Чорно-біле кіно, з чорно-білим баченням світу
Цинізм – ось яке слово, особисто в мене, асоціюється з іменем Девіда Фінчера. Неочищений, озлоблений, той що стиснув зуби від зловтішності, нахабний цинізм. Я ще пам’ятаю той юнацький захват після перегляду «Бійцівського клубу», який я пережив – все це розбирання фільму на цитати й постійне згадування у розмовах с товаришами. А потім був «Сім», який залишається й понині моїм одним з найулюбленіших фільмів. Як ви розумієте, тяжко переоцінити вплив цих двох стрічок на незміцнілу 14-річну психіку автора цієї статті в ті часи. Але дивлячись подальші роботи Фінчера, кожного разу ловиш себе на думці, що це щось вже не те. «Гра» недостатньо похмура, «Дівчина з татуюванням дракона» – надто похмура, «Зодіак» затягнутий (хоча особисто для мене це третій найкращий фільм Фінчера після перших двох), «Соціальна мережа» – просто не моє, «Життя Бенджаміна Баттона» – ну зовсім не Фінчер, хоча фільм однозначно хороший, а «Загублена» – все ж таки надмірно закручений сюжет. Про дебютного «Чужого 3» і «Кімнату страху» згадувати нема сенсу, адже це очевидні провали, хоча до першого ми ще повернемося. Однак, годі зволікати й збирати скупі сльози ностальгії в один абзац, нещодавно Фінчер порадував нас своєю новою стрічкою «Манк», створеною разом з Netflix, і хотілося б розібратися: це саме «те», чи чергове марне намагання піднятися до рівня magnum opus-ів «Сім» і «Бійцівський клуб»?
Спершу, хотілося б зазначити, що новий фільм Фінчера має досі цікаву, і водночас сентиментальну, історію створення. Сценарій стрічки був написаний батьком Фінчера, Говардом Келлі «Джеком» Фінчером, незадовго до смерті свого автора у 2003. Задумувався фільм як наступна робота Фінчера після «Гри» 1997, з Кевіном Спейсі (уявляєте тоді він ще не був «людиною нон грату») та Джуді Фостер. Але через задум Фінчера знімати картину в чорно-білому кольорі, проект заморозили й він так і не потрапив у виробництво.
Сам же фільм розповідає історію Германа Джейкоба Манкевича, шута, трікстера, завзятого пияки та сценариста фільму «Громадянина Кейна» у виконанні Геррі Олдмана. Сценарій стрічки базується на статті 1971 року в журналі The New Yorker впливової кінокритикині Полін Кейл «Raising Kane». Полін у своїй статті докладно досліджує історію створення «Громадянина Кейна» і приходить до висновку, що якнайменше половина від успіху «Громадянина Кейна» належить саме Герману Манкевичу, а не розтиражованому Орсону Веллсу. Викриття зрозуміло що приголомшує, однак треба, звернути увагу на те, що у статті Полін при виході в тираж були проблеми з фактажем, та й цілком можливо, що авторка навмисно хотіла створити скандал «неймовірним викриттям страшної правди» і привернути до себе увагу. На це вказує те, що у 70-ті роки Полін вела невтомну полеміку на сторінках тогочасних видань з апологетами теорії «авторської теорії кіно», за якою режисер – це творець, деміург, головна персона у створенні фільму. До того ж в той час активізувалися різноманітні профспілки, гільдії та організації, що займаються боротьбою за права робітників кіностудій. Тим не менш, Фінчери безальтернативно притримуються у своєму фільмі саме цієї теорії.
Зі стилістичної точки зору, перфекціоніст Фінчер перевершив сам себе. Фільм максимально наближений до кіно тих часів: монохромне зображення, затемнення по краях кадру, монтажний перехід через затемнення і навіть спеціально додані «сигаретні опіки», про призначення яких Фінчер нас повідомив, ще у «Бійцівському клубі». В якомусь сенсі навіть пластика акторів та операторська робота вторять фільмам Золотої епохи Голлівуду. Костюми, декорації, типажі акторів продумані з небувалою любов’ю до того періоду в кіно США. Кожна деталь фільму вивірена майже до ідеалу. Деякі сцени практично неможливо відрізнити від фільмів того часу. Це ж все стосується і структури фільму та деяких прийомів, які віддають честь фільму, про створення якого знятий цей фільм, «Громадянину Кейну». Історія у вигляді постійних флеш-беків, драматичний монтаж, постановка деяких сцен навмисно дублюють «Кейна». Цей фільм справжнє свято для синефілів та кіногіків, якщо так можна вимовитися. При цьому, Фінчер не знімав фільм на плівку, він за своєю традицією використав цифрову кіноапаратуру, і потім вже під час постпродакшену додав усі необхідні ефекти. Він навіть не соромиться використовувати CGI для сцен з тваринами у зоопарку чи для відточування деяких драматичних моментів до блиску. Саундтрек до фільму написали електронник Аттікус Росс та Трент Резнор (фронтмен гурту Nine Inch Nails), з якими Фінчер співпрацює вже в котрий раз. Музичне оформлення являє собою щось на кшталт джазового бі-бопу, з мелодійним аранжуванням. Доволі незвичний жанр для цих двох композиторів. Для створення потрібної атмосфери в цілому підходить, але нічого надприродного не вийшло, як у випадку з кавером Аттікуса і Резнора на «Immigrant Song» для «Дівчини з татуюванням дракона» чи саундтреком «Бійцівського клубу» від The Dust Brothers.
