Богдан Марченко
Богдан
Марченко

Чуже обличчя

Ви колись замислювались над тим, як змінилося б ваше життя, якби ви втратили своє обличчя? Скажімо простіше, чи задавалися ви питанням – що саме робить вас вами? Яка частина вас становить вашу ідентичність. Адже ці питання не аби як турбували інтелектуалів другої половини 20 сторіччя. Людство тільки-тільки встигло перейти у постіндустріальну епоху, коли на заміну матеріальних неживих продуктів, товарів, прийшли послуги, послуги уособлені у людях, які їх надають. Тоді можна сказати, що і людина, як така, стала товаром. Саме під впливом подібних тенденцій, кризи самоідентичності і почуття відчуження, у такі ностальгічні і яскраві 80-ті Кроненберг та інші майстри боді-горору знімали свої «Відеодроми» та «Зв’язані до смерті», задаючись питаннями на кшталт: «Що робить людину людиною, звідки починається і де закінчується наше Его та Я?». Для усієї західної спільноти «криза самоідентичності» настає з приходом до влади неолібералів, тобто у кінці 70-х на початку 80-х. Однак кажучи про цей феномен в культурі, ми забуваємо про найзахіднішу азіатську країну світу, і мова тут не про Росію. Японія після Другої світової і окупації військами США, перейняла багато чого із Заходу разом з зеленими інвестиціями. Традиційна ієрархічна японська культура набула втілення у корпоративних конгломератах, під назвою Кейрейцу. Але зважаючи на те, що Японія не мала достатніх ресурсів для потужної важкої промисловості, вона почала займатися третинним сектором економіки, сферою послуг, що у подальшому послугувало економічному росту і процвітанню країни. Але завжди знайдеться ще якесь «але».

Ця проблематика, з якою зіштовхнуться митці Сполучених штатів у 80-ті, вже була актуальною сучасністю для письменників, режисерів і просто людей мистецтва Японії у 50-60-ті. Саме одним з цих «людей мистецтва» був японський класик модернізму в літературі Кобо Абе.

Можливо Абе буде знайомий моєму читачеві за твором «Жінка у пісках» і «Людина-ящик», які принесли Абе міжнародне визнання. В свій час визначний японський режисер Хіросі Тесігахара навіть зняв три екранізації творів Кобо Абе, а саме – «Жінка у пісках», «Спалена карта» та, предмет нашого дослідження, «Чуже обличчя». Тесігахара співпрацюючи з самим Абе, в якості сценариста, і авангардним композитором Тору Такеміцу, зміг заробити репутацію режисера похмурих екзистенціальних притч, однією з яких і є «Чуже обличчя» 1966 року виходу.

Добре, годі затягувати з передмовами та вступами. За описом контексту часу в який вийшов фільм та історією його авторів, я втратив з поля зору те, про що я пишу – сам фільм. Сюжет стрічки «Чуже обличчя» оповідає нам історію пана Окуями, блискуче втіленого на екрані Тацуєю Накадай, завідувача лабораторії високомолекулярного інституту. Пан Окуяма одружений, але не має дітей. Під час одного з експериментів головний герой отримує опік обличчя, у результаті чого він повинен носити бинти, що приховують його спотворену зовнішність.

Втративши своє обличчя, протагоніст переосмислює своє ставлення до людської зовнішності. Він починає розуміти, що лице – це важлива складова людської самоідентичності, а не лише оболонка. Бинти відмежовують Окуяму від суспільства, і він розуміє, що він втратив ще щось крім своєї зовнішності. Одного разу після походу в кіно, повернувшись до дому, пан Окуяма розповідає своїй дружині, про те, як він бачив в залі кінотеатру чоловіка, який підсів до молодої жінки і почав до неї відверто залицятися. Окуяму здивував не сам факт, а та нахабність і в той же час сміливість з якою невідомий чоловік робив це. Потім він зрозумів, що той невідомий теж був в якомусь сенсі у масці, як і він у бинтах. Анонімність гарантує повну недоторканість і вседозволеність, вона робить людину сміливішою, рішучішою.

