Викрадення по-українськи

Зазвичай рецензії на українське кіно перетворюються на спробу знайти ложку меду у бочці дьогтю. Надто багато мінусів, надто сильне бажання критикувати і часом навіть відверто насміхатися над «творчістю» вітчизняних режисерів і сценаристів. Неймовірно, але з «Викраденою принцесою» все інакше. Фільм хочеться критикувати, але лише тому, що чи не вперше за 27 років з’явилося дивне сяйво у кінці темного-темного тунелю.

Сценарій анімаційного фільму представляє собою суміш поеми Олександра Пушкіна «Руслан і Людмила» та класичного діснеївського сюжету про кохання принцеси і простолюдина. Дочку київського князя Володимира викрадає Чорномор, а Руслан, наввипередки з рештою лицарів, відправляється її шукати. Допомагає йому у цьому друг Нестор і кілька милих тваринок.

Незважаючи на усі переживання і побоювання, анімація картини не викликає жодних вагомих нарікань. Звичайно, студія Animagrad поки не в стані конкурувати з гігантами індустрії, але ситуація з «Микитою Кожум’якою»(2016), коли на екран було важко дивитися, не повторюється. Єдине, що дивує — це «перегравання» персонажів у кадрі. Під час розмов герої часто поводяться доволі карикатурно і гротескно, нагадуючи акторів любительського театру. У ігровій стрічці це можна було б списати на слабку акторську гру, але в анімації це скоріше надлишкове бажання художників «оживити» події у кадрі й додати їм гумору.

Після подій 2014 року студія Animagrad забрала проект собі і частково його переробила, хоча через великий шматок готового матеріалу повністю змінити центральну історію не вдалось. Проте навіть попри ймовірні спроби прибрати мотиви російських народних казок, кризу української сценарної школи аж ніяк не приховаєш. Недолугі діалоги, зайві сцени і відверто «позичені» діснеївські ходи — результат слабкої роботи з сюжетом. Щоправда з гумором автори все ж впорались. Крім вдалих гегів у очі кидається хороший баланс між дорослими і дитячими жартами. Тому жодна з аудиторій не буде нудитись під час перегляду.