Всі епізоди Love, Death & Robots vol.2 від найгіршого до найкращого
14 травня на Netflix вийшов другий сезон антології Love, Death + Robots від Тіма Міллера і Девіда Фінчера у ролі продюсерів. На відміну від першого сезону, який вмістив у себе 18 короткометражок, другий складається лише з 8 робіт.
Як і у випадку з першим сезоном, редакція Verigo вирішила проранжувати всі роботи від найгіршої до найкращої. Попри те, що наші особисті списки суттєво відрізнялися, усі зійшлися на тому, що новий сезон вийшов набагато пласкішим та нуднішим за попередній, а більшість серій відверто посередні.
Life Hutch
Космонавт випадково потрапляє на незнайому і не надто привітну планету, знаходить схованку, і відразу стикається з новою небезпекою – кровожерливим роботом-охоронцем, який починає на нього полювати. Як колись співав гурт The Smiths: «Stop me if you’ve heard this one before».
Ось вам і показник того, наскільки у другого сезону все погано з оригінальними сюжетами: нам підсовують аж дві історії про роботів-прибиральників, які дуріють і намагаються вбивати людей. І якщо Automated Customer Service хоча б інтригує своїм чорним гумором та незвичним дизайном героїв, то у Life Hutch лише один козир — фотореалістичний Майкл Б. Джордан, який забиває собаку-робота його власною залізною лапою. Хоча тут настільки темні кадри, що навіть це складно розгледіти. Зрештою, Life Hutch уособлює усі проблеми другого сезону Love, Death + Robots: він скоріше нагадує технічну презентацію нового програмного забезпечення для анімації, ніж історію, яка може зачепити глядача.
Саша Поворозник
Drowned Giant
Фінальний епізод є таким собі епілогом, неначе завершальна лірична композиція в кінці насиченого альбому. До насиченості нашого «альбому», звісно, багато запитань, однак Drowned Giant, безсумнівно, чудово працює як підбиття підсумків взагалі всього серіалу.
Одного дня на березі знаходять мертвого гіганта, тіло якого швидко стає центром розваг для місцевих. Паралельно звучить закадровий голос оповідача, який направду дивується цій фантастичній події й не розуміє, як люди можуть так безтурботно сприймати велета. Для нього мертвий чоловік — живіший за всіх людей, що зусібіч його оточують, адже оповідач знаходить у ньому щось прекрасне й небуденне, чого інші бачити не хочуть. Нікого не цікавить ані природа цього чоловіка, ані звідки той узявся. Щойно гіганта розпилюють на частини й прибирають із берега, містечко повертається до свого звичного життя.
Цей епізод не ховає в собі якихось одкровень, а знову несе доволі примітивний меседж: люди звикли не помічати дива навколо себе й сприймати все як належне. Проте йому вдається робити це в такому неквапливому й навіть релаксивному темпі, що хочеться пробачити авторам черговий затертий сценарій. Тут немає твістів чи екшну — просто розслабтеся й спостерігайте за потоком свідомості головного героя на тлі гіперреалістичного трупа велетенської людини.
Рома Бугайчук
The Tall Grass
Сюжет короткометражки базується на історії ще одного «старожила» Love, Death + Robots — Джо Ленсдейла. Не те, щоб це якось рятувало стрічку: The Tall Grass хоч і атмосферна, проте дуже прямолінійна історія без жодних твістів чи відповідей на загадки. Але попри свою фрагментарність, картина створює враження частинки потенційно цікавого світу, куди можна було би повернутися ще раз, аби все ж дослідити його глибше.
Окрім того, відсутність гіперреалістичної анімації вже додає стрічці характеру, порівняно з безликими сусідами. Режисером The Tall Grass виступив Саймон Отто, який до цього відповідав за персонажів франшизи «Як приборкати дракона». Але варто відзначити, що загадкові створіння з трави вже аж надто нагадують Тишу з «Доктора Хто». Хіба без костюмів.
Юра Поворозник
Snow in the Desert
Snow in the Desert створили режисери Beyond the Aquila Rift із першого сезону, і це відчувається. Короткометражці теж притаманна надреалістична анімація, дорослий візуальний ряд і науково-фантастичний сетинг. Але, як і у багатьох інших серіях сезону, тут працює правило «те саме, що й раніше, але трохи гірше». Екшн начебто є, але він ховається в надзвичайно густих тінях і його майже неможливо роздивитися. Фінальний твіст начебто є, але доволі простий. Навіть еротична сцена не настільки відверта, як у першому сезоні!