Паралельно основній сюжетній лінії Окуями, розвивається підсюжет дівчини зі шрамом на обличчі, яка працює у психлікарні. Є теорія, що шрам на обличчі дівчини залишився від радіоактивного випромінення після бомбардування Хіросіми і Нагасакі. Так, страх ядерної зброї назавжди намертво закріпився у культурному коді японців, після страждань, які пережив їх народ під час завершення Другої світової. Під час епізоду з дівчиною ми стаємо свідками того, як божевільний японський генерал імператорської армії намагається зґвалтувати дівчину, але в нього нічого не виходить. Далі фільм повертається до центральної сюжетної лінії і Окуями. Незабаром, головний герой знімає другу квартиру, і робить її своїм притулком поза сімейним життям. По сусідству з Окуямою живе батько з психічнохворою донькою, яка схиблена на іграшці йо-йо. Після цього, він домовляється з психіатром, чи просто зі своїм лікарем, створити нове обличчя для себе, своєрідну маску, яка повноцінно повернула б його у суспільство. До речі, в оригінальному творі, маску Окуяма створив сам, а персонажі психіатра та його дружини-медсестри відсутні.

Скоріш за все Абе навмисно ввів цих персонажів, про що пізніше. Окуяма і психіатр роблять зліпок з обличчя першого-ліпшого перехожого, що підкреслює розмиття індивідуальності героя. Маска вийшла по справжньому схожою на людське лице, що дозволило Окуямі без страху виходити на люди. Однак з цього моменту починається роздвоєння головного героя. Маска – це атрибут соціального маскараду, Его яке приховує за собою Ід. У масці Окуяма імпозантний франт з бородою і в темних окулярах, без – потвора, яка страждає від самотності. Саме десь в цій частині фільму, коли головний герой і психіатр сидять в мюнхенському барі п’ючи пиво, психіатр виголошує головну ідею фільму: «Свобода – це завжди самотність» – до чого ми теж повернемося. Психіатр пророчить за своїм відкриттям майбутнє людства, коли будь-які індивідуальні ознаки людини будуть зітерті. Не буде не вбивці – ні жертви, ні дружини – ні чоловіка. Повна воля від застарілої індивідуальної відповідальності і надуманої особистості, лише ірраціональний колективний натовп, в якому людина розчиняється, як крапелька крові у світовому океані. З рештою, Окуяма збирається випробувати маску в дещо іншій якості. Він користуючись тим, що божевільна донька його сусіда пам’ятає його лише в бинтах, зваблює її – приваблюючи вбогу новою іграшкою йо-йо. Зрозумівши, що разом з маскою він отримав, свого роду «шапку-невидимку», він вирішує піти на ще більш екстравагантний експеримент – змусити свою дружину зрадити його з собою в масці. І це йому вдається, пані Окуяма справді спить з ним. Паралельно цьому, показують те як дівчина зі шрамом займається сексом зі своїм рідним братом, що у фіналі другорядної сюжетної лінії призводить до самогубства героїні і сюрреалістичної загибелі її брата, з приходом світанку.

Вранці, прокинувшись після ночі зі своєю дружиною, Окуяма розуміє, що він не отримав тієї очікуваної насолоди від зради з власною дружиною. Він будить її і намагається показати їй правду, але вона відповідає йому тим, що вона з самого початку взнала його і знала до чого все це йде. Вона звинувачує свого чоловіка, в тому, що він егоїст, який будь-де хоче бачити себе, навіть в ліжку  на місці позашлюбного коханця своєї дружини. Він не хоче бачити нічого крім себе. Тим самим дружина перегортає ситуацію з ніг на голову, роблячи з Окуями чоловіка-дурня, який сам собі «наставив рога». Після всього цього, Окуяма вештається містом і раптово нападає на жінку, яку збирається зґвалтувати. Він уявляє на її місці свою дружину, тим не менш, його затримує поліція і відправляє до буцегарні. Там на питання: «Хто ти є?» – Окуяма відповідає, подібно або Одіссею, або Чарльзу Менсону, залежно від того, хто вам більше подобається: «Я – ніхто». У речах Окуями знаходять медичну картку і дзвонять психіатру. Психіатр забирає «нікого» з буцегарні й проходиться з ним нічними вулицями міста. Психіатр вимагає головного героя повернути йому його маску, але той відмовляється кажучи, що: «Не всі маски можна зняти». Раптово на зустріч героям виходить безликий натовп людей з відсутніми рисами обличчя. В цей момент психіатр розуміє, що його пророцтво про суспільство людей без обличчя, без особистості, вже реальність, буденність, він просто цього не помічав. Лишившись обличчя, Окуяма не втратив чогось, він лише зрозумів, як працює механізм цього маскараду, тепер він бачить світ таким яким він є, де усі неосмислено носять свої маски, він лише зумів відділити маску від себе і віднині хоче грати по своїм правилам. Психіатр відпускає чудовисько яке він створив, але вже пізно, Окуяма обіймає його і під видом жесту доброї волі встромляє ніж у спину своєму творцю.

