Лабіринтами власного розуму
На перший погляд «Батько» — один з тих фільмів, які заведено називати Oscar bait: стрічка, головна мета якої — вибороти «Оскар». Навіть якщо почитати статтю про «оскарбейт» у Вікіпедії, то можна зустріти фрази про те, що «головним героєм таких стрічок є людина з фізичною або психічною інвалідністю» та «акторський склад часто включає номінантів та володарів кінопремій». Тому «Батько» це, здавалося б, хрестоматійний приклад. Тут вам і головний герой, який поступово втрачає розум, і лауреати «Оскара» Ентоні Гопкінс і Олівія Колмен у головних ролях.
Але фільм Флоріана Зеллера — це дещо більше, ніж просто гра класних акторів на камеру. Це своєрідний кіноатракціон, який робить усе можливе, щоб ми відчули ту саму дезорієнтацію та розгубленість, що й герой Гопкінса. Тому «Батько» куди ближчий до «Мементо» Крістофера Нолана, ніж, наприклад, до «Все ще Еліс», за який отримала «Оскар» Джуліанна Мур.
Режисер-дебютант не дає нам жодного епізоду, жодної сцени, у «реальності» якої ми могли б бути впевнені на 100%. Так само, як Ентоні блукає по своїй величезній лондонській квартирі, яка постійно змінюється, так і ми блукаємо між персонажами, яких чи то бачить, чи то вигадує головний герой. Іноді різні актори грають одного й того самого персонажа, іноді один актор грає різних персонажів. Як і головний герой, ми не можемо бути певними в тому, що те, що ми щойно бачили, відбулося насправді. Але, як і він, ми намагаємося якось раціоналізувати, пояснити явні суперечності в тому, що нас оточує. Бо ні ми, ні він не хочемо визнавати, що втратили контакт з реальністю.
- Оригінальна назва
- The Father
- Тривалість
- 97 хв
- Прем’єра
- 27 Січня 2021
- Жанр
- Драма
- Режисер
- Флоріан Зеллер
- Актори
- Энтони Хопкинс, Олівія Коулман
Фільм Флоріана Зеллера — це своєрідний кіноатракціон, який робить усе можливе, щоб ми відчули ту саму дезорієнтацію та розгубленість, що й герой Гопкінса.
Персонаж Ентоні буде до болю знайомий усім, хто стикався з людьми, хворими на деменцію чи синдром Альцгеймера. Гопкінс бездоганно відіграє цей стан, аж до притаманного таким хворим погляду, у якому поєднуються розгубленість, страх та злість, чи то на реальність, чи то на власний розум, який відмовляється працювати так, як колись.
Так само тільки схвальних відгуків заслуговує Олівія Колмен, яка грає дочку головного героя. Вона дуже стримано, але емоційно показує внутрішній конфлікт, який завжди виникає з такими хворими. Чи можна любити батька, але віддати його в будинок для літніх людей? Хто він: та людина, яка зрідка нагадує саму себе, або та, яка кричить на тебе й підозрює тебе в шахрайстві?
«Батько» — адаптація однойменної п’єси Зеллера, і це той випадок, коли історія не відчувається чужою в цьому форматі. Цим стрічка вигідно відрізняється від, наприклад, «Ма Рейні — мати блюзу», «Парканів» або «Сумніву», які так і не змогли скинути з себе обмеження театральної сцени. Так, у «Батьку» немає видовищних спецефектів чи панорамних кадрів, від яких перехоплює дух. Але непомітна невідворотність, з якою змінюється квартира головного героя, або несподівані трансформації дійових осіб показують, наскільки ненав’язливою може бути магія кіно. І наскільки вправно володіє нею Зеллер.
На жаль, під кінець фільму ця магія поступово розвіюється, поступаючись місцем більш звичним для оскарівського кіно емоційним сценам, які тримаються на акторській грі. Власне, коли у Зеллера закінчуються трюки та череда взаємозамінних персонажів, це те, з чим ми залишаємося — з грою Ентоні Гопкінса, який віддає ролі всього себе від першого до останнього кадру.
+ акторська гра
+ винахідлива постановка
