Зовсім інакший Джокер
коро на екрані виходить одразу два фільми зі знаменними появами Джокера. По-першу, це довгоочікуване повернення Марка Гемілла до озвучування персонажа в адаптації «Вбивчого жарту» Мура-Болланда. Виконання Гемілла і досі вважається визначальною інтерпретацією персонажа. По-друге, це широко розрекламований вихід Джареда Лето у «Загоні самогубців» .
В своїх інтерв’ю Лето примудрився порівняти Джокера із Гамлетом за простором для інтерпретації. А колеги по знімальному майданчику розповідають шокуючі подробиці його поведінки на зйомках та підготовки до ролі. Мов, він був у психлікарні під час розробки характеру, весь час перебував «у образі», відправляв дивні подарунки і загалом справляв суперечливе враження. Лето можна зрозуміти, всі пам’ятають як виконав роль Джокера у «Темному Лицарі» Гіт Леджер (або Хав’єр Бардем у «Скайфолі», і не кажіть, що то не так). Але це лише привід розповісти про один дивний епізод з життя цього славного персонажа.
***
Джокер – один з найодіозніших ворогів Бетмена. Ба більше – він один з найвідоміших коміксових поганців взагалі. Його образ «злого клоуна» найвиразніше уособлює всю химерну пітьму, що вкриває місто Готем. Він недолугий і нещадний. Це робить його ідеальним злочинцем та надзвичайно переконливим ідеологічним супротивником для Бетмена та його команди.
Джокера, відомого як «Принца-клоуна злочину», легко впізнати: зелене волосся, пурпуровий костюм, біла шкіра, величезна вічна усмішка підкреслена червоною помадою. Але в своїй суті він не дуже відрізняється від Бетмена. Джокер теж пережив тяжку психічну, а потім і фізичну травму, яка зламала його особистість. Так само як і Вейн, Джокер зміг подолати травму та вийти з трагедії абсолютно новою особистістю. «Що тебе не вбиває, робить… дивнішим», сказав Принц-Клоун у виконанні Леджера у «Темному Лицарі». Але на відміну від Кажана, Джокер обрав протилежний шлях і став мстивим жартівником у пошуках «досконалого», вбивчого жарту. Окрім тих випадків, коли він зайнятий чимось іншим. Жарти, на його думку, допомагають розуміти один одного та дозволяють викрити внутрішню механіку буття. Проблемою Принца-Клоуна є одержимість, захопленість процесом. Вона заважає бачити «велику картину» і, зазвичай, стає причиною його періодичного, але невідворотного краху.
Звідки він пішов?
Джокер з’явився в перші роки існування Бетмена, а саме у Batman #1. Він був першим по-справжньому яскравим представником так званої «галереї покидьків», серед яких тоді були такі славні персони як Червоний чернець, Доктор Смерть, Батіг та Г’юго Стренж (про якого ви навіть могли чути). Його яскрава зовнішність та екстравагантні витівки швидко наростили йому цабе і згодом він став з’являтися в оповідях навіть для того, щоб просто з’явитися в оповіді (ознака кожного відомого поганця).
Заснований на основі виконання Конрадом Фейдтом ролі Гвінплейна у «Людині, що сміється»(режисера Пауля Лені) – Джокер не мав минулого, був психічно неврівноваженим, хоча й доволі стриманим, проте зі збоченим, напрочуд чорним почуттям гумору. Відмінність була у тому, що тоді Джокер був в першу чергу психопатом. Елемент гумору зберігався в якості визначальної риси, але ніколи не виходив за межі архетипу «criminally insane». Він був злочинцем, якого звуть Джокер, бо він любить пожартувати.
Пізніше, фокус персонажа почав зсуватися вбік клоунади – поворотною оповіддю в цьому плані є «A Hairpin, a Hoe, a Hacksaw, a Hole In the Ground!». Наприкінці 40-х років Джокер став психічно неврівноваженим кумедником, який мав деякі дивовижно химерні кримінальні нахили. Циркова театральність стала важливим елементом його злочинів. З тих пір Джокер став більше художником-концептуалістом зі спеціалізацією на перфомансах. Монументом «циркового» Джокера є епізод серіалу Batman під назвою «Surf’s Up, Joker’s Under», де Клоун-Принц намагається перемогти Бетмена у змаганнях з серфінгу. Бо він навіжений, який робить шалені речі з божевільних причин. І пишається цим.