Акторська ж гра нічим особливим не вирізняється поміж інших подібних фільмів. Аманда Сейфрід та Чарльз Денс чудово справилися зі своїми ролями, але які це ролі. Їх персонажі забуваються одразу ж після закінчення фільму, і залишають після себе гучне «нічого». Сіра і невиразна масовка для, на жаль, такого ж банального і зшитого зі штампів винуватця всієї цієї вистави. Відомий майстра грати усіляких ексцентричних та екстравагантних фриків, Геррі Олдмана, на те і блискучий актор, що коли є що грати – він грає, а коли немає – він нудьгує прямо в кадрі. І в цьому фільмі Олдману, по правді кажучи, нічого грати.
Однак, пропри все це, для мене більш цікаво розібратися, що вкладав в цей фільм Фінчер коли створював його, і чому саме цю історію обрав для екранізації. На це в мене є декілька відповідей, точніше всього дві, і звідси починаються найбільші проблеми фільму. Перше – це фільм не про Манкевича та його відносини з Веллсом, а про самого Фінчера. Дуже помітно те, що у Германі Манкевичі Фінчер бачить себе під час фільмування «Чужого 3». Ще у дитинстві дивлячись цей фільм, я помітив, що щось тут не так. Ця стрічка більш схожа на якийсь аматорський неканонічний сиквел від фанатів, ніж повноцінну студійну роботу. Річ у тім, що Девід Ґайлер та Волтер Гілл, продюсери третьої картини серії, цькували молодого вундеркінда Фінчера під час зйомок. На знімальному майданчику постійно відбувалися сварки та гризня з продюсерами. В результаті, Фінчера навіть не допустили до фінального монтажу, ну і сам фільм вийшов, як самі можете впевнитися, максимально вбогим та жахливим. А всьому виною жадібність та вимогливість продюсерів. І цим фільмом, «Манком», батько Фінчера та він сам намагалися помститися жорстоким голлівудським студіям та їх босам, як раз після виходу трьох підряд успішних стрічок Фінчера. Але їм це не вдалося на початку 00-х, тому що як то кажуть «не кусай руку яка тебе годує». Але тепер, через майже 20 років, в часи розквіту online кінотеатрів і зокрема Netflix, Фінчер вирішив, що «і мстя буде моя страшна». Тільки ось проблема в тому, що ті самі злі продюсери, що кошмарили Фінчера під час зйомок «Чужого 3», по сумісності були й сценаристами стрічки, а Фінчер був лише найманим режисером, який відкидав найсміливіші концепти й всіляко вболівав за прагматизм та реалізм знімального процесу. Тобто Фінчеру більше підходить, в цій ситуації, роль, – кого б ви думали? – так, того самого Орсона Веллса, який з’являється за весь фільм лише декілька разів. А як раз, ці самі страшні продюсери-сценаристи підходять на роль Манкевича. При чому, помітьте парадокс, я нагадаю вам, фільм «Громадянин Кейн», вивів з темряви персону режисера на світло, в той час, як усі голлівудські шедеври Золотої епохи Голлівуду до нього, являли собою студійні роботи, головним в створенні яких завжди був продюсер, а не найманий робітник під назвою режисер, який після «Громадянина Кейна» став уособлювати волю всієї знімальної групи. Виходить, що фільм про створення «Громадянина Кейна» деконструює саму культурну важливість стрічки, лише через ресентимент одного – згодний, дуже обдарованого – режисера. Я розумію, що Фінчер намагався донести до нас думку про те, що в створенні фільму бере участь багато людей, які теж заслуговують на відзнаку, а не лише режисер. Проте сам Герман Манкевич не схожий на своєрідний «Глас народу», він ніякий не лідер і не герой. До того ж він бореться з режисером, який відсутній протягом усього фільму і виринає лише на початку і в кінці, а всю іншу частину фільму головними злодіями виставляються жадібні та продажні боси голлівудських студій. В наслідок цього, фільм, відкинувши все це підґрунтя, стає простою стрічкою про боротьбу однієї людини за свій творчий доробок.
