Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Комікси українською: «Білий лицар» Шона Мерфі

Інша сторона Джокера

Заведено вважати, що у персонажів коміксів дуже скупа і схематична історія походження (оріджин). Насправді, так воно і є: Брюс Вейн — мільярдер-сирота, що бореться зі злочинністю після вбивства батьків, Пітер Паркер — школяр, якого вкусив радіоактивний павук, а Супермен — криптонець, вихований у кукурудзі Канзасу. Зазвичай автори нарощують на цей умовний скелет власні історії, намагаючись зацікавити читача новими інтерпретаціями знайомих героїв.

Щоправда є кілька випадків, коли окремі сюжети ставали настільки класичними, що фактично перетворювались у загальноприйняту частину оріджину. Наприклад, «Рік перший» Френка Міллера, який описав суть комісара Гордона і перші місяці Бетменіади. Або «Демон у пляшці», який навічно подарував Тоні Старку проблеми з алкоголем. Чи «Ніч, коли померла Гвен Стейсі», що зламала Паркеру все його життя. Комікс-сценаристи не обов’язково вписують події цих історій у власний сюжет, але часто залишають на них референси чи взагалі прямолінійні вказівки.

У випадку з Джокером таких класичних творів одразу два: «Убивчий жарт» Алана Мура та «Людина, що сміється» Еда Брубекера. Перший подарував клоуну-принцу злочинного світу найбільш «прийнятну» загалом передісторію та ім’я Джек Нап’єр, яким зараз користуються майже всі нові автори. Другий — описав дебютну появу містера Джея у Готемі та його перше зіткнення з Бетменом.

У 2018 році вийшов останній, шостий випуск міні-історії «Бетмен: Білий лицар» авторства художника і сценариста Шона Мерфі, який розповідає про «зміну ролей» між Бетменом і Джокером. І оскільки «Рідна мова» випустила його українською, є чудова нагода розповісти, про комікс, який має потенціал стати ще одною класичною історією, на яку посилатимуться майбутні автори.

Зазвичай можна виділити два підходи до образу містера Джея. Його показують або як безумця, чия неадекватність лякає усіх навколо (це можна побачити у «Джокері» Браяна Азарелло), або як генія, що приховує за клоунським гримом справжні мотиви. Мерфі пішов іншим шляхом, ще у першому випуску позбавивши клоуна-принца його звичного гримованого образу і озброївши бажанням звільнити Готем від злочинності, частиною якої став і Бетс.

Шон (який і малював, і писав комікс) поєднав підходи Мура і Брубекера, запозичивши у першого бажання транслювати через комікс серйозні соціальні та політичні питання, а у другого — хитрість Джокера та закручену історію. У результаті вийшов, як би це не прозвучало, шедевр.

Загалом автор взяв доволі банальну ідею інверсії класичного сюжету, де Джокер ставав хорошим хлопцем, а Бетмен — поганцем. Щоправда, такого добра в історії DC було достатньо, тому Мерфі побудував свій комікс на більш складній ідеї, а саме — інтерпретації понять «хороше» і «погане». Подібним грався ще Френк Міллер, який вставив телевізійні обговорення дій альтер-его Брюса Вейна у «Поверненні темного лицаря». Шон перейняв цю ідею, додавши сучасної повістки — одна з сюжетних ліній відкрито критикує бажання людей іти за сумнівними персонажами, що «говорять правду і відрізняються від системи», ігноруючи їх колишні вчинки чи взагалі свідомо їх применшуючи.

«Гострий» малюнок Мерфі тільки додає історії динаміки, коли вона трохи просідає через чимало діалогових моментів. Адже автор, окрім соціальної критики та питань сприйняття світу, примудряється говорити з читачем ще й про аналіз інформації та елементарність маніпуляції людьми. Сценарист просто й легко примудряється жонглювати ідеологією героїв, поступово розкриваючи нам усі сторони їх мотивації. Щоправда, робить він це надзвичайно граційно, уникаючи банального рішення «замовчати важливу деталь, щоб здивувати фінальним твістом».

Та й, зізнатися, хвацький поворот сюжету наприкінці скоріше не дивує, а розвертає історію під новим кутом, дозволяючи повторно проаналізувати дії персонажів та їхні вчинки.

Окремої згадки заслуговує і образ Джокера. Прибравши грим, Шон показує нам генія, що здатен на будь-які кроки для досягнення власної цілі. Фактично, основа персонажу залишається тією самою, змінюється лише інформаційний шум навколо нього: де вчора був зухвалий терорист, з’явився Джек Нап’єр, що хоче допомогти знедоленим. За таким поворотом ховається не лише деконструкція образу сучасного Робін Гуда і черговий виток критики сприйняття інформації, але й свіжий підхід до персонажа. Автор креслить нового клоуна-принца — розумного і керованого прихованими мотивами, але у той же час створеного у першу чергу суспільним запитом на поганців, а не власною психікою.

У результаті об’єднання усіх пазликів, робота Мерфі скидається на анімацію від Pixar. Зовні простий та прямолінійний комікс насправді виявляється бездонною скринею сенсів та ідей, які дуже точно описують сучасне суспільство та його проблеми. Це не філософський трактат Мура, і не нуарний детектив Брубекера — скоріше оновлена версія все того ж «Повернення темного лицаря», хіба що приправленого молодіжним запалом і задерикуватим малюнком.

Такий собі нон-фікшн про політику і соціум у форматі коміксу про Бетмена і Джокера, та ще й з критикою лже-ліберальних активістів. Ідеальна синергія початку XXI століття.