Переродження
На початок 70-х Бетмен та його «галерея халадмидників» були карнавальним збіговиськом, сповненим барвистого божевілля та дивовижних заворотів оповіді. В той непростий час Денні О’Ніл та Ніл Адамс прийшли і повернули Бетмену пітьму та адекватність. Їх оповіді занурили Темного Лицаря та його опонентів у сувору дійсність і надали їм небувалої і нечуваної на той час психологічної ваги. Однією з найяскравіших оповідей О’Ніла того часу є повернення Джокера до старого доброчесного наднасильства у «The Joker’s Five-Way Revenge». Але то було не просто «повернення до коріння» – це було винайдення персонажа наново. І то було дуже круто. До Джокера повернулося декілька «старих» рис, але й додалося багато нового. Сама модель поведінки запропонована О’Нілом змінила фундацію персонажа. Джокер робив все, що заманеться (його автору), але не так, як може здатися та інколи поперек сюжету. Його дії безглузді та не мають кінцевої мети. Для автора це можливість танцювати.
Сольна серія
Підхід О’Ніла спричинив вибух популярності Джокера. Саме тоді славетному редактору Джуліусу Шварцу спало на думку зробити для Джокера окрему серію. А чому б ні? Це цікаво – надзвичайно популярний поганець в якості головного героя дає величезне поле для випробувань, роби «шохош». Він візуально цікавий, його дії непередбачувані – рішення надати окрему серію такому персонажу видається логічним кроком.
На відповідальну роботу підписали «винуватця свята» Денні О’Ніла. І одразу попередили про «певні виправдані» обмеження» (бо комікси – то ж для дітей. Навіть про клоуна-психопата): Джокер не мав права вбивати, казати погані речі, чинити ординарне неподобство і завжди мав бути покараний за свої справи. (нетривала незграбна павза) А що такого?
В результаті з’явилася мало не найдивніша добірка історій про персонажа. Серія «The Joker» виходила протягом 1975-76 років і протрималася аж дев’ять випусків. Після цього про неї намагалися не згадувати. Кожен епізод слідував формату – Джокер задумував витівку, намагався її здійснити, робив трохи бешкету в процесі, зазнавав невдачі, знову опинявся у «в’язниці» або просто отримував екзистенційного копняка. У сольній серії Джокер поставав у більш химерній, карикатурній формі, аніж у випусках 50-х-60-х – він був феєричним ідіотом, якого спіткали події у жанрі фізичної комедії розливу Кітона-Ллойда. Йому конче не вистачало вус, які він міг би крутити поки проговорював свій черговий зловісний план.
Іншою цікавою деталлю є відсутність Бетмена. Принаймні особисто. Це може виглядати дивно, бо вважається, що сучасний Джокер існує заради боротьби з Бетменом. Але то дрібниця, бо світ Темного Лицаря цікавіший без нього. Денні О’Ніл винахідливо вийшов з цієї незручної ситуації. Всім відомо, що Джокер і Бетмен схожі між собою – тоді чому б не зробити Джокера Бетменом, але при цьому нічого не змінюючи – просто Джокер фактично виконує обов’язки Бетмена. Тобто наривається на різну потерть і сволоту, псує їм настрій та ламає комедію. В нього навіть з’явився Джокермобіль та власний Альфред (але на один випуск). Найсмішніше те, що це цілком в стилі персонажа і навіть підкреслює його непередбачуваність.
Чому так сталося? Сакраментальне «чомбийні» пояснює багато чого, те саме робить славне слово «бо». О’Ніла можна зрозуміти. Це був виклик, який давав можливість спробувати «something completely different, sort of».
В літературі є термін «очуднення». Штука полягає у тому, що сприйняття в повсякденному житті автоматизується і деякі речі перестають реєструватися свідомістю. Очуднення полягає у тому, що щось знайоме, навіть деяк заяложене подається новим, дивним, ніби вперше побаченим. Як писав автор терміну Віктор Шкловський «робить камінь кам’яним». І саме це зробив з Джокером у цій серії О’Ніл. Він розклав персонажа на складові та зробив з нього «деяк іншого», дивнішого Джокера.
Що Там Вiдбувається?
(глибокий вдих) Ніхто не піде з цієї статті не прочитавши рекап. Отже!
Оповідь не марнує часу на розігрів і одразу набуває галопуючого темпу. В першому випуску Принц-Клоун сидить у в’язниці, а його товариш Дволикий тікає. В процесі втечі він зачепив струни душі «героя», поки туди плював. Тому Джокер тікає на повітряній кульці. А потім кидається кислотними пирогами. Дволикий кидає в Джокера грушу. Цілу миску з грушами. Той дере на собі волосся та кидається ним. Потім дає Дволикому серію ляпасів. Вони падають в суперечливих обіймах. Джокера заарештовують. На нього надягають кайдани. Починають вести, а його руки витягуються і відриваються і взагалі роблять трохи Щось. Жарт.