Інша справа, політичний, так званий, меседж фільму. Як я розумію, цю всю «актуальність» і «переконливі історичні паралелі» сценарій отримав не з руки Джека Фінчера, а вже під час активної роботи над фільмом, а саме за каденції Дональда Трампа. Вам ось ніколи не спадало на думку, що Гітлер та його НСДАП з’явилися лише заради того, щоб представники усіх відомих світові політичних ідеологій в майбутньому могли у своїх передвиборчих компаніях порівнювати своїх електоральних супротивників з Адольфом Алоїсовичем та його клубом по інтересах, тому що мені після цього фільму – так, спадало. Звідусіль в цій стрічці бачиться ці просто максимально безглузді порівняння еліти Голлівуду з нацистами, агітаційних фільмів республіканців з геббельсовщиною, а «білого і пухнастого» Ептона Сінклера з «справжнім президентом США обраним простим народом» Джо Байденом, а то, мабуть, і Берні Сандерсом чи Хілорі Клінтон. І авжеж виборці республіканців завжди тупі й недостатньо ерудовані, вони ж навіть різницю між комунізмом і соціалізмом не бачать. Тепер я точно після цього фільму буду знати, що «це при комунізмі всі бідні, а ось при соціалізмі всі будуть багатими», ну а всі ці жадібні магнати Каліфорнії завжди казали, що «Гітлера не треба сприймати всерйоз», це не на довго, з ним можна потоваришувати. При цьому це лише пів біди, Фінчер вирішив натягнути сову на глобус, зобразивши тодішніх республіканців – республіканцями сучасними, а ось Сінклер-демократ як благородний лицар, який шанує Батьків Засновників США, збирається провести безкровну, законну соціалістичну революцію в Сполучених Штатах, ой який молодець, так і хочеться викинути! Хоча, будь-яка більш-менш ерудована людина знає, що республіканська партія Рузвельта 30-х здебільшого і була тими самими лівими, а «Новий курс» – це була та сама безкровна революція. Інакше кажучи, Фінчер намагається перетворити лівих політиків на правих політиків, лише заради того, щоб сучасному глядачеві було зрозуміло за кого повинен бути він. Для підтвердження думки про те, що Рузвельт та його партія були злими експлуататорами, Фінчер вириває з контексту, подібно лівим політикам, методи якими уряд того часу боровся з перевиробництвом. Так, так, це та сама історія про те, як галони молока виливали в Міссісіпі, та спалювали рогату худобу, аби не було як то кажуть «халяви». Це не дуже вправна маніпуляція, я хочу зазначити. І, між іншим, це не стосується фільму, але для розуміння контексту – «Новий курс» надто переоцінений істориками та тими самими лівими діячами. Я скажу більше, він лише поглибив Велику депресію, з якої Америка вибралася лише через Ленд-ліз і мілітаризацію економіки. Хоча так, в ось цих соціальних реформах тодішні республіканці справді схожі на керманичів Третього Рейху.
Добре, годі мені обурюватися і скалити зуби на фільм. Я прекрасно розумію, що лівізна в сучасному західному світі, особливо серед діячів мистецтва, та егалітаризм – це головні тренди десятиліття. Хоча з іншого боку, Геррі Олдман один з небагатьох голлівудських зірок, що притримується певною мірою правих поглядів, і сам називав себе лібертарієм (лібертаріанцем). В такому разі, я можу лише вклонитися перед цією людиною за її справжній професіоналізм і попри особисті погляди, втілювати на екрані різнопланових персонажів з подеколи протилежними поглядами. Але я, все одно, не люблю коли мною як глядачем безхитрісно маніпулюють, особливо коли я це помічаю.
На завершення я можу зробити лише такий висновок: «Манк» однозначно вартий уваги усіх кіногіків та кіноманів, для простого ж глядача він буде звичайним затягнутим та нудним фільмом, проте цей фільм буде обов’язково претендувати на «Оскар» і навіть, імовірніше за все, отримає його, зважаючи на те, що більш достойних претендентів я не бачу в цьому році, але за нього я вболівати однозначно не буду. І все ж таки, Фінчер вже не той, та й часи вже не ті. Наївно з моєї точки зору було сподіватися на якесь кінозбочення від майстра. Вже більше не буде того огидного ультранасильства, як в «Сім» і «маргінальщини» та нігілізму, як в «Бійцівському клубі». А жаль.
