Третій щоденник ОМКФ: підсумки і призери
Останній щоденник пишемо вже зі знанням переможців. Цього року нам пощастило бачити більшість, тому зосередимось саме на фільмах, які відзначило журі ОМКФ і глядачі фестивалю. Але перш ніж говорити про лауреатів ОМКФ, не можемо оминути увагою одну з головних прем’єр фестивалю — переможця Канн, фільм «Паразити» Пона Джун Хо.
Саша: Цікавий факт: українська версія Вікіпедії стверджує, що «Паразити» Пона Джун Хо – екранізація манги Хітоші Іваки. Жодна інша Вікіпедія цього не стверджує, і не дивно – попри ідентичні назви, ці історії мають мало спільного. Одна з них розповідає про складне життя вигадливої, але бідної корейської родини (насправді, не лише про це, але не буду втомлювати вас довгим переказом), інша – про сімнадцятирічного школяра, в руку якого вселяється паразит-інопланетянин.
«Паразити» Пона Джун Хо – картина-трансформер, яка час від часу мімікрує під соціальну драму, чорну комедію, трилер та навіть слешер. Якщо ви хочете справді насолодитись авторським задумом режисера, краще ніяк не готуйтесь до перегляду, не читайте нічого про сюжет та радійте кожному неочікуваному перевтіленню історії. У мене так не вийшло – в один момент стрічка була настільки напруженою, і я настільки панікувала від того, що взагалі не можу передбачити, що зараз буде відбуватись на екрані, що зробила заборонене. Так, відкрила Вікіпедію (на щастя, англомовну) і прочитала синопсис сюжету. Це не сильно зіпсувало враження від «Паразитів», але не раджу так робити – шарм історії якраз у її непередбачуваності. Стрічка вийде в український прокат 1 серпня і у нас вийде повноцінна рецензія, але вже зараз скажу – не даремно Пону Джун Хо дали Золоту пальмову гілку в Каннах.
Аня: Володаря «Золотого Дюка», як відомо, обирають саме аудиторія і цього року народну любов отримало одразу два фільми — «Додому» Нарімана Алієва і «А потім ми танцювали» Левана Акіна.
Про «Додому» ми з Сашею вже встигли розповісти у одному з попередніх щоденників. Радію за Алієва, якому вдалось зняти кіно, що зачепило водночас і відбірників Каннського кінофестивалю (фільм був у секції «Особливий погляд»), і українських глядачів. Поставити саме цю історію кримськотатарської сім’ї в міжнародний конкурс, а не український було правильною ідеєю. При тому, що в цьогорічній національній програмі вистачало достойного кіно, «Додому» — поки що, на мою думку, головний український фільм року навіть для європейської аудиторії. Це справжній геополітичний меседж і потужна робота, яка зачіпає питання прірви між поколіннями, вірність традиції та суперечливість патріархального устою. Нагадаю, що фільм буде в прокаті з 7 листопада.
Саша: Найніжнішим (здається, усі вже так його називали) фільмом цьогорічного ОМКФ виявилась драма «А потім ми танцювали», яка стала другим лауреатом Гран-прі. Стрічка Левана Акіна розповідає про кохання двох танцівників у Тбілісі, тому звісно їй вже присвоїли альтернативну назву – «грузинський Call Me By Your Name». І хоча у двох картинах є схожі моменти (у першу чергу – особливості зйомки), Акін не просто зняв локальну версію драми Гуадіньїно. Так, тут теж все просякнуто ідеєю п’янкого першого кохання та пошуків себе, але режисер часом піднімає геть неочікувані теми. Наприклад, ідею того, що усі ці «традиційні» уявлення про грузинську маскулінність виникли лише нещодавно, і були навмисно створені, а не виникли самі по собі. Часом хотілось би, щоб режисер глибше досліджував ці питання, але камон, це не дисертація з соціології, а лайтове літнє кіно про кохання.
Аня: Про другого лауреата, мені здається, здогадувались всі, хто був на вечірній прем’єрі стрічки кількома днями раніше. «А потім ми танцювали» проводжали оваціями, а під час Q&A сесії аплодували кожній відповіді акторів та продюсерки фільму. Додам, що все ж таки саме це кіно стало головною зіркою церемонії. Окрім Гран-прі у нього в активі нагорода міжнародного журі в категорії «Кращий фільм», а виконавець головної ролі Леван Ґелбахіані взяв Дюка як «Найкращий актор».
Це історія про молодого танцівника Мераба, що вдень танцює в ансамблі традиційних грузинських танців, а ввечері обслуговує столики кафе аби хоч трохи заробити. Прагнучи кращого життя, він готовий йти на проби до державної трупи, але його головний конкурентом стає новенький — брутальний та впевнений в собі Іраклій.
«А потім ми танцювали» — це трохи більше, ніж просто гей-драма. Вона майстерно і надзвичайно чуттєво знята, тут вистачає як екстремальних крупних планів, так і tracking shot, коли камера невпинно слідує за героєм. Втім картину збагачує її грузинська ідентичність. Патріархальне суспільство, в якому існує Мераб, по суті щодня диктує йому як рухатись — грузинські танці побудовані на маскулінності, в них немає місця для слабкості. Таким чином в основі фільму не просто love story, а складний процес самоідентифікації героя. Це споріднює його не лише з лгбт-кіно, а й з тим самим «Біллі Еліотом», про що красномовно говорить фінал картини. Дуже сподіваюсь, що стрічка вийде в український прокат.
