Franks Wild Years
Немає нічого більш передбачуваного за фінал гангстерського фільму – стрічки про мафію неодмінно закінчуються поліцейськими сиренами, тюремними гратами чи смертю головних героїв. Добре, є винятки – більш оригінальні представники жанру (наприклад, «Хрещений батько») перед титрами показують, що життя йде далі, і що молодше покоління рішуче продовжує справу батьків. Так чи інакше, в цих фільмах мало місця для розміреного усвідомлення плину часу. За всіма пострілами, інтригами та блискавичними діалогами про те, як правильно робити пасту, ми так і не дізнаємось головного – чи шкодують про щось балакучі антигерої? Чи думають вони про тих невдах, яких вбили протягом свого вражаючого кар’єрного шляху? Чи нервують, бо провели замало часу з дітьми, а зараз вже пізно?
На щастя, розміреність – чи не головна риса нового гангстерського епосу Скорсезе. Так, я знаю, що цим словом часом ввічливо описують фільми, які соромно напряму називати нудними чи затягнутими. Але «Ірландець» саме розмірений у найкращому сенсі – він спокійно піднімає екзистенційні питання, але у той же час не втрачає свою динаміку, масштаб та гумор.
Коли ми вперше знайомимось з Френком Шираном (Роберт Де Ніро), колишньому ганстеру вже за 80, він мешкає в пансіонаті для літніх людей та з меланхолією згадує часи, коли «фарбував стіни». Це, звісно, евфемізм – мова йде про наймані вбивства та виконання іншої брудної роботи на мафію. Його історія водночас схожа на сповідь та вихваляння – Френкові вдалось пережити небезпечні часи, вплинути на історію Америки, але без втрат та помилок не обійшлось. У 50-х, після Другої світової, Ширан майже випадково познайомився з Расселом Буффаліні (Джо Пеші) – неочікувано спокійним, інтелігентним, але небезпечним мафіозі. Згодом протагоніст почав працювати ще й на Джиммі Хоффу (Аль Пачіно) – впливого голову профспілки, який часом нагадує трохи менш вибухового родича Тоні Монтани. Роки йдуть, робочі стосунки перетворюються на дружбу. Але в один момент Френк змушений вибирати між двома сторонами – нервовим Хоффою, який йому вже як старший брат, і мудрим Буффаліні, який колись його поставив на ноги.
ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
THE IRISHMAN
ХРОНОМЕТРАЖ
219 ХВ
ПРЕМ'ЄРА
28 ЛИСТОПАДА 2019
ЖАНР
ІСТОРИЧНА ДРАМА
РЕЖИСЕР
МАРТІН СКОРСЕЗЕ
СЦЕНАРІЙ
СТІВЕН ЗАЛЛІАНІ
В РОЛЯХ
РОБЕР ДЕ НІРО
ДЖО ПЕШІ
АЛЬ ПАЧІНО
АННА ПЕКВІН
«Ірландець» поєднує політичне з особистим, аби намалювати вражаючу історію про амбіції, дружбу, старість та сумління.
Всі ці події відбуваються на фоні більш масштабного сюжету – як і роман-першоджерело, фільм зачіпає поступовий прихід родини Кеннеді до влади, розгортання масової боротьби з організованою злочинністю, вбивство Кеннеді та скандали Ніксона. Зрештою, коли Netflix дозволяють тобі зняти фільм тривалістю в три з половиною години, то можна зосередитись не тільки на дрібних аферах та розподілі сфер впливу в одному районі, а на історії цілої країни.
Настільки солідний хронометраж може викликати острах, що постановник аж надто закоханий у свій матеріал, і йому не вистачило духу вирізати кілька зайвих сцен, обійтись без розлогої експозиції чи зосередитись на одній ключовій лінії. Але мова йде про Скорсезе – невже ви справді думаєте, що він просто не знав, як скоротити фільм? Так-так, зазвичай я б не стала апелювати до постаті режисера у рецензії – навіть найбільш талановиті постановники часом знімають невдалі фільми (згадайте, наприклад, «Братів Грімм» Террі Гілліама чи «Джека» Френсіса Копполи). Але, знову ж, мова йде про гангстерський фільм від короля цього жанру – Мартіна Скорсезе. І тут його репутація вчергове виявляється виправданою – «Ірландець» поєднує політичне з особистим, аби намалювати вражаючу історію про амбіції, дружбу, старість та сумління.
До речі, якраз сумління виявляється емоційним фундаментом стрічки та її лейтмотивом. Попри те, що події фільми здаються шаблонно максулінними, історія просто не склалась би без доньки Френка (Анна Паквін), яка водночас є уособленням його совісті. Я бачила, що в західній пресі вже точаться дискусії щодо того, що в «Ірландці» замало важливих жіночих персонажів, але мене такі закиди щиро дивують. Так, в героїні Паквін небагато реплік, але її небажання говорити виявляється важливішим за вербальні перепалки мафіозі. Бо знаєте, в чому Скорсезе розбирається майже так добре, як і в буденному житті злочинців? В мовчанні.
Ще один момент, який турбував глядачів ще до того, як вийшов фільм – велика кількість комп’ютерних ефектів, за допомогою яких омолоджували головних героїв. На рахунок цього теж не варто було нервувати – можливо в деяких сценах рухи персонажів видають справжній вік акторів (омолоджений Де Ніро часом ходить та жестикулює аж надто повільно), але спецефекти рідко впадають в око чи викликають психологічний дискомфорт.
Я б не назвала «Ірландця» найкращим фільмом Скорсезе – принаймі тому, що його простіше зрозуміти вже тоді, коли ви бачили «Хороших хлопців» чи «Злі вулиці». Також його дивно називати тріумфальним поверненням – попередні стрічки постановника теж були напрочуд вдалими, навіть якщо в них не було знайомих нам сюжетів про мафію. Мабуть, найкраще слово для опису картини – епілог. Не тому, що Скорсезе вже не зніме кращий фільм, а просто через те, що в «Ірландці» відчувається, що постановник саме зараз піднімає теми, над якими думав роками. Через це стрічка виходить сумнішою та більш філософською, ніж можна було очікувати – але аж ніяк не нуднішою чи менш сміливою.
