По той бік сталінського міфу

Це кіно розпочнеться і закінчиться Джорджем Орвеллом, який забезпечує історії певну композиційну рамку. Тривожним голосом він чи то надруковує свій текст, чи то просто розповідає його умовному слухачеві. Письменник тут, звісно, не випадково — саме репортажі Гарета Джонса — головного героя «Ціни правди» — надихнули автора на створення «Колгоспу тварин». Але присутність Орвелла у статусі оповідача з першої ж хвилини додає фільмові певну притчевість, художню оповідальність, а отже — казковість. Добре це чи погано — судити лише глядачеві.

30-і роки. Уельський журналіст Гарет Джонс (Джеймс Нортон) працює на посаді радника лідера британської опозиції Девіда Ллойда Джорджа і користується у репортерських колах славою того, хто брав інтерв’ю у нового канцлера Німеччини Адольфа Гітлера. Втім економічна криза зруйнувала перспективну кар’єру Джонса і вже у статусі колишнього держслужбовця Гарет вирішує навідатись в СРСР аби взяти інтерв’ю у Сталіна. Разом з тим герой отримує дивний телефонний дзвінок від знайомого журналіста з Москви, але не встигає побачитись з ним — колега гине при загадкових обставинах. Від місцевої журналістки англійського походження Ади Брукс (Ванесса Кірбі) Джонс дізнається, що покійних друг взявся розслідувати замовчування правди про голод в українських селах і вирушає продовжити його справу.

Фільм Холланд пунктиром проходиться по ключовим і прийомам жанру героїчного байопіка — протагоніст-шукач правди, що йде проти системи, отримуючи на своєму шляху нових ворогів та вірних союзників. При цьому, як це часто буває, життя однієї людини протиставляється вищій ідеї чи навіть місії, що завбачливо виведено у адаптований тайтл фільму (в міжнародному прокаті картина відома як Mr. Jones). При цьому «Ціна правди» з часом все більше заглиблюється у моралізаторський тон і гротескну картинку, фактично вступаючи у протиріччя з ідеєю фільму. Це історія журналіста, який боровся зі зшитою за власними лекалами дійсністю, в якій був виставлений Радянський Союз для західного світу. Втім стрічка Холланд тут нічим не краща за «великого брата»: вона підміняє реальність на зручну картинку, в якій одні персонажі — носії благородних чеснот, другі — чисті антагоністи (в Москві навіть небо диявольськи-червоне), а треті — бідолахи без права голосу, яких потрібно мерщій рятувати.