Повернення детектива: як я передивилась усі сезони «Шерлока» і змінила своє ставлення до його фіналу
Пам’ятаєте, як «Шерлок» колись перевернув увесь світ догори дригом? Шоураннери Стівен Моффат та Марк Гетісс не просто переосмислили класичні детективні оповідання Артура Конан Дойла. Ні, вони ще й змусили цілком врівноважених людей запекло сперечатися (як він фальсифікував власну смерть? Що насправді відбувається між Шерлоком та Моріарті?), мріяти про класичне темно-синє шерстяне пальто та без проблем вимовляти ім’я Бенедикта Камбербетча. А ще – годинами читати сумнівні фанфіки, в яких холодний та асоціальний протагоніст нарешті ставав більш людяним, чуйним та ніжним, і усвідомлював, що не може жити без свого вірного напарника. Ну добре, можливо, останній прояв шерлокоманії спіткав не всіх.
Пропустивши усі річниці серіалу, дні народження зірок та шоураннерів, ми вирішили забути про формальні приводи та просто влаштувати біндж-вотч усіх сезонів серіалу. По-перше, бо 2020 з кожним місяцем змушує все з більшою ностальгією мріяти про простіші, зрозуміліші часи, коли головною подією року була не пандемія, а черговий кліфхенгер від Моффата та Гетісса. По-друге, хотілось оцінити знаковий серіал трохи більш тверезим поглядом, і нарешті зрозуміти, чи справді перші сезони були настільки чудовими, а фінал – настільки невдалим, як здавалось?
Патронам Vertigo доступний ще один текст про «Шерлока»: колонка головного редактора про те, чому серіал варто сприймати як два окремі шоу.
«Етюд у рожевих тонах»
Ось вона – максимальна доза ностальгії за початком 2010-х! Неймовірна заставка, музика з титрів, яка колись стояла на будильнику, телефони Blackberry в руках героїв – від перших кадрів у мене на обличчі з’явилась дурнувата посмішка, яка не зникала десь до кінця другого сезону. Передивлятися перший сезон «Шерлока» – ніби зустрітися на каву з давніми друзями, з якими не спілкувався майже десять років. Спочатку побоюєшся незручного мовчання (а раптом вони не настільки цікаві, як здавалося? А що як у вас вже немає нічого спільного?), але вже за декілька хвилин розумієш, що даремно нервувався – ви все ще закінчуєте речення одне одного.
Але добре, я ж обіцяла тверезий погляд на серіал, а поки були одні сентименти. Насправді, перший епізод «Шерлока» зберігся дуже добре – діалоги Моффата та Гетісса не менш гострі, ніж колись, а специфічна операторська робота викликає ще більше подиву. Чому детективний серіал від BBC наповнений якимись геть не телевізійними кадрами та прийомами? Розфокус на пів екрана, раптовий монтаж, ігри з простором та темпом – не знаю, чим саме керувався оператор Фабіан Вагнер (до речі, це він зняв для «Гри престолів» Битву Бастардів), але виглядає усе це шалено круто.
«Сліпий банкір»
З виходу цієї серії пройшло десять років, а мене досі дратує сюжетний хід з татуюваннями на п’ятах – шкіра на ступнях зазнає стільки щоденного тертя об шкарпетки та взуття, що малюнок зник би за декілька місяців. Чи років. Ну добре, я не експерт в татуюваннях, але це ж очевидно, що набити страшенно важливий символ на п’ятці – цілком ідіотська ідея!
Та й загалом, після настільки ефектної першої серії, «Сліпий банкір» здається невеликим розчаруванням – сюжет тут трохи лінивий (от чесно, ви пам’ятаєте, що там взагалі було?), темп періодично просідає, та ще й Ватсон отримує любовну лінію, яка жодним чином не впливає на загальну історію.
«Велика гра»
А ось «Велика гра» чудова хоча б тому, що у ній вперше з’являється Моріарті у виконанні неймовірного Ендрю Скотта. Непередбачуваний, ексцентричний, маніпулятивний – такий Джим став ідеальним противником для раціонального та холодного Шерлока Камбербетча. І саме він нарешті змусив геніального детектива показати свою людяну сторону – коли Ватсон опинився в заручниках, шоураннери отримали ідеальну нагоду продемонструвати, наскільки сильно протагоністи піклуються одне про одного. Як це мило!
