Бетмен, якого ми заслуговуємо

лютому виповнилося 30 років з моменту виходу першого випуску легендарної серії Френка Міллера про Бетмена під назвою «Повернення Темного Лицаря». З того часу комікс набув статусу поворотного моменту в історії персонажа та ключового твору в історії супергероїчного жанру. Разом із «Наглядачами» Алана Мура він вважається однією з точок відліку так званого «Темного віку коміксів». Зважаючи на те, що «Бетмен проти Супермена» активно експлуатує напрацювання Міллера, варто розказати про славнозвісне першоджерело.

Старий, злий та безкомпромісний

Дійсно, Бетмен Міллера саме такий – старий, злий та безкомпромісний. Він мав час все обдумати. Його свідомість працює в режимі «хрестовий похід». Його бетмобіль – танк, його Робін – дівчинка. А ще він дав по писку Супермену й мав цілу армію «синів». Він буквально був на коні. Він був жовтим у жовтій кімнаті. Таким він залишається й сьогодні.

Але станом на 1986-й рік Бетмен був поважним і надзвичайно дивним персонажем. З одного боку, він був похмурим та безжальним борцем зі злочинністю у своєму місті. З іншого боку, він періодично потрапляв у космос, мав костюми всього кольорового спектру, і загалом його життя мало доволi заплутану логіку. Тогочасні комікси про Бетмена переважно робилися за принципом «кинути об стіну і глянути, що прилипло». Інколи вони працювали,часом складали дивне враження і приємні спогади. То були «просто» історії про Бетмена, без підтекстів та претензій на велич.

Міллер, який зробив собі ім’я на перетворенні Шибайголови з комікса, що пас задніх, на лідера продажів, виглядав як ідеальний кандидат для реформування Бетмена. Він мав смак до яскравого зображення конфронтацій, його технічний вокабуляр був метким, з ним не було сумно, і він завжди мав кілька ідей. Френк вирішив взяти персонажа туди, де він ще не був – у непізнану країну, у свій кінець, в якому він отримає новий початок. Такий підхід дав силу піджанру «уявних історій» під маркою Elseworlds (але про це треба окрему статтю) і загалом перевів фокус з пригод на динаміку характерів персонажів.

Справжні проблеми

«Повернення…» вийшло в дуже цікавий період існування DC Comics. Саме в той час відбувалося «генеральне прибирання» у вигляді «Кризи на Нескінченних Землях» (велика подiя у комiксах, яка позбулася зайвих сюжетiв та персонажiв), і приблизно в той самий час стався зсув у суспільній свідомості стосовно коміксів. Вони остаточно позбулися ярлика «дитячої забавки» (хоча для багатьох залишаються саме такими). «…Темний Лицар» став одним із символів цих глобальних змін. Персонажі стали суворішими, злішими, насильства стало більше, проблеми стали справжніми, наслідки стали невідворотними. Всі ці елементи були зібрані у «Поверненні…», і саме вони стали складовими його переможної ходи.

Надзвичайний успіх «…Темного Лицаря» вивів Бетмена на новий рівень. Перед цим персонаж асоціювався переважно з серіалом 1966-68 років. То була барвиста, подекуди шалена дитина свого часу (з усiма його «БАЦ» та «БАБАХ», танцем «Батусі» та «інколи просто нема змоги позбутися бомби»). Побутує думка, немов цей серіал зашкодив репутації Бетмена як похмурого персонажа, навіть осоромив саму його ідею, довів пов’язані з ним тропи до абсурду і взагалі був злочином проти культури. Але це справа смаку. Успіх Міллера спричинив переосмислення Бетмена в популярній культурі, яке остаточно завершилось у 1989-му році у вигляді однойменного фільму Тіма Бертона та у 1992-му році у вигляді анімаційного серіалу Брюса Тімма. В свідомості пересічного читача «Повернення…» стало відповідником «могутності» і мірилом, за яким оцінюються всі наступні інтерпретації персонажа.

Легенда

З іншого боку «…Темний Лицар» став ідеальною демонстрацією письменницьких якостей Френка Міллера. Вже знаний і поважний (після робіт над “Шибайголовою” та «Роніном») автор перетворився на легенду. «Повернення…» є квінтесенцією всього, чим були і є комікси Міллера – злі, жорстокі, з виразним символізмом, енергійною оповіддю та поетичними моментами (наприклад, той епізод, де вусатий Вейн з безсоння спустився в Печеру і лише потім помітив, що зголив вуса). В них є безліч винахідливих епізодів, пам’ятні образи (Бетмен на коні, Джокер палає) та купа фраз, що прийшли прямим рейсом з «круто зварених» детективів. «Це не калюжа з багном – це операційний стіл і я виконую операцію» – в цьому реченні вичерпно описана «місія» Брюса Вейна. У кращих випадках Міллер діє, як цеглина у вікно.

