12 малесеньких рецензій

Львівський міжнародний кінофестиваль «Wizz-Art», що цьогоріч, як і ряд подібних заходів, через пандемію перейшов більшою мірою в онлайн формат, презентує у тому числі й національну програму короткометрівок від молодих режисерів. Переглянути роботи можна у вільному доступі в період з 7 й до 13 вересня включно, і вже наче й немає сенсу розбирати цю програму – без сумніву, хто хотів, той її переглянув, як і багато іншого, що силами організаторів фесту можна переглянути, проте сьогодні ж день українського кіно… тому в крові заграла закальонная врємєнєм (пост)совеєтская традиція знаходити інфопривід у ритуальному вшануванні того чи ін. діла у чітко встановлений день – так і з’явився цей текст, який ще навіть сьогодні вранці не знав про своє стрімко лєтящєє паравозом народження. Отож стало цікаво, а що нам можуть запропонувати нові, переважно невідомі прізвища українців-режисерів – найдостойніші показу у 2020 за версією «Wizz-Art»?

Нацпрограма розділена на 2 тематичні групи по 6 фільмів у кожній – програми «Любов і ненависть» та «Хто я?»

Відкриває першу програму стрічка «У нашій синагозі» режисера Івана Орленка – якщо чесно, єдине на даний момент відоме особисто мені прізвище з усіх, що далі будуть перелічені. Фільм вирізняється багато чим: хоч малозвичним для наших країв літературним першоджерелом (за однойменним оповіданням Франца Кафки), хоч істотним для 20 хвилинного артхаусу бюджетом – півтора мільйони гривень, хоч тематикою. «У нашій синагозі» вдостоєна головних кінопремій України – це краща ігрова короткометражка 2019 року за версією національної премії «Кіноколо» та «Золотої дзиги». Годі й казати – очікування були більш, ніж серйозні. Що ж собою уявляє ця річ? Очима героя-підлітка, як не важко здогадатися з назви – хлопчика-єврея періоду Голокосту автор занурює нас у світ духовних пошуків дитини, яка стає дорослою. Тому ми й очікувано стикаємося з відповідними проявами поведінки героя – він зайнятий проблемою контакту з містичною сутністю, привидом чи то пак страховиськом, яке таїться в синагозі й лякає жінок (Кафка «звірка» докладно описує), також його, хлопця, цікавлять оголені жінки, розвивається його сексуальність. Ну то ясна річ. Режисера в першу чергу спрямовує свій погляд на внутрішній світ героя. З цього конкретного він намагається розвинути загальне. Наскільки я можу сформулювати: всередині нас, нашої будівлі, створеної для високого спілкування з трансцендентним, неодмінно живе химера і шлях до її пізнання, по суті, дорослішання, пролягає, в т.ч., через відчуття, які збуджують – в плані, пробуджують від сну, а також, заводять в цілком і повністю плотському сенсі. Не те, щоб свіжа думка, здається. Привіт, психоаналіз! Відповідні і методи розкриття проблеми: коли вже це було давно, то ч/б палітра (є один відомий фільм про знущання над євреями, де таке ми бачили і воно якось вкарбувалося в свідомість); коли розкривається суб’єктивне людське – то темпоритм усього повільний, гіпнотичний, з талановитим, проте настирливим музичним мотивом, який циклічно повторюється, а коли й все попереднє – то оцінки і загальні плани затягнуті, претензійно натякають на вагомий сенс, укладений в дані паузи, проте цим натякам не ти віриш. Чому ж так не можна? Можна. Але в конкретно цьому випадку швидше усе перелічене нагадує невмілі фінти дворових хлопчаків, які бавляться з м’ячем і  намагаються бути схожими на свого кумира, умовно якогось висококласного футболіста, ніж на прийоми розкриття ідеї постановником, який знає хто він і що він. Про стрічку, не зважаючи на помірний хронометраж, точно не скажеш – лаконічна. Політичність і соціальна актуальність порушених питань йде на додачу. Як і тарковщина.

