11 друзів Копперфілда
Чого можна очікувати від поєднання одного з найвпливовіших західних письменників Чарльза Дікенса та одного з найгостріших сучасних сатириків Армандо Іануччі? Можливо, персонажі вікторіанської епохи будуть дотепно й вигадливо матюкатися? Чи, можливо, ми побачимо в тогочасних декораціях якусь дошкульну сатиру на наші часи? Але ні, «Історія Девіда Копперфілда» залишається саме тим, чим вона була 170 років тому — історією про дорослішання письменника.
Назва першоджерела Дікенса часто перекладається як «Історія Девіда Копперфілда, розказана ним самим», і хоча остання частина назви не потрапила на афішу, саме вона є визначальною для стрічки Іануччі. Фільм починається з того, що головний герой у виконанні Дева Патела (відомого за «Мільйонером з нетрів» і «Левом») виходить на сцену і починає зачитувати історію власного життя. Із самого початку, тобто з моменту народження. Після цього нам неодноразово показують, як він записує фрази, інтонації, спостереження за людьми, яких зустрічає, і вже ближче до фінальних титрів стає важко розрізнити, хто ж насправді оточує Копперфілда — інші люди чи відполіровані, відточені пером письменника персонажі його власної історії.
Базовий синопсис фільму — історія про хлопчика, який, на відміну від більшості своїх сучасників, на власній шкірі випробовує життя різних верств британського суспільства. Але це тільки канва. Наскільки б парадоксальним це не здавалося, Девід Копперфілд є хоч і головним, але майже непомітним героєм власного фільму. Його головна задача — познайомити глядачів зі справді цікавими персонажами, яких у фільмі стільки, що вистачило б на два мінісеріали для BBC.
- Оригінальна назва
- The Personal History of David Copperfield
- Тривалість
- 119 хв
- Прем’єра
- 08 Жовтня 2020
- Жанр
- Комедія
- Режисер
- Армандо Іануччі
- Актори
- Дев Патель, Г'ю Лорі, Тильда Суинтон, Питер Капальди, Бен Вішов
Іануччі зміг створити майже парадоксальний фільм: водночас і вірний своєму першоджерелу, і абсолютно сучасний.
Саме яскраві, ексцентричні персонажі є найсильнішою стороною фільму. Тільда Свінтон, Г’ю Лорі, Пітер Капальді, Бенедікт Вонг, Бен Вішоу — Армандо Іануччі зміг зібрати справді зірковий ансамбль для свого проєкту. Мабуть, Розалінд Еліазар і Морфідд Кларк не настільки відомі широкому загалу, але молоді акторки теж не губляться на фоні своїх більш знаних партнерів. Особливо це стосується Кларк (вона гратиме Ґаладріель в майбутньому серіалі по «Володарю перснів»), яка, схоже, настільки вразила Іануччі, що грає одразу дві ролі — однієї для харизматичної валлійки виявилося замало.
Але вмістити таку кількість ексцентриків у двогодинний хронометраж непросто, тому Іануччі задає просто шалений темп, який не просто не спадає, а навіть прискорюється до самого кінця. Через це персонажі майже витісняють одне одного з екрану, фактично конкуруючи за увагу глядача. І, враховуючи потужність акторського складу, якщо хтось цю конкуренцію програє, то це одразу впадає в око. Тому в деяких сценах виникає бажання швидше повернутися до цікавіших персонажів, здатних справді оживити дотепні, але дещо сумбурні репліки Іануччі та Блеквелла (авторів сценарію стрічки). На щастя, фільм рідко засиджується в одному місці довше 5 хвилин, часом театрально змінюючи декорації буквально на очах глядачів.
Ще одним наслідком такого темпу є те, що акторська гра часом перетворюється на буфонаду. Ні́коли грати складних і витончених персонажів, коли ти маєш дуже обмежений час, щоб справити враження на глядача. І помітно, що найбільше задоволення отримують саме ті актори, які це розуміють, і грають собі в кайф. Тому глядач, який очікує серйозної та достовірної історії про дорослішання хлопця у Великобританії ХІХ століття, може бути сильно розчарований. Бо «Історія Девіда Копперфілда» від Іануччі це передусім комедія: яскрава, життєствердна, бравурна й бучна.
Насамкінець можна згадати ще один складник «недостовірності» історії. Іануччі відверто заплющує очі на колір шкіри та етнічність своїх акторів. Тому батька може грати азієць, а доньку — темношкіра акторка. Тому гонорова англійська леді може бути темношкірою. І те, що головний герой фільму — індієць, не означає, що Девід Копперфілд у цій адаптації прибув із колонії. Просто Іануччі вирішив, що саме цей актор найкраще зіграє саме цього персонажа. Але фільм настільки далекий від «напудреної» адаптації, що таке вільне поводження з зовнішністю персонажів абсолютно не ріже око.
Іануччі зміг створити майже парадоксальний фільм: водночас і вірний своєму першоджерелу, і абсолютно сучасний. Який водночас і ховає свого головного героя за акторами другого плану, і показує, як вони роблять з нього письменника, а він з них — своїх персонажів. Такий сатиричний зазвичай режисер створив щире зізнання в коханні не стільки своєму улюбленому письменнику, скільки самому мистецтву письменництва. І можливо, від галопу, з яким мчиться цей фільм, інколи перехоплює подих, та й сам він подекуди розпадається на окремі сцени, але яскраві персонажі та відверта радість, з якою актори їх грають, не можуть залишити глядача байдужим.
+ яскрава постановка
+ ексцентричні персонажі
+ дотепний сценарій
— періодична сумбурність
— акторська гра межує з буфонадою
