Феномен тілесності у кінематографі Бернардо Бертолуччі
Наскільки відверто секс та сексуальність можуть бути показаними в кіно та чи взагалі мають місце бути на широких екранах? Відповідь на це питання точно знав один із найталановитіших представників епохи великих режисерів Бернардо Бертолуччі. Його стрічки завжди створювалися на межі чесності та абсурду, а оголене тіло стало справжнім маніфестом людської екзистенції — нестримно прекрасної та огидної водночас.
В історію сучасного кіно Бернардо Бертолуччі увійшов як геній кадру. Його стрічки дотепер залишаються взірцями естетики для багатьох його шанувальників та послідовників. Ще за життя ім’я Бертолуччі стали ототожнювати зі світовою класикою кінематографу.
Беззаперечна сміливість режисера у створенні фільмів полонила не одне серце як глядачів, так і кінокритиків. Для прикладу можна взяти один з найвідоміших його фільмів — «Останнє танго в Парижі» (1972). Сам Бертолуччі у одному з інтерв’ю назвав стрічку «криком відчаю та сили». Ця робота фактично розірвала звичні смаки публіки. Палка, сповнена пристрасті, історія про любов та горе без сумніву шокувала глядачів. Одразу після виходу фільму на широкі екрани публіка розділилася на два табори: одні виходили з залу кінотеатру, не чекаючи завершення фільму, та звинувачували Бертолуччі у збоченстві, натомість інші, не приховуючи свого захвату, аплодували стоячи.
В Італії фільм одразу заборонили — комісія цензури не могла допустити подібної зухвалості та відвертості у кіно. Згодом справа дійшла до суду, і у підсумку режисера попросили знищити негативи стрічки, незважаючи на міжнародний успіх та номінації на «Оскар», «Золотий глобус» та «Греммі». Натомість в Америці сміливість Бертолуччі оцінили гідно: наприклад, New York Times опублікував схвальну статтю, в якій говорилося, що «Останнє танго…» в історії кіно відіграє таку ж роль, як «Весна священна» Стравінського в історії музики.
Чесність тіла та відверта сексуальність у фільмах Бертолуччі стали тим викликом, який режисер кинув зовнішньому світові. Він знімав свої фільми так, неначе сам займався коханням. Адже його стрічки без сексу були б схожими на страву без смаку. Те ж саме можемо сказати і про кінематограф … без Бернардо Бертолуччі. Звісно, не кожен глядач готовий розділяти цю візію та ставати співучасником цього «еротичного злочину» — для багатьох людей такі теми є занадто інтимними та особистими, а відтак у жодному разі не можуть бути настільки відкрито висвітленими у кіно.
Натомість Бертолуччі перетворив людську тілесність на інструмент діалогу. Оголеність тіла та сцени статевих актів, які він використовує у своїй творчості, нагадують подекуди бунтівні настрої у літературі епохи романтизму XIX століття. Письменники цієї доби використовували природу та природні явища для передачі людських емоцій. Так неживе ставало наділеним душею, характером та емоціями.
Польський термін «natury czującej» (природи, що відчуває) цілком можна застосувати до сексу за Бертолуччі. Місцями він відокремлює тіло від людини: так, що воно починає говорити та існувати поза контекстом особи, якій належить. Тіло фактично стає істотою: воно кричить, обурюється, підкоряється та сперечається (інколи навіть зі своїм власником чи власницею). Таким чином, режисер виводить комунікацію в кіно на інший рівень. Він не спілкується з глядачем вербально та прямолінійно, натомість промовляє свої сенси через рухи та дії.
Цей мотив завжди присутній у творчості Бертолуччі. Зокрема, у «Вислизаючій красі» (1996) та «Мрійниках»(2003). Між цими двома стрічками можна провести певну паралель: обидві розповідають про юну, недоторкану сексуальність, яка тільки починає формуватися та розкриватися. У двох фільмах головними героями є молоді люди, які тільки стають на поріг дорослого життя та відкривають для себе тілесні насолоди життя. Для кожного з них це важливий досвід: вони пізнають цей світ, кожен по-своєму.
У стрічці «Під пологом неба» мова тіла виходить за межі метафори: головні герої віддаються пристрасті та насолоді із коханцями, мовою яких не володіють. Французька, англійська, берберська мови — усе це враз стає непотрібним. Усі відчуття та емоції зчитуються у погляді, дотиках та вигинах спин. Деякі сцени фільму відбуваються взагалі без жодного слова, бо говорить саме лише тіло. Режисер закладає справжню драму у кожну з інтимних сцен цієї стрічки: від випадкового азартного зв’язку чоловіка середнього віку із розкішною повією з поселення до вимушеної покірності його дружини у гаремі берберского караванника.
Бертолуччі стирає межу «правильності інтимних стосунків». Інцест, велика любов, зґвалтування, втрата цноти та короткочасний зв’язок на одну ніч — «правильним» є лише те, як комфортно саме тобі. Бо твоє життя і твої насолоди належать тільки тобі. Герої його фільмів вільні, натхненні, проте кожен з них несе на плечах тягар власного досвіду.
Деякі з його режисерських рішень змушують глядачів ніяковіти, червоніти та подекуди відводити погляд від екрану. Але він є свідомим цього. Режисер стверджує: «Життя буває різним. Так само як і секс, і любов». Відбираючи акторів для своїх стрічок, Бертолуччі також керувався мотивом «життєвої різності». Він часто повторював, що його ніколи не цікавила чиста форма. Особливий інтерес у нього викликали жінки, у яких було щось маскулінне та чоловіки, які мали у собі натяк на жіночність. Такі типажі були для режисера найбільшим скарбом та загадкою. А кінокамера допомагала їх зрозуміти, розкрити та по-справжньому відчути.
Так Бернардо Бертолуччі довів, що кіно має право бути вільним та чесним. А мова тіла інколи може розповісти значно більше, ніж майстерно прописаний сценарний діалог.
