Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Від «Скубі-Ду» до «Вольтрона»: редакція згадує улюблені мультики дитинства

Приєднуйтеся!

Дитинство і анімаційні серіали по телебаченню для більшості є абсолютно нерозривною парою. Обідні години на «Новому» чи ICTV, недільні ранки FOX Kids, вечори за «Першим національним» — редакція ледь не злягла від ураганної дози ностальгії.

Справа у тому, що сьогодні виповнюється 23 роки з моменту прем’єри «Гей, Арнольд!» — шоу, яке супроводжувало ранкові збори до школи більшості дітей початку 2000-х. Тож ми вирішили не жаліти себе, а повернутися у ту прекрасну пору і згадати улюблені мультики.

А ще у нас велике прохання — пишіть нам у коментарі своїх фаворитів. Ми оголошуємо час ностальгії!

Саша: Я вже давно вирішила для себе, що писатиму про кіно лише тимчасово — до того моменту, коли на якомусь стрімінгу з’являться всі сезони і спін-оффи «Скубі-Ду» і я зможу перекваліфікуватися на повноцінного скубідолога. Так, я планую провести решту своїх років, передивляючись старі серії «Скубі-Ду», розбираючи усі референси та пасхальні яйця та вивчаючі дивні фанатські теорії про те, що всесвіт серіалу — пост-кризова антиутопія, у якій колишні багатії змушені прикидатись привидами та вампірами.

Ні, серйозно, як би я не любила «Злюк-бобрів» чи «Кіт-пес», пригоди Скубі, Шеггі, Дафни, Вельми та Фреда навіки зайняли найважливіше місце у моєму сердечку. Можливо, бо якраз «Скубі-Ду» дозволяв вивчати горор-тропи та милуватись похмурими готичними маєтками у ті далекі частки, коли я могла лише мріяти про те, щоб подивитись якийсь спражній фільм жахів.

Єдиний мінус цієї франшизи — усі ті жахливі спін-офи про Скреппі-Ду, набридливого племінника Скубі. Ну, і лайв-екшн адаптації, про які взагалі краще забути.

Аня: Як можна було не любити цього м’ячеголового? Я підсіла на серіал «Гей, Арнольд!» ще за часів його трансляції на ICTV з крутим українським дубляжем. Тоді мене захоплювали пригоди 9-річної компанії друзів, що досліджувала власне місто, його легенди та ландшафти. Ці діти познайомили мене з музикою Вагнера в епізоді про оперу і залишили ледь помітний референс на ранню творчість Стівена Спілберга ще до того, як я подивилась «Е.Т» чи «Контакти третього ступеню».

Вже дорослою я передивилась кілька епізодів і зрозуміла, наскільки продуманим був цей серіал і на рівні бекграунду: вигадане містечко Гіллвуд, в якому відбувається дія, — такий собі сплав Нью-Йорку, Сіетла та Сан-Франциско — надзвичайно мальовничий і прогресивний мегаполіс. Мешканці дому, в якому Арнольдові дід та бабця здають кімнати, мають характеристики повноцінних людей, а не сюжетних пристороїв. Вони страждають від депресії, потерпають від безробіття, намагаються налагодити зв’язки із сім’єю і вміють радіти життю у найабсурдніших і найменш очевидних ситуаціях. Виявляється, дід Арнольда страждає від ПТСР і часом покурює траву, а мама Хельги така розслаблена лише тому, що явно страждає від алкоголізму («мені потрібен мій смузі», ага).

Це серіал, який у іронічній формі показав мені таке явище як дитячий психолог (до якого ходила Хельга), деконструював булінг, іронізував зі стокінгу і закохав у кімнату Арнольда з мансардою. І як тут не згадати топовий джазовий саундтрек до серіалу від Джима Ленга?

Юра: Мультсеріали дитинства — це такий пласт, у якому можна закопатися на години або навіть дні. Особливо враховуючи, що початок 2000-х в Україні був схожий на дуже дозовану, але лавину оригінального контенту. Тут і шоу 90-х, і Fox Kids, і навіть Jetix для зовсім модних. Тому поки дівчата швидко відстрілялися улюбленими серіалами (повністю поділяю Аніну любов до «Арнольда»), я серйозно завис: перед очима стояло все, від «Черепашок-ніндзя» та цілого набору аніме на Першому національному (серйозно, хтось пам’ятає, що там показували? Хочеться дати ностальгії розгулятися) до «Вольтрона», «Рокет пауера» чи зовсім вже постмодерністських «Мумії живі!». Матінко, та це я ще не згадав «Справжніх монстрів» та «Пригод Джекі Чана». І «Бітлборгів»! (я знаю, що це не анімація). І «Екшн мена»! І «Нормана Нормала»!

Але особливе місце у моєму серденьку займають «Злюки-бобри». І я навіть не знаю, що мене так у них приваблює — дикий постмодерністський вайб, страшенно специфічні сюжети чи може український переклад, з якого у нашій сім’ї досі залишилася геніальна лайка «тупорилий пеньок!».

Так, по телебаченню тоді неслась не менш дивна постмодерністська хрінь, як то «Сучасне Роккове життя», але там авторів часом плавило вже надмірно. «Бобри» ж у свою чергу тримались на ідеально тонкому лезі абсурду, поп-культурних коментарів (мені на той момент зовсім не зрозумілих) та кумедної анімації. Кілька років тому ми з батьком (так, він теж страшенний фанат) вирішили перевірити шоу на довговічність. Ледь не повмирали зі сміху.

Share, , Google Plus, Pinterest,