Документалка Дмитра Грешка «Врятуй мене, лікарю!» йде наступною в підбірці й в усьому повністю на контрасті. Від неї нічого не чекаєш вже через кілька секунд – під час невибагливих вступних титрів. Проте це обман. Те, що, здається, не має ні хорошої операторської роботи, ні бодай базової якості «картинки», ні хоч якоїсь структури, насправді не є відзнятим на простенький смартфон (хоча, як знати?) рагу з кострубатим монтажем, рандомною нарізкою, що під руку потрапило, а дуже живою хронікою з простенькими персонажами, в яких – ти ловиш себе на думці – у цих простеньких, не штучних за лічені десятки секунд закохуєшся і вони тебе затягують у світ своєї сумбурної тяжкої праці. Ну і далі дива: ні греця не розуміючи тієї самої горезвісної базової «історії», фабули навіть аж не середині хронометражу, ти все одно давно й суто по-людськи співпереживаєш всім, хто потрапляє до кадру. Так ще треба вміти зробити. Умовно головний герой, лікар, котрий з фельдшеркою і водієм, як не помиляюсь, Андрієм, подорожує крізь вогкий новорічний Київ від одного диво-випадка до іншого, з котрими з усім достоїнством час від часу спілкується сентенціями типу: «Ідіть в жопу!» – той взагалі, не злякаюся цього слова, створює довкола себе атмосферу харизматичності. А коли ми таке востаннє вже бачили в кіно? В чомусь все це – економ-варіант скорсезівського «Воскрешаючи мерців». Але більшою мірою ні. Так, але по-українськи, при чому – якось органічно, не перенапружуючись.

«Манч і Денчик». Семихвилинний тріп, змонтований під аналог 90-х, під час якого ви спостерігаєте всяку дичину (питання лише, на хєра?) й перманентно дозволяєте вдовблювати собі в мізки одне-єдине чітко артикульоване слово за весь цей час: хуй. В мене все.
Львівське кіно «Любов і риби» відверто дивакувате, але чуттєве – з такими ж химерними склейками, які, в принципі, навіть більше, як не дивно, ніж щось інше, що є начинкою даного полотна, раз у раз наштовхують вас на думку про те, що ви дивитеся аматорську зйомку. Він: худий лисуватий в’язень, за якого мама (так?) пише листи їй, під його диктовку. Вона: продавчиня риби на ринку, що мріє стати русалкою. Він повторює кожну фразу по два рази, а вона, здається, за весь час (так же?) не проговорює ні слова. Знаєте, можна до безкінечності відмічати дивні і тріпові нюанси цього витвору, але, їй-Богу, у даному випадку чомусь зовсім не хочеться. Чесно, короткометражка настільки дурнувата, наскільки і мила. Хай буде. Чому б і ні.

Єдина анімація в наведеному переліку фільмів – «Сурогат» режисера Стаса Сантімова по-перше викликає конкретне внутрішнє запитання: «А що, в нас так вміють робити?» Тут автор, ймовірно, найближче з усіх підібрався до другого з винесених в заголовок програми понять – ненависті. У мультику немає жодної істоти, від головних героїв до маленького песика, чиє б обличчя, чи то пак мордочка, не було спотворене виразом люті, відрази чи злоби. І – не зважаючи на це й на те, що вся палітра стрічки цілеспрямовано коливається довкола вогкої сірості і хакі – з естетичної точки зору, вважаю, це маленьке кіно нереальної краси. Краса, яка йде по зустрічній, проти хвилі і по лезу. Ну то й вірно, ще за батьком нашим Арістотелем, постановник має більше вкладати у свій художній смак і, відповідно, власної постановки, ніж в тонкощі тексту, на якому це все буде засновуватися. Нині не популярна, схоже, точка зору – в епоху, коли шліфують діалоги до стерильності без життя й в результаті не мають ні класного діалогу, ні картинки. По-друге, в 6 хвилин вкладено неймовірну кількість, або, швидше, навіть, якість насиченого моторошного гротеску з елементами хорору – без, звісно, жодного вербального прояву. Must see.

