Епізод 3: «Другий від його імені»
Ласкаво просимо назад до Вестеросу! Ми встигли подивитися вже третій епізод першого сезону «Дім Дракона» – спін-офу «Гри престолів» від HBO та екранізації книги «Вогонь і кров» Джорджа Мартіна. Схоже, на третьому епізоді серіал остаточно вирішує, який темп та стиль оповіді йому подобається, тож гладачі саме можуть вирішити, «їхній» це серіал, чи ні.
Якщо вам до вподоби суміш довгих серйозних розмов про політику та несподіваного насильства у пропорції приблизно 70% до 30%, то вам, напевне, варто продовжувати перегляд. Але якщо ви чекали від «Дому Дракона» магії та загадок у стилі трохи пізніших сезонів «Гри престолів», то це навряд та історія, яка зможе вам їх дати.
Подкаст-обговорення третьої серії
Звичайний дитячий день народження…
у Вестеросі
У третьому епізоді «Дім Дракона» і далі неспішно розмальовує доволі сухе оповідання Джорджа Мартіна, написане у форматі історичної довідки, додаючи (переважно неоднозначним) героям трохи барв та зрозумілої людської мотивації. Візеріс (Педді Константайн), з моменту шлюбу якого з леді Елісент вже пройшло два роки, і який має довгоочікуваного сина, продовжує обережно втримувати баланс між бажаннями і порадами своїх багаточисельних радників, політичними амбіціями доньки Рейніри та власним уявленням про те, що ж буде кращим для Вестеросу. А ще – намагається хоч трохи розслабитися на днинах свого молодшого сина та спокійно випити вина.
Але навіть у Вестеросі дитячі дні народження для батьків означають лише одне – те, що вам потрібно постійно вирішувати якісь нагальні питання, відповідати на мільйон запитань одночасно, і думати на чотири кроки вперед. А ще – стежити за тим, аби старша дитина випадково не влаштувала скандал після того, як їй зробить пропозицію якийсь черговий самовпевнений Ланністер. Сам Візеріс несподівано показує характер та вперто наполягає на тому, що Рейніра – його єдина офіційна спадкоємиця, і фактично прирівнює всі розмови про те, що трон має успадкувати його син, до зради. Але значна частина придворних лордів переконані, що майбутнім королем Вестеросу має бути Ейґон ІІ – син Візеріса та леді Елісент. Чи зможе Візеріс втримати баланс між двома аристократичними фракціями, не образити почуття доньки та прийняти правильне рішення для долі всього королівства? Будемо чесними – навряд.
Підліткові страждання Рейніри
Поки король Візеріс думає над майбутнім Вестеросу та сердиться на те, що його оточують одні придворні інтригани, а не щирі друзі, Рейніра поводиться як стереотипна дівчина-підліток: відлюдковато годинами слухає улюблену музику (утім, в її випадку від цього страждають не сусіди, а бідолашний музикант), сперечається з батьком та, схоже, закохується в статного сера Крістона Коула, який рятує принцесу від несподіваного нападу кабана. Попри те, що вона досі офіційно вважається спадкоємицею Візеріса, Рейніра відчуває, що при дворі її не сприймають як наступну королеву Вестероса, і обурюється спробам батька видати себе в дружини першому-ліпшому лорду.
До речі, стосунки Рейніри та леді Елісент – один із небагатьох моментів, у якому сценаристи серіалу свідомо пішли наперекір першоджерелу. В творі Мартіна Візеріс справді обурив доньку рішенням одружитися з молодою донького Правиці, але Рейніра та Елісент не були близькими подругами, та й у них була суттєвіша різниця у віці. Але давня дружба дівчат додає багатовимірності їх конфлікту – навіть коли Рейніра відмовляється говорити з колишньою товаришкою, героїні все одно ледь помітно посміюються над жартами одна одної під час розмови з рештою придворних дам, а принцеса помітно хвилюється за королеву, коли та подорожує на пізніх термінах вагітності. Якраз такі дрібні деталі і перетворюють суху, хоч і захоплюючу оповідь, на живий світ, сповнений героїв, які водночас викликають і співчуття, і обурення, і сум.
Монстр і герой
Усіх центральних персонажів «Дому Дракона» можна назвати суперечливими: Візеріс слабкий та надто безконфліктний, його донька – надміру амбітна та самовпевнена, та й леді Елісент постійно тримає баланс між щирою симпатією до чоловіка та бажанням реалізувати політичну стратегію батька. Але король складних персонажів тут однозначно Деймон (Метт Сміт), якого сам Мартін лаконічно описував наступним чином: «протягом століть із дому Тарґарієнів виходили як справжні герої, так і монстри. Принц Деймон був і тим, і другим». Здавалося б, десь так можна було б описати і Деєнеріс Тарґарієн, але якщо бідолашна героїня «Гри престолів» вийшла скоріше нереалістично ідеальною людиною, яка раптом зробила поворот на 180 градусів та перетворилася у психопатку, то персонаж Метта Смітта поки виходить дуже багатостороннім та складним.
Власне, завдяки йому серія, яка на ⅔ складається із довгих та вдумливих розмов, отримує чудову (хоч і незрозумілу з точки зору логіки) екшн-сцену. Коли його багатостраждальна кампанія проти морських піратів ледь-ледь не закінчується поразкою, а Візеріс раптово оголошує, що надасть братові допомогу, обурений Деймон забиває насмерть гінця, що приніс йому (здавалося б, хорошу!) новину та вирушає на суїцидальну місію. Така суміш агресивної гордості та самовпевненості – ідеальний прояв легендарного характеру Тарґарієнів. І, зрештою, Деймону вдається майже самотужки вбити Годівника Крабів, який до цього ховався у печерах разом із своїми людьми. Ми, звісно, радіємо за Деймона, але не можемо не поставити незручне запитання: ну невже не можна було просто викурити піратів із печер (особливо, коли у вашому розпорядженні є дракони), або просто закопати їх заживо, засипавши всі входи та виходи камінням?