До речі, у епізоді є декілька класних візуальних референсів до класичних британських горорів студії Hammer. Здавалось би, навіщо в детективному серіалі відсилки до фільмів жахів? Річ у тім, що Марк Гетісс – шалений фанат старих горорів та наукової фантастики, і він колись навіть зняв для BBC два документальних серіали про розвиток жанру. Тож не дивно, що він скористався нагодою зашифрувати декілька оммажів до улюблених фільмів.
«Скандал у Белгравії»
Моффат і Гетісс – не лише майстри відсилок та референсів, але й королі сексуальної напруги. У 2019 році вони зняли, мабуть, найбільш відверту адаптацію «Дракули» в історії (враховуючи, що саме першоджерело розповідало про небезпеки позашлюбного сексу, то це солідне досягнення), а задовго до цього – подарували неземному Доктору з «Доктора Хто» лібідо. Але найбільше еротичного підтексту вони увіпхнули в сюжет «Шерлока» – здавалось би, холодну та раціональну історію про холодну та раціональну людину. У першому сезоні вони декілька разів пожартували про близькі стосунки Голмса та Ватсона, а потім ще й ввели ну дуже вже грайливого Джеймса Моріарті, а у першій серії другого – познайомили нас із Жінкою. Ірен Адлер у виконанні Лари Пулвер вже була не просто акторкою та любителькою пригод, вона стала професійною домінатрікс, яка зваблювала впливових чоловіків та жінок та відверто загравала з Шерлоком.
Але секрет успіху «Скандалу у Белгравії» – не лише смілива інтерпретація класичного сюжету Конан Дойля, але й неймовірно вдала візуальна подача. Паралельний монтаж, шалений темп, неочікувано вигадлива операторська робота – ось таким має бути хороше телебачення.
«Собаки Баскервілів»
На відміну від більшості інших епізодів «Шерлока», в яких сценаристи змішують сюжетні ходи різних оповідань Артура Конан Дойла, «Собаки Баскервілів» – майже прямолінійна адаптація класичного сюжета про Шерлока Голмса. Ну добре, замість намазаної фосфорною сумішшю собаки тут надзвичайно сильні галюциногени, а замість похмурої тюрми на болотах – не менш похмурий дослідницький центр на болотах, але суть залишається майже незмінною. Зрештою, другий епізод другого сезону виходить цілком нормальним – він непогано розважає, хоч і не надто запам’ятовується чи виділяється серед решти.
«Рейхенбахський водоспад»
Так, ось ми і дістались того самого епізода – серії, де Шерлок фальсифікує власну смерть, а Моріарті справді накладає на себе руки. Кожна хвилина цієї історії лише збільшує напругу – завдяки таблоїдам та недовірі поліцейських, репутація Голмса погіршується з кожною секундою (дякую, Андерсон і Донован!), аж поки він не залишається наодинці зі своїм заклятим ворогом. Зрештою, Шерлоку довелося йти на максимальну жертву – розбити серце своєму найближчому другові, аби врятувати його життя.
Можливо, «Шерлок» і не найкраща адаптація оповідань Конан Дойла – наприклад, мені досі здається, що образ героя Бенедикта Камбербетча за своєю суттю не зовсім відповідає книжковому Голмсу. Але жодна інша екранізація навіть не наблизилась до тієї глибини, з якою Моффат та Гетісс розкривають стосунки геніального детектива та його вірного напарника. Лише згадайте сцену, в якій бідолашний доктор Ватсон стоїть біля могили свого друга і просить його про останнє диво – завершити цей страшний фарс і виявитися живим. Чи те, як блискуче Мартін Фрімен передає увесь жах свого персонажа, дивлячись на смертельний стрибок Голмса! Моя вам порада – якщо ви теж захочете влаштувати марафон «Шерлока», то обов’язково купіть декілька упаковок серветок.