«Килим» Наталії Кисельової потужних емоцій, на жаль, не провокує. Але… Підліток Толік живе з матір’ю, без батька і мріє про близькість з молодою, як вважають всі на районі, самотньою мамою з немовлям на руках. Другани Толіка між собою звуть її повією і барижать рибою – все це на теренах сучасного Маріуполя. Звісно, авторка торкається теми війни, проте робить це не нав’язливо і, що також добре з художньої позиції, схоже, намагається подати її як явище зовсім неоднозначне. Тема, швидше, проходить по дотичній до основної сюжетної лінії – хоча ви, мабуть, будете очікувати, та й не без наслідків, що ближче до фіналу, то більш вагомою вона, глобальна, для цих маленьких людей стане. Саме так і буде, тут все передбачувано. Отож Толік розривається у виборі між дружбою з хижою дворовою шпаною і несміливими залицянням до молодиці. Переможе, звісно, останнє – швидко і легко, і друзі стануть ворогами. Саме частина фільму, присвячена стосункам Толіка з горе-товаришами й є найслабшим місцем стрічки. Там все: погана акторська гра в поєднанні з хоч і короткими, але претензійними діалогами створюють неймовірний заміс аматорства. Відразу добре бачиш: це не те, що режисерка знає найкраще. Та коли в діло вступає любовна лінія – ситуація дивовижним чином (і знову ж – загалом, передбачувано) розвертається на 180 градусів і цій же режисерці цілком під силу під час тієї ж, для прикладу, чуттєвої сцени на балконі, де, за великим рахунком, нічого й не відбувається, витрясти з акторів хімію взаємної симпатії й у цей момент у витворі з’являється, пардон за пафос, його величність кінематограф. Він також майже показує свою вибагливу фізіономію під час усіх цих моментів з приємною ліричною музикою, де нам демонструють краєвиди промислово-приморського депресивного міста й, користуючись нагодою, намагаються просунути, як the most resilient parasite думку, що от, погляньте, майже негідником, непослухом зробився хлопець з тими корешами-поганцями, а яким його благородним робить любов! До жінки, з якою в нього років 10 різниці не на його користь. І в якої… проте далі не скажу. Причина неймовірно проста: хоч ця короткометражка й грішить цілим розсипом банальностей і штампів, однак у режисерки в руках однозначно є в’язка золотих ключиків, за допомогою яких вона точно знайде саме до вас підхід. Як не одним, так іншим відчинить вам грудну клітку – і гарантую, ця річ вас зачепить за живе.

Про другу програму «Хто я?» й, відповідно, другу шістку короткометражок національних писати неймовірно легше, бо вони слабші від першої, як… Господи, та я навіть не буду підбирати порівняння – просто, вони кволі як один та й все тобі.

«Mute». Відверте аматорство в усьому від операторської роботи до акторської гри (ймовірно, найяскравіший момент за задумом авторів – коли добра та пухнаста мати головного героя несподівано каже зі злістю: «Сука!», бо знаючи наш націлений на часто емоції заради емоцій слов’янський менталітет можна лише здогадуватися скільки фанів виникло в фільму в цей момент!) і від сценарію до роботи художника компенсується злободенністю посилу про важливість інклюзії в цьому жахливо несправедливому, недоброму світі. Що ми маємо: на хороший фест в один загін з більш, а часто, як бачите, й набагато більш обдарованими фільмами беруть стрічку, яка б ніколи туди не потрапила (а ще й, чує моє серце, без нагород не залишиться), коли б її тематика не стояла на порядку денному в умах суспільства в якості однієї з провідних (спойлер: трошки далі буде схожий випадок). Ок, тема справді важлива – та коли ми пхнемо вперед художньо вкрай, м’яко кажучи, недосконалий продукт лише аби здаватися «в темі» – чи, часом, не заохочуємо ми в майбутньому митців спекулювати на подібних кон’юнктурних трендах й, відповідно, не дбати про загальний рівень власної майстерності? Йти більш легким шляхом заради нагород, наприклад? Хіба, бляха, такі речі робляться від справжньої любові до хорошого кіно? Скромний автор цих нескромних, можливо, рядків от вважає, що мистецтво має якісно чіпляти незручні теми – тут же ми бачимо тотальне віддзеркалення процесу. І, якщо зовсім чесно, є щось у всьому цьому совкове, ба, навіть – тоталітарне, навіть якщо це диктат ліволіберального толку. Диктат то все одно диктат. В усякому разі, не вірю, не може той, хто поважає й цінує кіно, робити такий… напівфабрикат. Що з хорошого: короткометрівка слабка, але не бездарна. Часом здається, що її навіть і прагнули зробити добре. Певні речі, як то ракурс чи інтер’єр, в усякому разі, з натяжкою, але можна назвати стильними. Адекватним – навряд, але стильними. З натяжкою – бо в момент цієї потуги когось з тих, хто приймав рішення, ймовірно режисера ж, підводив смак. Так і залишилося більшість всього – з претензією. Перші дві сцени майже сподобалися, майже вселяли надію. В другій – тій, де персонажі в профіль біля вікна при контровому освітленні, так, цілком спрацьовує такий собі арт-хаусний твіст, а перша сцена в своїй особливо кульмінації його готує. Та далі все полетіло шкереберть. Градус не здорового абсурду наростає настільки, що у 9-хвилинному фільмі після титрів, якщо раптом дочекаєтеся, ви зможете побачити… сцену після титрів! (У кращих традиціях голлівудської супергероїки з дещо іншими бюджетами і задачами?) Яка, до речі, нічого не дає в плані розвитку, доповнення історії. Тоді нащо? Бо кіно про інклюзію, всі плакатимуть. Все, відчепися.

