Привіт з 90-х

Режисер «Сотки» Олександр Бєляк гордо називає її «першою українською валютною комедією», а постери впевнено заявляють, що перед нами – «фільм, що притягує гроші». З одного боку, вже сама поява в Україні комерційного кіно – хороший знак, адже довгі роки митців зупиняла відсутність належного фінансування, а дистриб’юторів – потенційна неокупність вітчизняних стрічок. З іншого – виникає підозра, що доларові купюри на екрані – єдине, чи фільм може привабити глядача. То що це – сміливий крок уперед для українського кіно чи марна спроба загравати з найбанальшіними фантазіями?

Леопольд Барановського (Євген Капорін) – типовий невдаха з третьосортних анекдотів, слабохарактерний працівник супермаркету, над яким знущаються не лише колеги, а й начальниця (Катерина Кістень). При чому, знущання змальовуються десь як буллінг в підлітковій американській комедії – коли інший продавець виливає Леопольдові на голову пляшку молока, герой мовчки страждає та ще й вислуховує лекцію від керівниці. На щастя, страждання протагоніста триватимуть недовго, адже вже скоро до його рук потряпляє чарівний піджак, у кишені якого ніколи не закінчуються стодоларові купюри.

Поява магічного предмету – застарілий, але все ще доволі популярний художній засіб, особливо у комедійних фільмах. Гра з «Джуманджі», китайське печиво з «Чумової п’ятниці», іграшковий будиночок зі стрічки «З 13 в 30» та інші артефакти слугують каталізатором сюжету, змушуючи протагоніста усвідомити життєвий урок, знайти нових друзів та змінити власні погляди. Отримавши піджак, Леопольд розуміє лише одну річ: гроші – це добре. Схоже, сам режисер поділяє цей сентимент, адже фільм дуже швидко перетворюється на монтаж сцен з життя стереотипного багатія: Леопольд з’їдає усі страви з меню дорогого ресторану, купує авто та йде на шоппінг з кращим другом.

Демонстрація розкоші – не новий прийом в кіно, часом на цьому будуються повноцінні успішні франшизи. Але за відсутністю бюджету масштабів «50 відтінків сірого» Бєляк змушений знімати дедалі банальніші віньєтки. Ось герої їздять нічним містом на лімузині, ось вони відпочивають у бані, ось – розкидаються грошима в оточенні стриптизерок.

Треба визнати, дратівлива реклама дала хоч якийсь позитив – Олександр Бєляк дістав достатньо грошей, щоб забезпечити картину нормальним технічним обладнанням. На відміну від багатьох українських стрічок, «Сотка» не страждає від хиткої камери та нечіткої картинки, і це – одне з головних досягнень стрічки.