Неглибокий червоний

Автор Vertigo

Автор — Євгеній Осієвський

Зважаючи на барокову пластику Ніколаса Кейджа, поява «Менді» у його фільмографії видається не просто закономірною, а майже невідворотною. Рано чи пізно хтось мав покласти перед актором сценарій, на передостанній сторінці якого головний герой ламає людині обличчя руками. Не звертає в’язи чи виколює очі пальцями, а саме ламає обличчя руками. Загалом, це вся інформація, яка потрібна аби вирішити, чи варто вам йти в кіно на другий повнометражний фільм Паноса Косматоса.

1983-й рік. Десь посеред лісів американського Середнього Заходу працює бригада лісорубів. Мовчазні кремезні чоловіки методично валять сосни, не здогадуючись про наближення небезпеки навіть попри те, що в одного з них обличчя Ніколаса Кейджа. Цю людину звати Ред, він живе у хижі зі своєю рок-музою Менді (Андреа Райсборо) – шанувальницею дешевих горрор-фентезі, тату-мисткинею, власницею нескінченного запасу футболок з логотипами Black Sabbath. Вночі крізь прозорий дах їх хатини ллється гіпнотичне синє сяйво під яким закохані говорять одне одному дурниці. Ідилія обірветься коли Менді побачить Джеремайя Сенд (Лінус Роуч) – лідер культу релігійних фанатиків, самопроголошений месія впевнений, що Бог подарував йому право на все.

«Менді» – це екранізація байкерських татуювань, двісті обкладинок хард-рок альбомів, що раптом ожили на екрані.

У цьому фільмі відбувається дуже, дуже багато. Сцени про які розбовкали критики ще після весняної канської прем’єри – дуель на бензопилах, прикурювання від палаючого черепа, розмови з тигром – це не найбільш, а найменш потужні фрагменти стрічки. Як, скажімо, вкласти у слова епізод під час якого Сенд – багато в чому змальований з Чарльза Менсона – вперше дає послухати титульній героїні свою пісню? Ніяк, на щастя. «Менді» – це екранізація байкерських татуювань, двісті обкладинок хард-рок альбомів, що раптом ожили на екрані.

І навіть більше, в окремі хвилини всепроникний кемп відступає на другий план і поступається місцем справжнім, непідробним емоціям. Є, наприклад, віртуозний, психотронний і психотропний кадр з великим планом обличчя одного з героїв яке потроху, риса за рисою, перетворюється на обличчя іншого героя, а потім відкочується назад, а потім повторює все знову.

Mandy/ Оригінальна назва

121 хв / ХРОНОМЕТРАЖ
22 листопада 2018 / ПРЕМ’ЄРА

фільм 80-х ЖАНР

РЕЖИСЕР:
Панос Косматос

СЦЕНАРІЙ:
Панос Косматос

В РОЛЯХ:
Ніколас Кейдж
Андреа Райсборо
Лайнас Роуч
Білл Дьюк
Річард Брейк

ПРОКАТНИК:
Arthouse Traffic

Не можна зняти кіно про зомбі-байкерів-з-серпами-замість-пенісів і пекучу лють втрати водночас. Треба обирати щось одне.

Саме тут і розпочинаються складнощі. Косматос зняв свій перший фільм вісім років тому («По той бік чорної райдуги») і вже в дебюті продемонстрував наскільки вдумливо і точно він розуміє та відтворює фактуру вісімдесятих. Навряд чи хтось сумнівається в його таланті стиліста чи акуратності з якою він обходиться з кіномовою. Проблема «Менді» в іншому. Не можна зняти кіно про зомбі-байкерів-з-серпами-замість-пенісів і пекучу лють втрати водночас. Треба обирати щось одне. Косматос не хоче робити цей вибір. Здається, він щиро впевнений, що глядач зможе вільно перемикатись між співчуттям до головного героя та іронічною відстороненістю трешу за одну монтажну склейку. Звичайно ж, це – у сенсі глядач – так не працює. З якогось моменту співчувати головному герою не виходить і не хочеться. Хочеться (і виходить) вигадувати жарти про те, наскільки Ніколасу Кейджу личить перемащена кокаїном борода.

Почуття міри – аж ніяк не те, чим відомий кінематограф вісімдесятих. Але в цьому випадку кунг-фу саги Брюса Лі і зомбі-елегії Лючіо Фульчі мають ту несправедливу і невловиму фору, якою найнезграбніший оригінал відрізняється від наймайстернішої копії. Жанрові режисери вісімдесятих не знали, що вони живуть у «вісімдесятих», вони знімали єдине кіно яке вміли знімати і робили це з відданістю й азартом – порушуючи авторське право, правила хорошого смаку, ламаючи своїм акторам ребра і використовуючи харчові барвники замість дорогої штучної крові. «Менді» та іншим фільмам-імітаторам тієї чудернацької доби не вдається досягти такої аури щирості й шаленства – вони занадто комфортні, занадто обережні, занадто точно виміряні: тут під час зйомок жоден Кейдж точно не постраждав.

Жанрові режисери вісімдесятих не знали, що вони живуть у «вісімдесятих», вони знімали єдине кіно яке вміли знімати і робили це з відданістю й азартом.

Є і ще дещо. Як з’ясувалося, за початковим задумом режисера Ніколас Кейдж мав грати у стрічці не протагоніста, а схибленого поп-месію Сенда. Косматос замислював «Менді» не лише як історію помсти, а й як фільм про боротьбу молодості та старості; шалу та лицемірства. У світі, де так і сталося, роль Реда міг зіграти, скажімо, Каллум Тернер; баллада “Amulet Of The Weeping Mazeу” у виконанні Кейджа стала б платиновим хітом, а «Менді» – фільмом з сильним внутрішнім пульсом та нахабним диким поглядом з-під скривавлених брів. Що ж до нашої реальності, у ній «Менді» – примітне, але не довершене кіно, що чесно завоювало своє місце на полиці уявного ретро-відеосалону. Десь між «Кунг Ф’юрі» та «Роккі Горрор Пікчер Шоу».