У іншому випуску він бореться з іншим поганцем – у рукопашному бою. Програє, а коли той намагається його добити, то отримає по пиці хвостами піджака Джокера. Після чого Джокер зв’язує його немов подарунок онуку та промиває мізки бідолашному. А потім змушує викрасти художника аби той намалював те, як Клоун-Принц дає під зад немовляті. Після чого Джокер підриває поліцейський відділок, а потім його б’ють боксерською грушею із зображенням Бетмена. І все сумно, місяць в калюжі.
Далі він перевдягається у хтивого дідуся, чіпляється до Діни Ленс, викрадає її, наривається на Олівера Квіна, кидає дівчину з моста та падає сам, але його рятують для наступного випуску.
У якому він неабияк чморить ерзац-Срібного Серфера, дістає драбину з зубами, жонглює картинами та бореться з курінням (взагалі, цей випуск нагадує спіритичний сеанс з Джеком Кірбі). Після чого дає по голові актору. Той починає думати, що він є самим Шерлоком Голмсом, що дає йому вагомі підстави домагатися Джокера. А ще там постріл з пістолета в обличчя обертається кулаком. А ще Джокер показує кунг-фу з люлькою. Танцює кан-кан, кидає в корзину баскетбольний м’яч з обличчям Бетмена. А потім змушує Шерлока піти купатися на гольф-майданчику, де Принц-Клоун заряджає в нього м’яч і вони влаштовують дуель на клюшках для гольфу. Після чого Джокер заряджає сумку як базуку та хапає Шерлока в сітку. Після чого Голмс стріляє в нього з водяної гармати та кидає Джокера у багно.
А в наступному випуску він зустрічає свого друга Лекса Лутора, а він стає супергероєм і тому Джокер бере квіти та смикає людей за носа. Після чого він кидає дзеркало на голову свого товариша, поки Лекс Лутор залазить на Емпайр-Стейт та регоче. Це дратує Джокера, тому він надягає навушнки і вони б’ються так, як зазвичай б’ються Росомаха та Шаблезуб.
Іншим разом він зустрічає Опудало. В нього є ворон-бомбардувальник, якого Клоун-Принц вбиває прямим ударом торта. Потім Джокер пише йому лист на стіні. І дає з ноги в мармизу. А ворон хапає Джокера за носа. Потім Джокер лізе в зоопарк і випускає метеликів, які тероризують місто.
В останньому випуску з’являється Бетмен, але ненадовго, цілує Жінку-кішку. В Джокера з’явився двійник, вони побилися. Жінка-кішка на це дивиться з витягнутими ногами. А потім стріляє в Джокера з тигропістолета. І образ Джокера опиняється на кінострічці. Наступний випуск мимоволі відбудеться у вашій голові через декілька миттєвостей.
Хух…
Висновок
Не зважаючи на комерційну мотивацію, що стояла за створенням сольної серії Джокера, вона виглядає як приклад концептуалізму в царині графічної оповіді. Кожна історія складається з послідовності яскравих, але лише формально з’єднаних між собою подій (приблизно так само як нещодавній «Бетмен проти Супермена»), але самі фрагменти самодостатні і не потребують надмірної контекстуалізації. Вони працюють як вірші. І обличчя Джокера весело малювати.
***
P.S.: Раз мова йде про сольного Джокера, тоді не можна не згадати про сумнозвісний експеримент Марка Міллара. Серія «Nemesis» розвинула ідею «А якби Джокер був Бетменом?» у повноцінну оповідь, але вона жодного разу навіть не намагалася вийти за рамки «ерзац-Джокер бетменує по-джокерівські». У цій серії – суперпоганець на ім’я Немезида полює на комісарів Гордонів та спричиняє масштабні руйнації. Немезида починає і програє, але його справа житиме. Завіса. А потім виявляється, що за всім цим стоїть контора, яка перетворює багатіїв на суперпоганців через оркестрацію прикрих подій. Десь як у фільмі «Гра». Але то таке. Головною принадою серії є рясне, натхнення зображення вбивств. Немезида те, Немезида се. Кров, кров, кров. Наразі готується екранна адаптація на чолі з Джо Карнаганом. Зважаючи на попередні приклади, від Міллара мало що залишиться в адаптації.