«Tilia» чи, як кажуть в народі, липа. Ну так і є, really. Що ще треба знати? Нудно, сіро, проблематика старих фотографій на стіл розклади і історії розкажи, все це з безліччю не те, що затягнутих, а відверто не потрібних кадрів. Трошки матюків з уст невидимих камері персонажів в руках документалістки, котра, ймовірно, затіяли переосмислення дитячих психотравм за допомогою творчості з додаванням якраз мінімуму самої творчості. Дрібна гризня між найближчими, все сіре, сіре, сіре. І безрадісне. Мотивуюче кіно. Безбарвно, не цікаво.

Описувати «Секрет, дівчину і хлопця» марно. Відеопотік дивних вчинків двох людей, які, без сумніву, знаходяться в інтимних стосунках й тому не приховують одне від одного (та й від нас) нічого і не бояться – навіть хочуть здатися диваками. Ліс, якась хатка, вони переважно голі, не гарні, мініатюрні могилки з хрестиками з паличок, де похована фольга, довкола зогнилі яблука, асиметричні вуса й неголені пахва та лобки, саморобна поезія, нафарбовані вуста у неї і в нього… Ну як це осмислити? Це навіть не епатаж. Це якраз той випадок, коли «що це було, мабуть, НЛО». Єдиний спосіб, вважаю, зуміти подивитися це дещо – тільки якщо в вас нема мети, наприклад, як в мене – написати про короткометражки статтю – відразу почати сприймати цю річ як комедію. Як роблять люди, коли в них нестерпне життя-буття? Сміються. Прокачаєте свій скіл оптимістичного ставлення до всього, що жадає бодай якоїсь на себе реакції. А більше цим артистам-ексгібіціоністам, думаю, і не треба. Чом би й ні, хай радіють.

Анонсований дещо вище фільм про важливе. «Вода» – це короткометрівка про те, як навчилися знімати гарно, знімати гарних, а всередині при цьому порожньо. Що в мене – глядача, що, думаю, в творців. Якісна картинка без бодай краплі рефлексії перетворюється на модняву штучку. І лише. Шкода. 20 хв намагання намацати ознаки бодай якогось жанру – бо весь цей час історію кидало від жахливого-прежахливого трилеру, де саспенсу часом накручували на 7 цих ваших «Мовчань ягнят» відразу до пустопорожньої мелодраматичності середньостатистичного серіалу з телеканалу якогось-там. Матюки, вирячені очі й крики про любов і ненависть, махрові кіноштампи, укропи і сепарські підвали – все тут зустрічається, у історії про ПТСР однієї людина, котра не знає, як жити далі. Тема – потрібна. Реалізація її така, наче автори фільму ніколи в житті не відчували болю. Будь-якого. Десь в книжках прочитали і зняли про це, як зрозуміли.

Суто формалістичний експеримент, підтриманий кількома міжнародними фондами, до речі, без бодай однієї репліки чи персонажу, а просто відеопотік не найпривабливіших місцин нашої з вами, браття, столиці, що ще й повторюються, одні й ті ж, та й скільки їм заманеться – це все з вікна міського електротранспорту, коли, я так розумію, стомлений режисер вечорами після роботи, повертаючись додому виходив у тамбур покурити – оце і є «Колообіг». Амінь.

«Дзвінок» – це комедія. Очевидно, щось солоденьке під фінал подібно до того, як в давньогрецькому театрі після кількох трагедій, ймовірно, замисленому про вічне глядачеві демонстрували для розради виставу з більш легким сюжетом. І це вірно. От тільки смішного нічого у фільмі немає, є трошки кліпової естетики, трошки кітчу, трошки маячні. Комедія – це коли смішно. Тут – яскравий «гон» на тему, від якої взагалі стає гірко, що для нашого суспільства вона актуальна, що сміючись з нереального, таким чином гоїмо свої рани. Хотілося б, щоб навіть потреби такої не було.

Різноманіття молодого укркіно більш, ніж суттєве. Є що критикувати, але є й чим захоплюватися – не менше, і це прекрасно. Дивімося українське!