Go, Johnny, go: про Джонні Флінна – нового негідника епохи Відродження
Після виходу «Емми» у Великій Британії Hello Magazine та The Telegraph взялися за ревізію поглядів на героїв романів Джейн Остін, опублікувавши тексти із заголовками «Why Emma’s Mr Knightley is a better hero than Mr Darcy» та «Darcy is done: why Johnny Flynn’s Knightley is our new Austen object of desire». Перший білявий та перший оголений містер Найтлі, – продовжує цю тему The Guardian, – це Джонні Флінн, людина епохи Відродження.
Невдовзі ми маємо побачити його у ролі молодого Девіда Бові у байопіку «Stardust». Данкан Джонс, син музиканта, ідею створення цього фільму не схвалив та, відповідно, заборонив використання у ньому пісень батька. Історію появи космічного альтер-его співака на ім’я Зіггі Стардаст важко уявити без відповідної музики Бові, але, схоже, з цієї ситуації було знайдено оригінальний вихід: вживаючись в образ, Флінн написав пісню «під Бові». Такий неординарний підхід дає підставу сподіватися, що у підсумку ми отримаємо щось більше, ніж просто стандартний байопік. І допоки «Stardust» підтримує свою ауру загадковості, щодо Джонні Флінна особливої інтриги немає: це джентльмен, із яким варто познайомитися.
Втім, можливо, ви з ним вже зустрічалися – як і з більшістю британських акторів, що належать до категорії «я бачив його неодноразово, але так і не знаю його на ім’я». І вже напевно вам знайомий його старший брат Джером Флінн – як не за атмосферним вікторіанським детективом «Вулиця Різника», так по «Грі престолів», де йому у ролі найманця Бронна вдалося протриматися протягом усіх восьми сезонів. Брати, що народилися із різницею у два дні (і двадцять років), мають не тільки один місяць народження та однакові ініціали – Джером Патрік та Джон Патрік. Вони ще й досить відомі у Великій Британії співаки – і якщо популярний у 90-ті солодкоголосий поп-дует Robson & Jerome існував недовго та давно припинив своє існування, то гурту «Johnny Flynn & The Sussex Wit» вже 14 років. І якщо ви полюбляєте фолк-рок, «Mumford & Sons», мелодійну меланхолічність авторських текстів та невимушеність непричесаного інді, то на цю музику напевно є сенс звернути увагу. До речі, ходити далеко не потрібно: на титрах «Емми» ви могли чути енергійного та пасторального Джонні Флінна з піснею «Queen Bee», яку він також написав, працюючи над образом містера Найтлі.
Але давайте по порядку.
Байопіки
Крім вже згаданого раніше Бові, Джонні Флінн може похвалитися ще одним втіленням знаменитості. У дебютному сезоні серіалу «Геній» від National Geographic він на пару із Джеффрі Рашем грав самого Альберта Ейнштейна. Десятисерійне шоу, що супроводжує героя від шкільної лави до кінця життя – крізь наукові відкриття, геніальні осяяння, любовні пригоди та життєві розчарування, це, без сумніву, дуже амбіційний проект. І хоча між Ейнштейном старшим та Ейнштейном молодшим намагаються зберігати баланс, ці дві ролі все ж помітно нерівнозначні. З одного боку – визнаний геній, ексцентричний вчений з божевільною зачіскою та поп-культурний образ з плакату. З іншого – молодий бунтар, який не має нічого, крім свого потенціалу. Грати генія та грати те, як хтось стає генієм, – це не те саме, чи не так? Заради цієї ролі Джонні Флінну довелося пофарбувати волосся, носити лінзи та розмовляти з таким помітним акцентом, що глядачу зовсім нелегко його впізнати. Але цьому кастинговому рішенню хочеться аплодувати: невідомо, як у блакитноокому акторі з солом’яною в усіх сенсах шевелюрою розгледіли чорнявого кучерявого Ейнштейна – але це спрацювало в найкращий спосіб.
Драма
Один з найвідоміших фільмів Джонні Флінна на сьогодні – драматичний трилер «Звір». Перша повнометражна робота режисера Майкла Пірса (у 2019 році він був нагороджений премією BAFTA за найкращий британський дебют саме за роботу над цією стрічкою) оповідає історію кохання замкнутої та проблемної дівчини Молл і неохайного, але несподівано магнетичного браконьєра Паскаля, якого починають підозрювати у серійних вбивствах на острові, де вони мешкають. Безперечно потужне кіно, що дало поштовх кар’єрі Джессі Баклі (вона грала Людмилу Ігнатенко у минулорічному «Чорнобилі») – і тією шестерінкою, що призводить усе до руху у «Звірі», стає саме Флінн зі своїм дуже непростим персонажем.
