну через Одесу. У 1998 році  ще можна було застати просто хорошого режисера, який ніжно любить свою країну, її дещо втрачену культуру та знімати кіно з королівським розмахом і царськими замашками. Заради правдоподібності зйомок «Сибірського цирульника» на Васильєвському спуску, Михалков навіть вмовив Єльцина на десять годин вимкнути внутрішнє освітлення кремлівських зірок. До того їх вимикали лише раз – в день початку Другої Світової війни.

Фільм сплітає між собою два світи і дві ментальності. Головна героїня, досить емансипована для дев’ятнадцятого сторіччя Джейн-Маккрекен у виконанні Джулії Ормонд, окантовує стрічку, коли на початку фільму пише сину лист про події далекого минулого. Михалков застосовує новий для пост-радянського кіно режисерський прийом – вкладає історію в історію. Американка стає вічно здивованим західним полотном, на якому розмашистою кирилицею прописали російську лінію.

І, насправді, таким полотном жінка залишиться протягом всього фільму. Від того моменту, коли «господа юнкера» Його Величності, розпашілі від своєї ще дуркуватої юності, впихають у її купе курсанта Андрія Толстого і до того останнього кадру, коли Джейн залишає Сибір, навіть з ним не побачившись.

Михалков у союзі зі сценаристом Рустемом Ібрагімбековим зліпили з Толстого ідеальну Галатею російського офіцерства. Благородний, запальний, неймовірно відданий цареві юнкер може викидати дурні юнацькі фортелі, випити зайвого і викликати друга на заборонену дуель. Але фортелі ці будуть безвинними, Толстой тверезітиме вмить, коли «отечество» треба захищати від терористів, а шпагу підіймає не через власні дурощі – а через ображену честь коханої жінки. Як сльоза чистий хлопець благоговійно ловитиме поцілунки американки у госпіталі і втрачатиме свідомість, коли в одній зі сцен вона перед ним роздягнеться. Михалков навмисно показує Джейн такою – з власною сумною історією, і легким нальотом цинізму на тяжкому життєвому багажі. Її сліпить, дивує і притягує чистота і чесність юнкера, а він не розуміє бруду, який принесло з собою її минуле і спосіб заробітку. Михалков ніби не клеїть на два свої полюси ярлики «хорошого» і «поганого» – але ліричною і привабливою стороною обертає однозначно Росію. Олег Меньшиков з його глибокими темними очима зробив свого Толстого святим П’єро з караючим мечем – з ним прийшов, від нього і загинув.

Через лінзу направду чудового оператора Павла Лебешева глядач ловить михалковські крупні плани під ніжну, пронизливу музику Едуарда Артем’єва. В кадрі час від часу з’являються жирні «блины», горить Масляна, п’є горілку великий нещасний медвідь, а генерал Радлов медитативно закушує її граненим стаканом – то не зовсім та Росія, яка існувала історично і якою треба аж так пишатись, але це та Росія, у яку щиро вірить режисер.

Ідейним розчерком Михалкова стає сцена «висвячення» юнкерів в офіцери – і, звісно ж, царя грає сам режисер. Захоплені, щасливі, благоговійні хлопці приймають посвяту з гордістю, яку випромінює сам Михалков за кожен кадр цього моменту і за кожен крок, який він робить в образі благородного православного імператора. Ореол царя лейтмотивом проходить через всю стрічку, ніби невидимий моральний рівень, під який підтягується «загадочная русская душа». І нехай його генерали на п’яну голову стрибають в ополонку і обростають вагітними животами, нехай невинного хлопця запроторюють навічно до Сибіру – образ царя святий і священний, хранимий гімном, який співають молоді юнкери вслід суверену – і навіть Михалкову особисто.

Фінал фільму стався зовсім не посеред сибірських лісів – сибірські сцени Михалков відверто не дотягнув, а історію цирульника змазав до неможливості. Фінал залишився десь на вокзалі, коли Толстого везуть на каторгу. Лебешев знімає туманну, німу станцію, на якій молоді офіцери співають своєму Андрієві кадетський гімн, а він вторить їм італійськими аріями і торжественним, страшним і надсадним «Я люблю вас, господа юнкера». Потяг тане в диму. Finita la tragedia.

Джейн народить від Толстого сина, який теж стане ідейним образом справжнього офіцера і унаслідує від батька все найкраще – благородство, впертість і, звісно ж, душу. Звісно ж, російську. Звісно ж вперту, героїчну і глибоко-ліричну. «Он русский. Это многое объясняет».

«Боже, царя храни» – що пояснює, насправді, більше.