Назад у вісімдесяті
До прем’єри «Диво-жінки 1984» здавалося, що сетинг 80-х років, за якими вже можна ностальгувати — це просто бажання додати яскравих барв у всесвіт DC, який і так останнім часом (завдяки «Аквамену» та «Шазаму») стає все яскравішим. Але після перегляду виявилося, що справжньою причиною було бажання Патті Дженкінс зробити супергеройський фільм 80-х, з притаманними йому абсурдним сюжетом, гротескним антагоністом і загальною атмосферою кемпу.
Після тривалого прологу, який показує, як маленька Діана бере участь в Амазонських іграх у Феміскирі, ми переносимося у 80-ті роки, де Діана Принс живе серед людей, працює в музеї у Вашингтоні та іноді надягає костюм Диво-жінки, рятуючи дітей та ловлячи дрібних злочинців. Але все змінюється, коли їй до рук випадково потрапляє камінь, яке здійснює одне найзаповітніше бажання.
Так, просто камінь, який виконує бажання, як джин з «Аладдіна» чи Золтар з «Великого». Але це тільки початок сюжету. Дженкінс не обмежується якимись дрібними бажаннями кількох героїв, вона оперує у справді планетарному масштабі. Пам’ятаєте сцену з «Брюса Всемогутнього», де герой Джима Керрі відповідає «Так» на всі молитви, які до нього звертаються? «Диво-жінка 1984» бере цю сцену і розтягує її на півтори години.
- Оригінальна назва
- Wonder Woman 1984
- Тривалість
- 151 хв
- Прем’єра
- 17 Грудня 2020
- Жанр
- Супергероїка
- Режисер
- Патти Дженкинс
- Актори
- Ґаль Ґадот, Кріс Пайн, Крістен Віг, Педро Паскаль
Фільм ніби зійшов зі сторінок коміксів Золотої епохи, де антагоніст намагається у найкоротші строки підкорити собі людство з найабсурднішим з усіх можливих планів.
Через це дуже важко всерйоз сприймати те, що відбувається на екрані. Це, як оцінював колись весь жанр Скорсезе, розвага, чистий атракціон. Але тоді виникає запитання, чому ж на цьому атракціоні у всіх настільки серйозні обличчя. І гра Ґадот, і кульмінаційна сцена, і постановка Дженкінс ніби кажуть, що це важливе кіно, якому є що сказати, яке «змушує замислитися». Але тут це непоєднувані речі.
Фільм ніби зійшов зі сторінок коміксів Золотої епохи, де антагоніст намагається у найкоротші строки підкорити собі людство з найабсурднішим з усіх можливих планів, а супергерой обов’язково його зупиняє, розкидаючи на всі боки ворогів серед бульбашок з написами «BOOM!» і «POW!». І оцей комікс раптом віддали на «доопрацювання» якомусь із сучасних авторів на кшталт Тома Кінга, який спробував вплести туди серйозніші теми. У результаті вийшов компот, який важко перетравити.
Найкраще ілюструють ці різні підходи двоє антагоністів: Барбара Мінерва, пізніше Гепарда (Крістен Вііг) та Максвелл Лорд (Педро Паскаль, якого незвично бачити не тільки без мандалорського шолому, але й без вусів).
Вііг ідеально відтворює арку Мішель Пфайффер з «Бетмен повертається» — від невпевненої в собі жінки до антигероїні з присмаком femme fatale. І вона грає у цілком звичних канонах сучасного супергеройського кіно: емоційно, але реалістично. Вона «антагоніст з душею», як Кіллмонґер чи Танос зі всесвіту Marvel. Який, хоч і протистоїть головним героям, але якого ти по-своєму розумієш.
У той же час Максвелл Лорд — це генерал Зод у «Супермен 2», це Мінг Безпощадний з «Флеша Ґордона», це антагоніст, який кричить: «На коліна переді мною!» І тому коли наприкінці стрічка намагається додати йому людяності, це не лише суперечить тому, що ми до цього бачили, це суперечить самій традиції, з якої він виріс. Не допомагає ще й той факт, що Лорд, дурисвіт, який без копійки за душею вдає з себе успішного нафтового магната, явно відсилає до поки що чинного президента Америки. Але що робити з цією чи то пародією, чи то сатирою, чи то соціальним коментарем, стрічка не знає.
Так само є запитання й до розв’язки фільму. Цей абзац може бути розцінений як спойлер, тому якщо ви не хочете взагалі нічого знати про фінальний акт, пропустіть його. Перший фільм, як ви можете пам’ятати, закінчився несподіваною та недоречною бойовою сценою між Аресом та Діаною. Тоді таке рішення викликало чимало критики, і, можливо, саме тому в сиквелі Патті Дженкінс та її співсценаристи Джефф Джонс і Дейв Каллагем вирішили піти кардинально іншим шляхом. Замість звичної для жанру бійки «Диво-жінка 1984» закінчується натхненною пафосною промовою. Але коли розв’язка стрічки настільки сильно залежить від тексту, то він має бути досконалим. Можна довго критикувати Аарона Соркіна за його любов до пафосу, але він принаймні вміє його писати. Ти відчуваєш, що ці слова справді здатні змінити якщо не світ, то хоча б героїв, які їх чують. Промова ж Диво-жінки не робить абсолютно нічого, і глядачам треба просто повірити, що персонажі, почувши це, хоч щось відчують.
Усе це не означає, що «Диво-жінка 1984» складається із суцільних мінусів. Актори грають натхненно й самовіддано, нехай і в різних фільмах усередині одного. І дуже легко повірити в те, що Ґаль Ґадот — справжня супергероїня, настільки природно вона виглядає в своєму образі. До речі, не можна не помітити, що цей образ все більше наближається до канонічного Супермена, і на це натякають не тільки врятовані діти та випадкові перехожі, але й окремі супергеройські пози, які неможливо сплутати з кимось іншим.
Переважно тішить і постановка. Дженкінс показує, що володіє прийомами слоу-моушн не гірше за «батька» кіновсесвіту DC Зака Снайдера, а її бойові та акробатичні сцени не скочуються в одноманітний мордобій. Щоправда, в деяких сценах комп’ютерна графіка занадто ріже око, і це дивно, адже за той час, поки стрічка чекала своєї прем’єри, можна було відполірувати її до блиску.
Можливо, цей яскравий і оптимістичний всупереч усьому фільм — і справді те, що потрібно в цьому непростому 2020 році. Але при цьому хотілося б, щоб «Диво-жінка 1984» не жертвувала заради цього елементарною сюжетною логікою та власними персонажами. Бо щоб претендувати на статус осередку оптимізму, недостатньо просто закінчити фільм словами про те, який прекрасний цей світ. Тому будемо сподіватися, що цей фільм стане для франшизи просто «Залізною людиною 2», кроком назад порівняно з сильною першою частиною. Хоча, на жаль, у конкретно цього фільму більше спільних рис з «Бетменом і Робіном».
+ постановка бойових сцен
+ самовіддана акторська гра
— абсурдний сюжет
— тональна суперечливість
