Подорож на південь
Соціальний вплив кінематографу був і залишається однією з найактуальніших тем сьогодення. Чи вчить він поганому? Чи може хорошому? Як впливає на наше сприйняття інших культур? Як формує уявлення про світ? Переглянутий фільм часто стає каталізатором для роздумів про події, ситуації та ідеї, які раніше не потрапляли глядачу на очі (або він їх старанно ігнорував). Власне, ця властивість кінематографу уже стала мемом — «кіно, яке змушує замислитися» писало ціле покоління у своїх профілях ВК.
Українські стрічки дуже довго обходили соціальний контекст десятою дорогою — жахаючи хибне уявлення про «культуру поза політикою» створило цілий пласт безликих комедій та драм, які існували у атмосфері абсолютно стерильного і нецікавого світу. Українсько-російська війна змусила переосмислити такий підхід, адже почали з’являтися патріотичні фільми про сучасні події. При цьому окупація Криму потрапила в об’єктив кінематографістів лише в сусідній країні, де випустили кілька трешових «фільмів» з власним поглядом на ситуацію. Українське ж масове кіно отримало свою стрічку про півострів лише у 2019 році.
Кримський татарин Наріман Алієв і раніше (зокрема у своїх короткометражках) розповідав про власну культуру. Повний метр дозволив розширити інструментарій — режисер та сценарист компактно запакував у «Додому» одразу кілька дуже важливих наративів.
Стрічка розповідає про кримського татарина Мустафу, чий первісток Назім гине у АТО. Головний герой приїжджає у Київ щоб забрати тіло та поховати його в Криму, згідно з мусульманськими традиціями. Паралельно з тим, Мустафа забирає додому і молодшого сина, Аліма, який вчиться в столиці після анексії півострова та не надто хоче повертатися назад.
ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
EVGE
ХРОНОМЕТРАЖ
96 ХВ
ПРЕМ'ЄРА
7 ЛИСТОПАДА 2019
ЖАНР
ДРАМА
РЕЖИСЕР
НАРІМАН АЛІЄВ
СЦЕНАРІЙ
НАРІМАН АЛІЄВ
В РОЛЯХ
АХТЕМ СЕІТАБЛАЄВ
РЕМЗІ БІЛЯЛОВ
ВІКТОР ЖДАНОВ
ДАР'Я БАРІХАШВІЛІ
ПРОКАТЧИК
ARTHOUSE TRAFFIC
Алієв обирає дуже «колючу» мову, що нітрохи не згладжує проблеми вітчизняного соціуму, на відміну від штучного «патріотичного» дискурсу, який конструює бажаний світ, сповнений розуміння та взаємопідтримки.
Попри те, що головних героїв тут двоє, центральне місце все ж займає Алім — хлопець є яскравим та актуальним представником сучасної молоді, що живе на стику кількох культур. Подорож для персонажа відбувається одразу в кількох площинах: від географічної поїздки на південь до ментального прийняття власної культури, яка залишилась у окупованому Криму. Сам режисер підкреслює, що «Додому» планувалась саме як історія про дорослішання, перетворення з хлопчика у чоловіка — особливо яскраво це підкреслює фінал картини, який цілком претендує на місце у рейтингу найкращих режисерських рішень в історії українського кіно.
Картина, яка в оригіналі називається Evge, майстерно поєднує особисте і колективне. Конфлікт поколінь, який розгортається між батьком та сином, демонструється на фоні не меншого конфлікту культур чи скоріше навіть упереджень, якими рясніє українське суспільство. Алієв обирає дуже «колючу» мову, що нітрохи не згладжує проблеми вітчизняного соціуму, на відміну від штучного «патріотичного» дискурсу, який конструює бажаний світ, сповнений розуміння та взаємопідтримки. При цьому режисер та сценарист не полишає межі сірої зони — «Додому» постійно демонструє мереживо міжкультурних зв’язків, від позитивних до різко негативних. Можна було б покритикувати Нарімана за навмисний акцент на проблемах українського життя, але краще сприймати фільм як додаткове нагадування про те, над чим потрібно працювати.
Щоправда попри чудову ідею, виконання у «Додому» часом накульгує на обидві ноги, демонструючи проблеми нашого кінематографу. І якщо деякі сценарні промахи та надмірний символізм у кадрі можна списати на дебют, то гра акторів вчергове підкреслює гостру нестачу якісних кадрів. Особливо це помітно на фоні чудового перформансу Ахтема Сеітаблаєва та Віктора Жданова — більшість акторів другого плану дуже неприродньо та часом відверто криво говорять українською, що лише підкреслюється слабкою грою. Щоправда варто все ж відмітити перформанс Ремзі Білялова у ролі Аліма — попри огріхи, у молодого виконавця вийшов переконливий образ підлітка, якому доводиться швидко дорослішати.
«Додому» не лише піднімає актуальні теми та не боїться говорити про них складною мовою — він також показує талант українських режисерів/сценаристів, який останні роки все чіткіше проступає на вітчизняній культурній мапі. Впевнений крок у художньому повному метрі зробили Роман Бондарчук, Марися Нікітюк, Тоня Ноябрьова, Наріман Алієв та Антоніо Лукіч — достатня кількість митців, щоб почати вигадувати терміни на зразок «українська нова хвиля» чи «нова щирість українського кіно». А ще для того, щоб нарешті під іншим кутом подивитися на наш кінематограф.