У 2014 році вийшла «Перша пісня» – розмірений типовий фільм з «Санденсу» про несподівані стосунки дівчини, брат якої потрапив у ДТП, та його улюбленого музиканта. Головна скрипка тут належить Енн Гетевей, а Флінн, за великим рахунком, грає кінематографічну варіацію самого себе, розгулюючи по екрану у власних невідпрасованих сорочках у клітинку та граючи на своїй же гітарі (щоправда, не свої пісні – на те ж його героя звуть Джордж Форрестер, а не Джонні Флінн). Кіно сумне та душевне, а для любителів вишукувати несподівані паралелі у чиїхось фільмографіях ще й поживне. «Перша пісня» стала для Енн Гетевей першим проектом після «Знедолених», де вона грала Фантіну. А за п’ять років, у шестисерійній екранізації від BBC, роль Фелікса – того самого коханого Фантіни, який «забрав її дитинство та пішов, коли настала осінь», – виконав Джонні Флінн.
Костюмні фільми
Так, хронометраж мюзиклу не дозволяв розкрити передісторію героїні, обмежившись лиш декількома куплетами у пісні, але BBC вирішили виправити це у своєму міні-серіалі. Ті, хто знайомий із цим твором лише за фільмом Тома Хупера (або навіть за бутлегами бродвейських та вест-ендівських постановок), можуть дізнатися багато нового по цій екранізації. Так, інспектор Жавер у Гюго все ж не був чорношкірим. Але той факт, що в екранізації BBC невтомного слугу правопорядку і за сумісництвом головного антагоніста цієї історії зіграв Девід Оєлово, – це не стільки про Францію першої половини XIX століття, скільки про нашу сучасність, де таке переосмислення є можливим. До слова, на театральних підмостках за останнє десятиліття практично всі герої «Знедолених» хоча б раз були репрезентовані чорношкірими акторами, і це мюзикл ані трохи не зіпсувало. Як це не зіпсувало і цей міні-серіал.
Заможний негідник, що спокушає невинних дівчат у Парижі епохи Реставрації, та еталонний британський джентльмен містер Найтлі – це ще не весь асортимент «костюмного» Флінна. Є, скажімо, досить вдала семисерійна екранізація «Ярмарку марнославства» 2018 року. У оригінальному романі Теккерея зворушливий та незграбний Доббін не є головним героєм, але нерідко здається, що саме йому найбільше симпатизує автор. Персонаж, далекий не тільки від того марнославства, навколо якого побудовано цю історію, але і від хоча б дрібки здорового егоїзму – це втілення образу хорошого хлопця та закінченого романтика. Після ознайомлення з фільмографією Джонні Флінна здається, що це амплуа є одним з його улюблених, але далеко не єдиним. Так, він жонглює образами в діапазоні від «найпозитивніший хлопець, якого ви бачили» до «моліться, щоб не зустріти цього підозрілого типа у темному провулку». Але навіть у ролі «позитивний персонаж класичного роману з XIX століття» він примудряється бути різноманітним. Адже, кажучи чесно, до Джонні Флінна було практично неможливо уявити, що містера Джорджа Найтлі та майора Вільяма Доббіна може зіграти та сама людина.
Серед всіх цих серіалів та фільмів, які представляють категорію British Period Drama, є у фільмографії актора одна костюмна картина зовсім іншого характеру. Вже далекого 2006 року Флінн, який тоді ще називав себе Джо, а не Джонні, вперше з’явився на великому екрані у фільмі «Хрестоносець у джинсах». Тут, граючи головну роль (також вперше у своїй кар’єрі), він втілює Дольфа Вегу – хлопця, що потрапив у тринадцяте століття і був вимушений долучитися до дитячого хрестового походу. Адаптація відомого дитячого фантастичного роману нідерландської письменниці Теа Бекман через майже п’ятнадцять років після виходу на екрани виглядає як трохи наївне фентезі про підлітків-попаданців. Але одночасно і викликає легку ностальгію за повчальним історично-пригодницько-фентезійним кіно родом з нульових.
Сіткоми
«Lovesick» – шоу із назвою, що як тільки не перекладали, тому краще зупинимося на оригінальному варіанті. Тим більше, що за сюжетом головний герой серіалу, Ділан, хворий від кохання не тільки у переносному сенсі, але і в цілком фізичному. Після того, як у нього знаходять хламідіоз, він має зв’язатися із усіма своїми партнерками та «ощасливити» їх новиною про необхідність перевіритися у лікаря. Він складає перелік та вирушає у мандрівку своїми любовними невдачами, розсортованими у алфавітному порядку, і не слід сподіватися, що ці зустрічі будуть приємними. На іншій шальці терезів перебувають його друзі, у товаристві яких можна знайти трохи підтримки: веселий ловелас Люк, невпевнений нервовий Ангус та Іві. Але те, що пов’язує Ділана та Іві – більше, ніж просто дружба. Та, на жаль, це також і більше за слова, якими можна було б ці стосунки нарешті з’ясувати.
