Лячна казка
Роберт Земекіс — режисер з дивним творчим шляхом. З одного боку, на його фільмах 80-х і 90-х років виросло, без перебільшення, ціле покоління глядачів: трилогія «Назад у майбутнє», «Хто підставив Кролика Роджера», «Форрест Ґамп». З іншого боку, останні 15 років він ніби втратив інтерес до того, щоб зацікавити аудиторію, і сприймає фільми радше як простір для власних експериментів. «Полярний експрес», «Беовульф» і «Різдвяна історія» усі були виконані в непопулярній (якщо не сказати химерній) техніці 3D, де персонажі були чимось середнім між справжніми людьми та анімаційними моделями.
Земекіс спробував вилізти з цієї «моторошної долини» (термін, яким позначають підсвідоме почуття відрази до особи, яка надто схожа на людину, але нею не є) фільмом «Ласкаво просимо в Марвен», де перетворив Стіва Карелла та Жанель Моне на ляльок, але краще не стало. «Прогулянка висотою» теж була створена скоріше для того, щоб показати можливості технології IMAX, ніж для того, щоб зацікавити глядача. Але попри все це він досі отримує бюджети, проєкти та акторів топ-рівня. Останнім таким дорогим проєктом з відомими акторами стала адаптація казки Роалда Дала «Відьми» з Енн Гетевей та Октавією Спенсер. То яким же виявився цей фільм, а головне, для кого він знятий?
Якщо дивитися суто на синопсис, то це нібито дитячий фільм у жанрі «страшної казки». Виявляється, що відьми існують, і вони найбільше на світі ненавидять дітей. Тому вони ловлять забутих і непотрібних дітей та перетворюють їх на різних істот, пропонуючи солодощі. Коли головний герой втрачає батьків, він стає черговою мішенню відьом. Розуміючи це, бабуся ховається з ним в елітному готелі, де їх не мають знайти. От тільки є один нюанс — саме в ньому проходить відьомський шабаш.
- Оригінальна назва
- The Witches
- Тривалість
- 105 хв
- Прем’єра
- 29 Жовтня 2020
- Жанр
- Фентезі, Комедія
- Режисер
- Роберт Земекіс
- Актори
- Енн Гетевей, Октавія Спенсер
Новий фільм Земекіса хоч і є на перший погляд одним з його найбільш «доступних» фільмів останніх років, розрахованим на найширшу аудиторію, але насправді його роздирають внутрішні тональні суперечності.
Проте сюжет дитячого фільму втілений у не зовсім дитячу форму. Можливо, боді-горор — це надто голосне слово для того, щоб охарактеризувати те, що відбувається на екрані, але подекуди на страшну казку стає моторошно дивитися навіть дорослим. Тому якщо ви планували піти на цей фільм з дітьми, то варто врахувати, наскільки вразлива у вас дитина. Можливо, вона ще не готова до виразок на голові, з яких вилазять хробаки, або до страшних щурів, вкритих струпами.
Трохи менш страшним, але все одно химерним вийшов у Земекіса дизайн відьом. Гетевей та її колеги схожі на поєднання Джокера з «Темного лицаря» і Бараки з серії ігор Mortal Kombat. І, на відміну від екранізації 1990 року, усі ефекти в цьому фільмі — комп’ютерні, як і полюбляє Земекіс. І що далі, то більше спецефектів з’являється в кожному кадрі: намальовані коти, намальовані миші, і навіть обличчя Гетевей постійно «підрихтовується» комп’ютерною графікою. Їй то збільшують очі, то ніс, а про усмішку Бараки я вже згадував.
Гетевей, до речі, віддається ролі Верховної Відьми на повну та грає на всі 160 відсотків: абсурдний акцент, перебільшені реакції, пафос. Словом, справжня лиходійка з дитячого фільму, і акторка очевидно отримує задоволення від ролі. Чого, на жаль, не можна сказати про головного героя у виконанні дебютанта Джазіра Бруно. Перші справжні емоції на його обличчі з’являються тоді, коли його перетворюють на мишу, і за ці емоції починає відповідати команда аніматорів.
Зі збільшенням кількості анімованих елементів у фільмі збільшується й градус «дитячості» сюжету — жарти стають простішими, а події вже не можна сприймати серйозно. Ця частина стрічки зроблена так, ніби її цільова аудиторія має вік від 6 до 12 років, бо «мультяшні» мишки, що сміливо протистоять злій-злій відьмі, навряд чи будуть цікавими дорослішим глядачам. Але в українських кінотеатрах фільм іде з віковим обмеженням 12+, і, як зазначалося, не варто сприймати його як формальність. Ті глядачі, які отримають найбільше задоволення від сюжету, можуть бути водночас і найбільше травмовані візуальною складовою картини.
Також не можна не помітити, що, на відміну від казки Дала, головний герой та його бабуся — не британець і норвежка, а темношкірі жителі Алабами, одного з найбільш расистських південних штатів. І фільм начебто й хоче щось цим сказати, але так і не наважується сформулювати, що саме. Нібито відьми ловлять дітей, зникнення яких ніхто не помітить, тому часто роблять це в районах з темношкірим населенням. Саме тому бабуся вирішує сховатися в готелі, де зупиняються заможні білі люди. Але при цьому нам показують, що відьми зупиняються в цьому ж готелі, і так само перетворюють на мишей дітей білих заможних батьків. Увесь персонал готелю темношкірий, а менеджер (у виконанні Стенлі Туччі) — білий. Проте ніякого особливого расистського ставлення до темношкірої гості та її онука немає. Зміну місця й раси героїв важко назвати просто проявом «сліпого кастингу», бо це нібито має щось значити. Але послідовний соціальний коментар у цьому теж побачити важко.
Новий фільм Земекіса хоч і є на перший погляд одним з його найбільш «доступних» фільмів останніх років, розрахованим на найширшу аудиторію, але насправді його роздирають внутрішні тональні суперечності. Це то страшна казка для підлітків, то комедія для менших глядачів. У результаті дорослим і підліткам може бути нудно й нецікаво, а меншим дітям — лячно. Не виключаю, що якщо побачити цей фільм саме в «потрібному» віці, то він може справити на молодого глядача надзвичайне враження. Який саме цей «потрібний» вік, мені сказати важко. Проте дорослим глядачам «Відьми» навряд чи запам’ятаються надовго.
+ Енн Гетевей
+ спецефекти
— тональна суперечливість
— дитячий сюжет