Гнучка мораль й подвійні стандарти

Чи не найбільшою перевагою «Повернення…» є відносна незалежність, відокремленість від загальноприйнятого канону. Цей комікс легко читати. Він не потребує підготовки. Він замкнений на собі. В загальних рисах все залишилося без змін. Бетмен був, робив своє діло, але потім Вейн відійшов від справ і став старим, а Бетмен став легендою. Згодом Вейн вирішив, що таки треба повертатися, бо вже неможливо терпіти це неподобство, все одно немає чим себе зайняти і злочинці самі не припинять свою діяльність.

За словами самого Міллера, одним з джерел натхнення для цього сюжету став фільм Клінта Іствуда з серії про Брудного Гаррі «Раптовий удар», де старий Гаррі повертається до справ після тривалої перерви. Від Гаррі в Бетмена з’явилася надзвичайно гнучка мораль із надзвичайними подвійними стандартами. Хоча такий підхід до персонажа був незвичним, він не був новим. Фундаментом до Бетмена Міллера є роботи Денні О’Ніла та Ніла Адамса з 70-х років. У них Бетмен також поставав похмурим та безкомпромісним персонажем, але вони не виходили за рамки і не доводили рецептуру до абсолюту. Вони робили історії з певною мораллю.

Інновацією Міллера стало доведення Бетмена до концептуального абсурду. «Повернення…» більш зацікавлене у силі символів, аніж етиці месника, і це виводить комікс за межі тематики, підіймає його над грубими, брудними, періодично нестерпними зображеннями. На рівні фабули це – оповідь про соціопата-месника, який не спромігся подолати дитячу травму, але вивернув її і знайшов спокій у насильницькому самосуді. Та про це можна забути ще до першої появи Бетмена на сторінках коміксу. Він виходить із реальності до метафізичної вишини. «Повернення…» трансформує Бетмена. Саме у цьому коміксі він перетворився на символ, жах, що зачаївся в глибині кожного поганця. Саме тут він стає своєрідною «божою каральною рукою». Але в цьому абзаці вже забагато пафосу. Цссс! Тшщ! ПТЧ! БДЩ!

Також варто згадати про зображення Робіна. Зважаючи на сумну історію ставлення до жінок у коміксах – зміна статі персонажа видавалася сміливим кроком. Але це не головне досягнення твору. «Повернення…» наочно показує, чому Бетмену потрібен Робін. І це не для того, щоб тримати його під контролем чи давати надію. Міллер демонструє, що із гарантуванням безпеки молодій помічниці він краще осмислює кожну деталь плану. Своєю присутністю Робін утримує Бетмена від необдуманих надмірних дій.

Больше комиксов:

Темний вік комікісів

Іншим важливим елементом Бетмена Міллера є використання сатири. Велику частину серії займають зображення «балакучих голів» та епізодів ток-шоу. Їх навмисна незугарність наочно демонструє те, як ЗМІ здатні спотворювати дійсність і як катастрофічно це впливає на суспільну свідомість. Тут є: сенсаціоналістський підхід, акцент на негативі, радикальні прояви «зламаного телефону», теревені невідомо про що, заговорювання важливих тем, інтерв’ю зі злочинцями, що відкрито погрожують розправою. У призмі ЗМІ Бетмен показаний більш небезпечним явищем, аніж керівник злочинного угрупування, що тримає місто в страху.

Сам Бетмен доведений до абсурдного абсолюту. Він подумки коментує власні двобої, в нього є садистські нахили, він муштрує малолітню дівчинку на джихадистський манер, в нього явно нав’язливий стан, він не може зупинитися. Його вороги – навпаки: Дволикий страждає від своєї жаги до злочинів, Джокер просто таким вродився, а ватажок банди Мутантів настільки показово невиразний, що сама його присутність на сторінках коміксу видається неподобством, подібно до того, як мала би в дійсності сприйматися будь-яка злочинність. Загалом, якщо задуматися, то всі дійові особи коміксу – химерні, гіперболізовані потвори. Вони живуть у жахливому світі і роблять страшні речі. Але комікс примудряється оминути ці висновки, і в цьому полягає велика майстерність Міллера.

На жаль, сатиричний елемент «Повернення…» був майже повністю проігнорований і подальші спроби повторити успіх Міллера полягали у мавпуванні поверхових елементів та ампліфікації насильства. Ці одноманітні, надмірно комічні завзяті роботи кінця 80-х та 90-тих є причиною того, чому той період зветься «темним віком коміксів».

Пам’ятник

Загалом, «Повернення Темного Лицаря» заслужено вважається однією з найкращих історій про Бетмена (разом із «Роком Першим»). Ця історія одночасно виростає зі спадку персонажа і залишається незалежною від нього. Це робить її привабливою для читачів. Міллер змалював переконливий світ і наповнив його живими героями, якими рухають їх переконання й страхи. В «Поверненні…» краще ніж деінде розкритий світогляд Брюса Вейна та його стосунки з товаришами по справі. Це пам’ятник своєму часу і таланту Френка Міллера, який, незважаючи на заяложеність, заслуговує на всі регалії.

P.S. Незважаючи на все написане перед цим, найбільшим внеском “Повернення Темного Лицаря» в культуру людства є те, що цей комікс надихнув графіка Вінсента Коннаре на створення шрифту Comic Sans, який ми всі щиросердно «не поважаємо».