А тепер хоча б спробуйте сказати, що це вам нічого не нагадує. Не вже така далека Японія стала більш зрозумілішою і близькою для нас, ніж наша рідненька Європа. І справді, Кобо Абе уславився, як найбільш європейський японський автор, в той час, як Хіросі Тесігахара ідеально відобразив думки Абе на кіноплівці. Завдяки синергічній співпраці трьох митців, в тому числі Тору Такеміцу, саундтрек, якого можна слухати окремо від фільму, подібно до «Агонії», Альфреда Шнітке, фільм став несправедливо забутим діамантом японського кінематографу. Абе під час написання сценарію доволі сильно доробив першоджерело, зробивши твір більш складним, гострим і глибоким. Фільм на голову перевершує роман. Наприклад Абе створив подружжя лікарів, як віддзеркалення шлюбу головного героя, водночас вкладаючи в уста психіатра, внутрішній монолог Окуями. До того ж в цьому дуеті психіатра і пацієнта не важко побачити втілення європейського горору на східному матеріалі. Якщо для європейців чудовисько на екрані, це хоч і окрема істота від свого батька, на кшталт чудовиська Франкеншейна, однак все одно симбіотично пов’язана зі своїм творцем, то на Сході чудовисько частіше за все – це і є протагоніст, тобто монстр завжди ховається всередині. Ми бачимо поєднання Сходу і Європи в цьому фільмі. «Чуже обличчя» – це якщо б оригінальний твір Мері Шеллі оповідався цілковито з перспективи творіння доктора-некроманта, а Віктор Франкенштейн був би другорядним героєм. При цьому фільм зберігає тему роздвоєння, позичену з роману Абе: дублюючі одна одну сцени того, як Окуяма знімає квартиру і знов зустрічає дочку управляючого дому, дві квартири Окуями, віденський вальс і німецька пісня, яку виконують в мюнхенській пивній. Дівчина ж зі шрамом на обличчі, являє собою повну протилежність головному герою. Попри те, що вони обидва спотворені, вона не ховає своїх вад. А коли вона злягається з власним братом, її внутрішнє «Я» не може витерпіти гріху і вини за порушення морального закону, табуйованого зв’язку з людиною однієї з нею крові, тому вона втопляється. Та сама боязнь Бога, та сама совість, індивідуальна особистісна відповідальність за свої вчинки, яка відсутня у Окуями, і про яку писав у «Злочині та карі» мій улюблений збоченець Достоєвський. Між іншим, ще одна суто європейська річ, адже в Японії, як і в усіх інших азіатських країнах, моральною культурою є колективний сором, а не індивідуальна європейська вина, яка підштовхує до рефлексії та прийняття індивідуальних рішень. Психлікарня ж уособлює собою стару Японію, до бомбардування, ті людські залишки у вигляді старого генерала імператорської армії, який чомусь не скоїв «харакірі» після програшу у війні й самої дівчини зі шрамом на пів обличчя, жертви «Малюка» і «Товстуна». Хоча цей образ можна розшифрувати і в іншому сенсі, на кшталт психлікарні у «Система доктора Смоля і професора Перро» Едгара Алана По, де усі хворі на волі, а здорові за гратами поступово їдуть з глузду, та специфіки психіатрії у розумінні французького горе-філософа Мішеля Фуко.

«Чуже обличчя» цілковито модерністський фільм, створений Хіросі Тасігахарою для справжніх цінителів своєї такого типу кіна. Всі ці цілковито модерністські рішення у вигляді початку фільму з рентгенових знімків голови протагоніста, дверей в кабінеті психіатра, які ведуть у абстрактне «нікуди» і, як не обійти стороною, масу, натовп нерозбірливих, схожих один на одного людей в фіналі стрічки, що визивають підсвідомі асоціації з фільмом «Pink Floyd: The Wall» і сценою в школі під пісню «Another brick in the wall». Середовище героїв постійно рясніє дзеркалами, дзеркальними поверхнями та склом. Візуальні рішення обрані режисером чудово відображають ідею стрічки і підсилюють її.

І понині, у часи тотальної перенасиченості глядача, фільм вміє, після 54 років з часу свого виходу на екрани, дивувати. Чи не диво – цей самобутній сплав екзистенціалізму Європи та японського матеріалу, на якому фільм замішаний? Все що, я можу це лише порекомендувати цей дивний експеримент до перегляду. До того ж, актуальна ситуація з масками, яка склалась по всьому світові через епідемію короно вірусу, нагадує ідею стрічки Тасігахари, про те, що всі ми носимо маски, однак ніхто до кінця не знає, що за цими масками приховується.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: