Історія проти драматизму: правда та вигадка в 4 сезоні серіалу «Корона» від Netflix

Минулого тижня міністр культури Великобританії заявив, що Netflix має додати перед серіями «Корони» попередження, що серіал є художнім твором, вигадкою, заснованою навколо реальних подій. За його словами, «ціле покоління глядачів, які не були свідками тих подій, можуть прийняти вигадку за факт». Netflix відповів, що не бачить потреби й не збирається додавати попередження на початку: «Ми завжди подавали це шоу як драму, і віримо, що глядачі розуміють, що це вигадка, заснована на історичних подіях».
Звідки ж з’явилося занепокоєння, що люди можуть прийняти «Корону» за історичну хроніку? І як серіал сам заохочує таке сприйняття? Спробуємо розібратися. Звісно, спершу попередження: у цьому матеріалі будуть спойлери до всього четвертого сезону, тому читайте тоді, коли подивитесь.
Мабуть, найцікавішою особливістю «Корони» є те, наскільки химерно в ній переплітаються історична правда та художня вигадка. Наприклад, важко знайти помітну подію 4-го сезону, яка була б цілковито витвором фантазії Морґана. Чи справді герцога Маунтбеттена вбили терористи ІРА? Так. Чи справді син Марґарет Тетчер загубився під час ралі «Париж — Дакар»? Так. Чи справді принц Чарльз сам запропонував своїй нареченій зустрітися зі своєю колишньою пасією Каміллою? Так. Чи справді принцеса Діана на 37-й день народження свого чоловіка танцювала на сцені під Uptown Girl? Так. Чи справді шлюб Чарльза і Діани був безперервною низкою взаємних зрад? Так. Чи справді незнайомець увірвався в спальню королеви Єлизавети ІІ? Так. Чи справді двох родичок королеви сховали на все життя в психлікарню, сказавши, що насправді вони померли? Так.
І в усьому сезоні можна знайти ще сотню таких «Так», десятки на серію. І саме через це може скластися враження, що «Корона» — це драматизована історична хроніка. Як, наприклад, іноді роблять у документальних фільмах, щоб урізноманітнити інтерв’ю та монтажі. Але це не так. «Корона» є чудовою ілюстрацією того, що персонажей на екрані створюють не події, а їхні слова та вчинки. І ось у чому найбільший «обман» серіалу: події в ньому справжні, але персонажі — вигадані. Ні, звісно, люди з такими іменами існують у реальності, але між ними та тими, кого ми бачимо на екрані, мало спільного. І саме про це застерігають люди, які хочуть повісити на серіал попередження.
Наприклад, повернемося до 4 серії, де улюблений син Марґарет Тетчер губиться в пустелі, і в цей же час починається конфлікт навколо Фолклендських островів. Голова парламенту, засмучена можливою загибеллю сина, навіть не розглядає ідею кинути британців на островах напризволяще. Аналогії між її сином, загубленим далеко від батьківщини, та підданими корони, що перебувають за тисячі миль від рідної країни, кричуще очевидні. І Пітер Морґан знову блискуче демонструє свій талант переплітати події державної значущості з особистими трагедіями.
Але є одне «але»: Марк Тетчер загубився і невдовзі знайшовся у січні 1982 року, а Фолклендський конфлікт розпочався тільки в квітні того ж року — між подіями пройшли повні три місяці. У серіалі ж представники міністерства закордонних справ відволікають прем’єр-міністерку прямо від пошуків сина. Чи справді тимчасова втрата сина вплинула на рішення Тетчер рятувати британців за тисячі кілометрів від дому? Можливо. Проте навряд чи між подіями був настільки безпосередній зв’язок, як показано в серіалі.
Морґан — майстерний драматург і сценарист, а не історик. Тому й результат його роботи — прямо протилежний. Якщо історик розкриває характери людей, щоб пояснити причини та передумови якихось історичних подій, то Морґан використовує історичні події, щоб змінити своїх персонажів. І якщо в інтересах драми треба поміняти якісь події місцями — це не проблема.
Те саме стосується й реплік персонажів. Як скаже вам кожен сценарист, у фільмах і серіалах ніхто не говорить так, як у житті. На екрані всі дотепніші, лаконічніші, цікавіші, розумніші. Наприклад, у п’ятій серії безробітний Майкл Феґан вдирається в спальню королеви та розповідає їй, наскільки важко жити робочому класу у Великобританії Марґарет Тетчер. За ті десять хвилин, що вони провели разом, Єлизавета вислуховує його та відкриває для себе нову перспективу. А що сталося насправді? Насправді Єлизавета вибігла з кімнати, щойно побачила незнайомця. Та навіть якби не вибігла — навряд чи безробітний маляр зі шкільним атестатом зміг би настільки лаконічно висловити свої думки та переживання у такій ситуації. Але Морґану не дуже цікаво, що насправді сказав Феґан королеві — куди цікавіше те, що він міг би, що він мав би їй сказати.
Звісно, ніхто не може знати, що саме говорять члени королівської сім’ї у своїх палацах, тому всі їхні діалоги — вигадка. Але Морґан переписує навіть цілком реальні промови, які збереглися в хроніці. Наприклад, у шостій серії прем’єр-міністр Австралії Боб Гоук під час телевізійного інтерв’ю каже, що «свиня не може керувати стадом корів». Але це неправда. Він справді казав про те, що бачить Австралію республікою, але наголосив, що це — не найважливіша його задача на посаді прем’єра, і тим паче не називав королеву свинею.
Одна з небагатьох реплік сезону, яка потрапила на екран без змін, це відповідь Чарльза на запитання журналістів, чи закоханий він у свою дружину: «Що б це не означало» (Whatever “In love” means). Але для того, щоб відфільтрувати її від інших, вигаданих реплік, треба мати чималі знання про історію британської королівської сім’ї. Тому набагато безпечніше сприймати «Корону» як сучасне втілення історичних часописів Шекспіра, ніж як напівдокументальну хроніку.