«Порожній катафалк»
Ось і почався третій сезон, а значить – Моффат і Гетісс забули про хоч якийсь реалізм. З цього моменту цілком прагматичний детектив перетворюється на дивний різновид супергеройської драми, де шпигуни, могутні терористичні організації та надрозумні люди – звичайна справа. Вже десь на середині «Порожнього катафалка» складається враження, ніби шоураннери почали знімати навіть не самопародійний серіал, а екранізацію фанфіків – герої раптом перестали поводитись так, як мали б, і почали робити те, що було б прикольно побачити на екрані. Андерсон, який вислуховує сюжети фанфіків про любов Шерлока та Моріарті? Чому б і ні. Голмс, який чомусь став надзвичайно веселим, розігрує Ватсона посеред романтичного побачення? Най буде.
І все ж, попри те, що мені перший епізод третього сезону не дуже подобається (ні, ну вони мали б серйозніше ставитися до цілком очікуваних психологічних травм Джона!), його варто було б передивитися хоча б заради чудового монтажу на початку. Ватсон, Голмс та Мері декілька разів намагаються спокійно обговорити повернення Шерлока, але хлопці щоразу починають битися, і розмова продовжується вже в якомусь менш солідному закладі. Ну, і заради сцени, в якій Майкрофт та Шерлок обговорюють щось дуже серйозне за грою в дитячу настолку.
«Знак трьох»
Весілля Джона та Мері! Так, цей епізод все ще нагадує фанфік – тут головні герої напідпитку розслідують справу, а потім Шерлок зачитує неймовірно милий весільний тост. Складно уявити, щоб щось таке відбулось у перших двох сезонах серіалу. Але ця історія вийшла справді динамічною та яскравою – особливо сцена, в якій Голмс маніакально намагається розгадати справу, паралельно спілкуючись з гостями та вдаючи з себе більш-менш адекватного дружбу. «Шерлоку» завжди круто вдавалось передати хід думок видатного детектива, але тут шоураннери надзвичайно вдало зображують знайоме усім відчуття того, що ти ось-ось пригадаєш щось надзвичайно важливе, але мозок відмовляється працювати достатньо швидко.
А ще я дуже сподіваюсь, що усі впізнали колишнього командира Ватсона – його ж грає той самий актор, що і строгого директора зі «Статевого виховання»!
«Його остання клятва»
Фінал третього сезону – ніби мініатюрна копія усього пізнього «Шерлока». Тут шалено багато подій, емоцій і нової інформації, але все це геть не нагадує той реалістичний детектив, який ми встигли полюбити за перші два сезони. У «Його останній клятві» нас просто бомбардують дивними новими фактами та різкими сюжетними поворотами. Мері виявляється найманою вбивцею, яка обдурила (і підстрелила) самого Шерлока Голмса, Ватсон не знає, чи варто пробачити дружині, а новий антагоніст Чарльз Магнуссен (Ларс Міккельсен) чомусь облизує обличчя Джона та використовує камін на Бейкер-стріт… скажімо, не за призначенням.
Та найбільша проблема третього епізоду – те, що шоураннери, схоже, не придумали елегантного завершення цієї історії, і в кінці Шерлок холоднокровно вбиває свого противника. Як для серіалу про шалено розумних людей, які вирішують усі свої проблеми силою думки, така розв’язка здається трохи лінивою.
«Бридка наречена»
Так, знаю – багатьом критикам і фанатам різдвяний епізод не дуже сподобався. Але в мене він досі викликає захват – і не лише через те, що тут ми бачимо Шерлока та Ватсона у канонічному вікторіанському сеттінгу. Моффат і Гетісс беруть давно остогидлий усім сюжетний хід «усе це – сон», і перетворюють його на щось свіже і оригінальне, ще й розповідають феміністичну історію! Що тут може не подобатись?
Крім цього, «Бридка наречена» чудово розкриває один із лейтмотивів двох останніх сезонів «Шерлока» – непрості стосунки між братами Голмс. Гетісса часто хвалять як сценариста та одного з шоураннерів проєкту, але я б хотіла звернути увагу саме на його акторську гру. Згадайте лише сцену в літаку, коли бідолашний Майкрофт дізнається, скільки різних наркотичних речовин прийняв його молодший брат. В його погляді водночас читається сум, лють, образа і страх за Шерлока, але при цьому герой Гетісса не виглядає мелодраматично, навіть навпаки – по ньому видно, що Майкрофт з усіх сил намагається не видавати власних емоцій.