Мабуть, найсильнішою стороною короткометражки є її майже непомітний, але детальний worldbuilding, за який варто дякувати реалістичній анімації. Світ, у якому Сніг ховається від переслідувачів, здається справжнім і «обжитим», навіть попри те, що ми зазирнули в нього всього на 15 хвилин.
Микита Тищенко
Ice
Ця короткометражка Роберта Веллі (Zima Blue) могла б стати найкращою в усьому сезоні – ви лише подивіться на цю неймовірну драматичну графіку, яка нагадує якусь ексцентричну суміш мультфільмів Cartoon Network та суворого соцреалізму. Ось тільки є одна проблема. Як і у випадку з рештою сезону, новаторство тут відчувається лише у візуальному оформленні. Сюжет короткометражки надзвичайно прямолінійний: двоє братів шукають пригод на холодній і дикуватій планеті, ризикують життям і завойовують повагу одне одного.
Нам часом нагадують, що один із хлопців «немодифікований», а отже він в усьому слабший за брата, але фантастичний елемент тут не грає жодної ролі — історія так само могла б розповідати про молодшого, слабшого чи просто повільнішого родича. У фінальні хвилини сценаристи навіть похапцем вигадують сюжетний твіст, але він настільки передбачуваний, що історія була б цікавішою без нього. Що ж, принаймні тут справді дуже й дуже красива анімація — хоч бери і вмикай у якості заставки.
Саша Поворозник
Automated Customer Service
Історії фантаста Джона Скальці були основою трьох найкумедніших серій минулого сезону — Alternate Histories, Three Robots та When the Yogurt Took Over. Його стиль відчувається і в Automated Customer Service — гротескно-ідеальний світ майбутнього та людство, яке достатньо недалекоглядне, щоб довірити своє життя машинам.
Але якщо до цього аніматори бралися за незвичні роботи Скальці, то ACS базується на одному зі стовпів наукової-фантастики — повстанні машин. Так, воно подане у незвичному сетингу і з гумором, але майбутнє імені Скайнет вже стільки раз переповідалося, що дивитися короткометражку без скептичного «Знову?» доволі важко. Але що не дає стрічці провалитися до рівня «одразу забути» — анімація, яка поєднує реалізм та дещо неконвенційну людську зовнішність.
Юра Поворозник
Pop Squad
Короткометражка Дженніфер Ю Нельсон (трилогія «Панда Кунг-фу») не приховує джерел свого натхнення. Ми, по суті, бачимо «Того, хто біжить по лезу», тільки замість «майже-людей» реплікантів наш головний герой полює на інших «майже-людей» — дітей. І так само, як Рік Декард, наш детектив теж поступово починає сумніватися, чи на його боці правда.
Серія занурює нас у світ безсмертних (і, схоже, дуже заможних) людей, які відмовилися від дітей заради можливості жити вічно. Pop Squad не розмінюється на розпливчасті алегорії, розділяючи свій світ хмарами на дві частини: «низьку», забуту й захаращену, та «високу», футуристичну та довершену. Проте короткометражка не намагається бути просто вікном у це стратифіковане суспільство, вона активно вболіває за одну зі сторін. Небожителі зображені егоїстичними гедоністами, а їхні досконалі культура та мистецтво — просто грою в бісер.
Хоча сюжет і важко назвати оригінальним, уже той факт, що він змушує згадати твори Філіпа Діка й Германа Гессе та намагається взятися за непросту тему, робить Pop Squad одним із найцікавіших і найбільш сформованих епізодів другого сезону.
Микита Тищенко
All Through the House
Другий сезон вийшов напрочуд прісним: епізодам тут бракує не лише графічного розмаїття, а й сюжетного. Скажені роботи-пилососи (аж два), натужна драма чи криваве місиво із сумнівними твістами. І от коли ви вже майже зневірилися в тому, що серіал почне хоч трохи старатится, з’являється All Through the House.
Короткий камерний епізод про Різдвяний святвечір, коли брат із сестрою вирішують втамувати свою цікавість і підглянути за Сантою, поки той порається з подарунками під ялинкою. Аж поки не виявляється, що Санта — це не добрий дідуган з білою бородою, а бридкий химерний монстр із тентаклями і велетенською пащекою (утім, можливо, добрий). Цьому епізоду вдається розважити не лише таким доволі простеньким твістом, а й вдалим балансуванням сценарію й візуалу на межі горору й миленького мультику.
А щоб ви сиділи й тицяли пальцем в екран, як ДіКапріо з тієї самої сцени, автори приправили цю п’ятихвилинну замальовку ще й жирними відсилками до «Чужого» та «Лабіринту Фавна».
Рома Бугайчук