Часом смішний, часом сумний серіал з 22 епізодів у підсумку виявляється ще й зворушливим та романтичним. І ця зворушливість та романтичність у великій мірі зумовлена вдачею героя Флінна – Ділана – та його пошуками Справжнього Кохання.
Наче на противагу «Lovesick» існує «Brotherhood» – історія трьох братів, які, опинившись без батьків, вимушені самі давати собі раду. Незважаючи на такий, на перший погляд, драматичний опис, драми тут практично немає (на відміну від попередньої історії з хламідіями, яка починається наче зав’язка американської молодіжної комедії). Нічого спільного між «Lovesick» та «Brotherhood» немає і стосовно персонажів, що грає Джонні Флінн. За великим рахунком його Тобі, середній із братів, – це така собі варіація Джоуї з «Друзів». Та, також великою мірою, цей персонаж і «тягне» на собі цей серіал. Причому не лише потоком не дуже високоінтелектуальних, але несподівано кумедних жартів, а й постмодерністськими відсилками до власне, самого Джонні Флінна. Чого тільки вартує сюжет про венеричну хворобу Тобі (знімався «Brotherhood» після першого сезону «Lovesick»). Персонаж Флінна тут, до речі, теж співає та складає пісні – і робить це також на своєму рівні, який так і хочеться назвати потішним guilty pleasure.
Театр
Як і годиться британському актору, що себе поважає, Джонні Флінн грає у постановках, які зась подивитися у запису. Ходити далеко не потрібно: трохи більше, ніж рік тому на Вест Енді завершилися покази п’єси Сема Шепарда «True West». Це постановка новітньої театральної класики, де Джонні ділив сцену із Кітом Герінґтоном – але все одно вона по-олдскульному не транслювалася на великому екрані. Теж саме стосується переважної більшості спектаклів театральної трупи «Пропелер», що спеціалізується на постановках, де всі ролі виконують виключно чоловіки. Єдиним виключенням у цьому переліку стала «Дванадцята ніч» 2012 року. Постановка, в якій Джонні зіграв Віолу, записувалася у межах National Theatre Live, і треба визнати, що перегляд цього спектаклю стає цікавим культурологічним досвідом. Старанна стилізація під театр часів Шекспіра, цілком чоловіча трупа, Марк Рейланс у широкому криноліні графині Олівії… До того ж, не можна не згадати, що у ролі Мальволіо тут з’являється Стівен Фрай – і де ще у нас буде можливість побачити його у жовтих панчохах? Тим не менше, не слід забувати, що саме Віола – головний персонаж «Дванадцятої ночі», і виступати на рівних поряд із такими маститими майстрами – це вже неабиякий успіх.
І, задля балансу та контрасту, маємо ще одну п’єсу – «Hangmen». Чорній комедії від одного з ключових драматургів нашого часу, Мартіна Макдони, майже п’ять років – вперше її поставили у Лондоні у 2015-му. П’єса зібрала більшість британських театральних нагород, включно із найпрестижнішою премією Лоуренса Олів’є, і буквально зараз, навесні 2020 року, мала би йти на Бродвеї. І у цій бродвейській постановці Флінн вперше не виконував би роль Муні – на перший погляд, милого, але водночас лячного персонажа, що вривається у розмірене життя маленького британського пабу.
Основна дія п’єси відбувається 1965 року – саме тоді, коли у Великій Британії скасували смертну кару через повішення. Гаррі – власник пабу і, за сумісництвом, кат. Незважаючи на те, що страти відтепер лишилися у минулому, він пишається цим своїм похмурим ремеслом, що робило його місцевою знаменитістю. У нього навіть є маленький фан-клуб із постійних клієнтів пабу. Але ось двері відчиняються, в маленьке королівство Гаррі входить чужинець на ім’я Муні, і спрогнозувати, до чого його поява призведе, практично неможливо.
У 2016 році постановку записали для National Theatre Live, завдяки чому ми можемо побачити і саму п’єсу, і Джонні Флінна в ній. І, чесно, воно того однозначно вартує.
«Те, що я не психопат, не означає, що я не можу його зіграти», – каже він. На Девіда Бові Флінн теж не дуже-то схожий. Але для Джонні це, напевно, не проблема та не перепона – варто хоча б згадати Ейнштейна з «Генія».
Днями йому виповнилося 37. Він приписаний до півдюжини проектів, серед яких і нова восьмисерійна екранізація «Талановитого містера Ріплі». У серіалі, де титульну роль має виконати Ендрю Скотт, Флінну дісталася роль шикарного марнотрата Дікі Ґрінліфа. У найвідомішій екранізації – фільмі 1999 року – Дікі грав Джуд Лоу, тож із часом можна очікувати на газетні заголовки на кшталт «Флінн – це новий Лоу». Але це, звісно ж, буде неправдою. Флінн – це Флінн. Джонні Флінн.
