Під куполом
Трохи більше двадцяти років тому, незадовго до початку епохи реаліті-шоу та навіть найпростіших соціальних мереж, сценарист Ендрю Ніккол («Ґаттака») написав коротку і похмуру історію, натхненну «Сутінковою зоною». Дія відбувалася в брудному, сірому Нью-Йорку, а головний герой страждав від алкоголізму та регулярно зраджував своїй дружині із секс-робітницями. Усе це відбувалось на очах у мільйонів глядачів, адже життя протагоніста насправді було сюжетом безперервної телепередачі, про яку він навіть не здогадувався.
В одній ізі сцен цього невеселого сценарію головний герой нарешті почав підозрювати, що з його світом щось не так і що всі навколо – актори. Щоб довести, що реальність кимось ретельно сконструйована, чоловік в один момент відібрав у незнайомки дитину – й погрожував кинути немовля на колії метро, якщо вона йому не розповість усю правду. Так, «Шоу Трумена» могло бути зовсім не таким, як ми його знаємо, — навіть не дивно, що спочатку режисером фільму мав бути Браян Де Пальма.
На щастя, Ендрю Ніккол ще довго працював над своїм сценарієм (остаточною стала лише 16 версія!), а Де Пальма так і не зміг домовитися з продюсерами, і вирішив перемкнутися на «Місію нездійсненну». Унаслідок ми отримали кардинально інакший фільм — з утопічним приморським містечком замість дощового Нью-Йорка і з легким сарказмом замість усеохопної параноїдальної напруги. І все ж, навіть ця фінальна версія стрічки свого часу доволі шокувала: – ні сам сценарист, ні режисер Пітер Вір («Спілка мертвих поетів») не сприймали фільм як серйозну метафору конкретного суспільного явища.
- Оригінальна назва
- The Truman Show
- Тривалість
- 103 хв
- Прем’єра
- 05 Липня 1998
- Жанр
- Комедія
- Режисер
- Пітер Вір
- Актори
- Джим Керрі, Эд Харрис
Творців «Шоу Трумена» найбільше хвилювало те, чи зможуть глядачі взагалі повірити у настільки абсурдну історію – актори регулярно жартували про те, що ніхто на світі не хотів би дивитися на життя звичайної людини.
Навпаки, творців «Шоу Трумена» найбільше хвилювало те, чи зможуть глядачі взагалі повірити в настільки абсурдну історію. Актори регулярно жартували про те, що ніхто на світі не хотів би дивитися на життя звичайної людини. До останнього здавалось, що Paramount помилково вклалися в чергову високопарну наукову фантастику, яка сподобається лише гардкордним любителям жанру, а потім зникне з радарів. Ситуацію ускладнювало ще й те, що зйомки проходили аж зовсім не гладко, а на майданчику постійно відбувалисяь якісь сварки й нещасні випадки.
Легендарний, але складний у спілкуванні Денніс Гоппер, якого спочатку взяли на роль Крістофа, постійно конфліктував із колегами й відмовлявся завчати свої репліки. Джим Керрі ледь не вмер під час роботи над сценою на вітрильнику, а перший монтаж стрічки був настільки невдалим, що продюсер вимагав викликати собі швидку. Та навіть за двадцять два роки після своєї прем’єри, «Шоу Трумена» залишається одним із найбільш популярних та впливових науково-фантастичних комедій в історії, а журналісти та психологи досі вигадують йому нові інтерпретації. Релігія, етика, масові комунікації чи психоаналіз — стрічку можна аналізувати через будь-яку призму, і вона однаково підштовхуватиме вас до цікавих висновків.
Я не буду переказувати вам сюжет фільму, – блискуча концепція Ніккола вже стала такою важливою частиною попкультури, що її пам’ятають навіть люди, які ніколи не дивились саму стрічку. Згодом схожі ідеї підхопили інші постановники: Вачовскі створили свою амбітну «Матрицю», Майкл Бей лякав глядачів «Островом», а Чарлі Брукер взагалі побудував кар’єру на загальній недовірі до об’єктивної реальності. Але найцікавішим наслідком виходу «Шоу Трумена» стало те, що життя простих (чи не дуже) людей справді перетворилось на масову розвагу. Передачі на кшталт «Великого брата» чи безкінечних пригод клану Кардаш’ян заполонили ефіри, дозволяючи нам безкарно підглядати за незнайомцями, а соціальні мережі перетворили й наше власне життя на нескінченне шоу.
Судячи з усього, абсурдна комедія Ніккола та Віра ще не скоро втратить свою актуальність. Але ще більше вражає те, що така символічна картина ніколи не повчає та не залякує глядача (на відміну від історій того самого Чарлі Брукера) і до останнього зберігає свій ексцентричний, грайливий шарм. Звісно, значною мірою це особиста заслуга Джима Керрі: актор тоді страждав від постійної уваги преси й так пройнявся симпатією до бідолашного героя, що постійно придумував йому нові репліки та вперто нав’язував режисеру своє бачення. Це регулярно призводило до сварок на знімальному майданчику, але згодом Вір визнав, що саме Керрі перетворив Трумана на живу, трагічну та наївну особистість, яка поступово знаходить себе. Можливо, якби головна роль дісталасяь комусь менш харизматичному, то було б складніше повірити в найсміливішу ідею фільму: в те, що мільйони готові цілодобово спостерігати за тим, як незнайомець спить, їсть, кривляється перед дзеркалом та нудьгує на роботі.
«Шоу Трумана» — рідкісний приклад наукової фантастики, яка в гонитві за новизною та гострими метафорами не втрачає свій гумор та емоційність і пам’ятає, що історія однієї людини нерідко важливіша за всі високопарні концепції та ідеї. Аж моторошно думати про гіпотетичну паралельну реальність, у якій Браян Де Пальма все ж зняв свою версію цієї стрічки.
— ідея
— акторська гра
— редисерська робота
— кульмінаційна сцена