Епізод 10: «Загублені серця»
Остання серія «Пісочного чоловіка» органічного підкреслює усі плюси та мінуси серіалу, про які хочеться говорити перед тим, як розбирати історію та відповідність оригіналу.
Якщо зібрати критичні відгуки на «Сендмена», то можна помітити химерну тенденцію — частині оглядачів серіал сподобався через слідування канону, а частина його за це розкритикувала. Комусь художні рішення шоу здали слабкими в порівнянні з першоджерелом і від серіалу вимагали більше нестандартних підходів до сторітелінгу. Хтось вирішив, що таке дотошне слідування першоджерелу саме по собі нудне і позбавлене креативного духу.
Але у мене тоді питання — чи варто оцінювати серіал за конкретним креативним рішенням творців? Аудиторію можна умовно поділити на дві категорії: ті, хто читав оригінал, та ті, хто не читав оригінал. Для перших серіал міг здатися дещо прісним порівняно з коміксом, але з’являється питання — чи доцільно порівнювати медіум, який опирається на фантазію художника, контурника і фарбувальника, та медіум, який опирається на роботу сотень людей у реальності?
Других серіал міг дещо здивувати «арочним» підходом до сюжету, але навряд чи у когось змінилася думка про серію від того, що діалоги в ній майже повністю відтворюють оригінал. Тоді яким чином точність передачі першоджерела є важливим фактором для сприйняття серіалу?
Усі мінуси «Пісочного чоловіка» тягнуться не від зв’язку з першоджерелом, а від автора. Історія Морфея дуже ґейманівська — приділяє надто багато уваги деталям, не поспішає розвиватися, не дивує надмірним драматизмом та загалом розраховує не шокувати, а скоріше подарувати кілька корисних думок для роздумів. І навіть попри те, що для серіалу певні сюжетні лінії «підкрутили», «Сендмену» набагато цікавіший процес розповіді історії, а не вражаючий фінал.
Для багатьох ці аспекти є негативними, точно так само, як для інших вони є плюсом. Лише подивіться на історію Роуз — сила, яка мала потенціал знищити світ, в результаті зникла через розламане сердечко з пап’є-маше. І навіть можливі руйнування, завдані героїнею, не є проблемою для Морфея.
Коли я кажу про додаткову драматизацію в серіалі, то це перш за все стосується подій з Коринтянином. Якщо шоу дає йому слабку надію на перемогу над Сном, то у коміксі він не отримав навіть мінімальних крихт надії. Сама ж історія з Виром цікавить авторів не закінченням, а подіями попередніх серій — можливістю показати дивних жителів Лялькового будинку, розповісти історію Джеда та Літи, прослідкувати за конвентом маніяків, закрутивши все навколо Роуз.
Ще одна нотка драматизму — це дуже явно показані зміни в Морфеєві, який набагато ближче до серця сприймає те, що відбувається з ним після ув’язнення, ніж у коміксі. Знову таки, слідкувати за пригодами могутнього Безкінечного у форматі серіалу цікавіше, коли у цього вічного емача є хоч якась динаміка характеру.
Насамкінець залишив елегантний фінал з’їзду серійних вбивць, у стилі Ґеймана. Добре жити у світі, де існує істота, яка може розвіяти схиблену картинку реальності в голові у мерзенних покручів. Але у нашому світі така сила теж є — вона зветься ЗСУ.
P.S. Цікаво, що у серіалу є фактично дві закриваючі сцени. Одна, зі Снагою — є важливим елементом для сюжету, оскільки починає окреслювати загальну арку всього серіалу, а саме спроби молодшої сестри «підловити» старшого брата.
Друга, з Люцифером, вже більше для глядачів. Так чи інакше, я дуже чекаю «Сезон туманів» у другому сезоні.