«Шість Тетчер»
Серія, в якій Мері помирає, врятувавши життя Шерлока! Серія, в якій милий, розумний і закоханий у свою дружину Джон чомусь вирішує фліртувати (і постійно переписуватися) з випадковою (насправді ні) жінкою! Серія, в якій герої бігають Лондоном з маленькою дитиною та милим псом! «Шість Тетчер» поєднує сюжет оповідання «Шість Наполеонів» зі шпигунською мелодрамою, і результат виходить… неоднозначним. З одного боку, сама детективна складова серії доволі слабка, та й складно повірити в те, що і Шерлок, і Майкрофт, і Мері якимось чином недооцінили небезпечний інтелект міс Норбері. З іншого – смерть місіс Ватсон стає потужним емоційним каталізатором для двох останніх епізодів шоу.
Звісно, просто вбити одного героя заради подальшого розвитку інших – трохи лінива робота зі сценарієм, але шоуранери хоча б дають нам повноцінний момент прощання з Мері. А ось сам Артур Конан Дойл навіть не захотів продумувати цей сюжет, і в одному з оповідань ми просто дізнаємося, що дружина Ватсона нещодавно померла.
«Брехливий детектив»
Якби треба було обрати найбільш ефектного та лякаючого антагоніста в серіалі, то мій голос дістався б не манірному Моріарті, і не надприродньо розумній Еврус Голмс, і навіть не загадковій Ірен Адлер. Я б без жодних вагань проголосувала за Калвертона Сміта (Тобі Джонс) – філантропа, мільярдера, телезірку і серійного вбивцю. Знаю, на перший погляд його персонаж може здаватися трохи нереалістичним, але ось жахлива іронія – працюючи над сюжетом цього епізоду, Моффат та Гетісс надихалися цілком реальними злочинами Джиммі Севілла.
Якщо не боїтесь розчаруватися у людстві та правоохоронних органах (і системі правосуддя!), раджу прочитати про цього телеведучого – він був однією з найбільш популярних медійних особистостей в історії Британії, тісно дружив з Маргарет Тетчер та принцом Чарльзом. Вже після його смерті з’ясувалось, що Севілл був серійним гвалтівником, і що масштаби його злочинів були просто неймовірними – але ніхто не сприймав жертв серйозно.
«Фінальна задача»
Ось він – контраверсійний фінал, який свого часу обурив частину фандому (і мене серед них), здивував критиків та взагалі викликав у глядачів шквал емоцій. Скажу відразу – так, сюжет тут досі здається абсурдним та максимально нереалістичним, його неможливо аналізувати раціонально. І все ж, якщо забути про два перші сезони серіалу (чи, принаймні, сприймати їх як окрему історію), і розглядати другу половину «Шерлока» як суміш супергеройської історії та шпигунської мелодрами, то фінал виходить дуже сміливим.
Шерлок уперше в житті розуміє, що не всі проблеми можна вирішити холодним розумом – і справді задумується над ним, наскільки йому важливі стосунки з друзями та братом. Ватсон намагається зіграти принципового солдата, але все одно не може придушити свою співчутливість і вбити людину – навіть заради спасіння іншої. Майкрофт з рішучим блиском в очах принижує Шерлока та Джона – але цього разу він це робить задля того, щоб роздратованому братові було простіше його вбити та врятувати Ватсона. Іншими словами – кожен з наших улюблених героїв проходить усі кола пекла, намагаючись допомогти іншим. І зрештою їх усіх вчергове рятує Голмс – але не завдяки своїм дедуктивним навикам, а проявивши до своєї сестри співчуття та любов.
Знаю, ви зараз читаєте все це, хитаєте головою і розчаровано думаєте «найкращий детективний серіал десятиліття перетворився на повчальну мелодраму, а ти це хвалиш, серйозно?». Але я справді дуже раджу вам дати «Фінальній задачі» ще один шанс. Тільки перед тим варто ще раз передивитися хоча б два останні сезони «Шерлока», оцінюючи їх вже не як сучасну інтерпретацію прози Конан Дойла, а як самостійний твір, відірваний від реальності та наповнений шпигунською драмою. У цьому контексті «Фінальна задача» виглядає навіть цілком логічною – це завершення історії про трьох одинаків, які намагалися знайти дружбу та щирі почуття навіть попри те, що їм було дуже складно зрозуміти людей навколо.