Тим часом в національному конкурсі за найкращий повний метр нагородили «Тато — мамин брат» Вадима Ількова. До того ж сам постановник взяв Дюка за «Кращу режисуру». Тут сперечатися важко — «Тато — мамин брат» я вперше побачила ще на Docudays UA і залишилась вражена. Це доволі інтимна та зворушлива історія, в центрі якої богемний співак та художник, що стає батьком своєї п’ятирічної племінниці, коли психічне здоров’я його сестри погіршується. «Тато — мамин брат» складається у справжній сімейний портрет, де герой балансує між вихованням дівчинки та провокативним мистецтвом, дитячими іграми і бурхливим нічним життям. Ільков абсолютно безкомпромісний оповідач — режисер максимально абстрагується від участі у житті своїх героїв і обирає в рівній мірі показати хвилюючі та сентиментальні сцени в комбінації з лячними замальовками часом жорстокої дійсності.
До рішення журі цього року приєднався і вердикт глядачів — саме на 10-му ОМКФ в українській секції з’явилась номінація «Приз глядацьких симпатій». Тут свої голоси аудиторія віддали Антоніо Лукічу з фільмом «Мої думки тихі».
Саша: Здається, це перший рік, коли однією з найочікуваніших фільмів фестивалю для нашої редакції була українська картина. Звісно, і раніше були роботи вітчизняних режисерів, які дуже хотілось подивитись, але чи можна було колись уявити, що заради української комедії я добровільно пропущу новий фільм Пітера Стрікленда? А ось заради повнометражного дебюту Антоніо Лукіча я справді не пішла на In Fabric, хоча марила цією картиною весь червень. І знаєте, що радує найбільше? Моя жертва виявилась недаремною! «Мої думки тихі» – одна з найкращих цьогорічних комедій, які я бачила. Ні, не одна з найкращих українських комедій – робота Лукіча виявилась на рівні з новим Джармушем. Чудова операторська робота, неймовірно влучний сценарій, акторська гра, до якої складно причепитись, сміливе використання музики – так, і я все ще говорю про українську комедію. Фільм вийде в український прокат десь на початку 2020 року, тому будьте напоготові – беріть своїх друзів, колег, родичів та мам (найголовніше – мам) та йдіть у кіно.
Аня: Від себе додам, що це доволі влучна трагікомедія про звукорежисера Вадима, який отримує дивне, на перший погляд, завдання від канадської студії — записати звуки українських тварин. Втім, ця історія, звісно, не про звуки, а про непрості стосунки сина та матері. За сюжетом, головний герой повертається в рідний Ужгород, навідавши сім’ю, аби далі вирушити на Закарпаття для запису фауни. Допомагати йому у цьому буде мама, отже перед нами фільм-мандрівка в якій обом доводеться розставити усі крапки над «і».
Фільм дещо нерівний з точки зору сценарію, але постановка і хороше розуміння Лукіча комедійного ритму цей недолік збалансовують. Монтаж та музичне оформлення забезпечують стрічці хороший іронічний тон, але головним надбанням «Моїх думок» стає неймовірна Ірма Вітовська, що виконала роль мами головного героя. Хоча, вірніше буде сказати, що Вітовська зіграла маму буквального кожного українця-мілленіала — вона просить сина сфотографувати її на планшет і розповідає усім навколо, що її дитину — єдиного з України — покликали працювати до Канади. Лукіч вміло обігрує рагулізм без зверхньості, властивої авторам подібних комедій. На додачу, Вітовська цілком заслужено взяла приз за найкращу акторську роботу.
Короткометражна секція, як на мене, була відзначена найсуперечливішими оцінками журі. Кращим коротким метром назвали «Секрет, Дівчинка та Хлопчик» Оксани Казіміної. Це фільм на стику відеоарту та кіномистецтва. Дівчина та Хлопець граються у саду наодинці. Вони позбавлені необхідності поводитись відповідно до соціальних норм, тому герої, неначе Адам і Єва, вигадують власні нові способи взаємодії із світом. Протагоністи по суті досліджують власне тіло і деконструюють гендерні стереотипи. Перемога цього фільму змусила мене замислитись про необхідність як такого відчуття кінематографічності в фільмах молодого покоління авторів. Тому що «Секрет, Дівчинка та Хлопчик» більше тяжіє до перформативного мистецтва. Зрештою, на мою думку, більшої уваги заслуговували фільм «Дорослий» Жанни Озірної та stop-motion анімація «Поки не стане чорним» Анастасії Фалілеєвої.
Тим часом приз FIPRESCI віддали «У нашій синагозі» Івана Орленко за мотивами незавершеного роману Франца Кафки. Головний герой — хлопчик, який намагається знайти таємничого звірка, який ховається у підвалах синагоги. Одержимий цим пошуком, він не звертає жодної уваги на те, що відбувається навколо. Фільм Орленка, знятий у ч/б, — один з кращих з точки зору постановки. Тут і вражаюча операторська робота, що часом відсилає до стилю Тарковського, і гіперреалістичний фінал, який обігрує той факт що перед нами адаптація твору Кафки, який він так і не встиг закінчити.
На жаль, з такою кількістю програм, ми зовсім не встигли оцінити документальну секцію. Там нагороду за кращий фільм взяла стрічка «Бо ми мужики» Петтера Соммера і Ю Вемуд Свендсена. Картина зосереджує увагу на групі з 25 чоловіків в Норвегії, що люблять збиратися щовівторка для чоловічих розмов за пивом і розспівування рок-пісень. Якось жартома вони пообіцяли один одному, що якщо хтось із них помре, то всі разом заспівають на його похороні. Однак скоро жарт перетворюється на дійсність. Сподіваємось, ще матимемо нагоду оцінити це кіно.
А поки що вже думками готуємось до наступного Одеського кінофестивалю, який відбудеться з 10-го по 18-те липня.
