Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Щоденники Одеського кінофестивалю: день 6

На шостий день кінофестивалю стався комік-кон і живою з редакції вийшла лише Аня. Тому поки решта страждає над інформацією з Сан-Дієго, ловіть враження від другої половини українських короткометражок і повнометражної картини Марисі Нікітюк.

ОМКФ вже майже добіг кінця, залишаються два дні. Думаю, по моїм текстам навіть видно, що фестивальний режим не тримає в тонусі вічно. Тим часом тільки віра в молодих українських режисерів підживлює. Це я так підвожу до аналізу українського короткого метру, раптом що.

Другий блок конкурсних короткометражок почали з «Штангіста» Дмитра Сухолиткого-Собчука, який отримав нагороду в номінації «Кращий короткометражний фільм» на «Молодості». Головний герой займається важкою атлетикою і на шляху до перемоги ніколи не поступиться власним принципам. Тіло протагоніста неначе з заліза — відторгує будь-які емоційні потрясіння. Це відсторонений портрет соціофоба, людини з глибокою психологічною травмою. Фільм Сухолиткого-Собчука працює одразу на кількох рівнях. Це кіно з прямолінійним меседжем, саме тому, його ідея читається одразу. При цьому картина майстерно знята — кадр дуже часто побудований з перспективою в одну точку, часом у різних сегментах екрану може йти оповідь одразу кількох мікро-історій. Єдиний недолік — акторська гра, яка, скоріш за все, зумовлена тим, що виконавець ролі штангіста все ж таки не професійний актор.

«Вихідний» Жанни Максименко-Довгич — документальна замальовка про святкування Дня Перемоги в одному південному українському місті. Режисерка фільмує сцени зіткнень двох ідеологій. Це такий собі пошук нової ідентичності, в той час як від старої багато хто не може відмовитись. Така болюча тема, між тим, знята без явного схиляння авторки на одну зі сторін. При всій негативній конотації, якою наділена георгіївська стрічка, по-справжньому співчуваєш тут літній жінці, що носить цю символіку і щиро не розуміє, чому їй не дозволяють покласти квіти біля монументу солдатам.

Тему військового конфлікту продовжує єдина в конкурсі анімація «Про Марка Львовича Тюльпанова, який розмовляв із квітами» Дани Кавєліної. За допомогою stop-motion анімації і фантасмагоричних образів, режисерка розповідає історію пенсіонера Марка Львовича та його сім’ї, які стають жертвами політичних трансформацій в 2014 році. Така інтерпретація, звісно, заслуговує на життя і навіть додає нового забарвлення цій реалістичній для нашого часу історії. Але тон цього фільму, на жаль, занадто інфантильний і надміру патетичний.

Кадр з фільму «Штангіст»
Кадр з фільму «Вихідний»
Кадр з фільму «Про Марка Львовича Тюльпанова, який розмовляв із квітами»

Завершує блок історія «В радості, і тільки в радості» Марини Рощиної. Головна героїня — молода мати Катя, яка, схоже, все ще живе життям підлітка і навіть зустрічається з діджеєм, але ніяк не наважиться зізнатись йому у тому, що має сина. Це кіно могло би бути доволі пересічною сімейною драмою, якби не харизма буквально всіх, хто задіяний тут в кадрі, в тому числі виконавець ролі малого Тімки. Сильна сторона цієї картини — актори, які розповідають історію абсолютно невимушено і органічно. В результаті «В радості, і тільки в радості», по правді, не вирізняється видатним сюжетом, але залишається в пам’яті як зворушлива замальовка про мати та дитину.

Тим часом в основному конкурсі я нарешті дочекалась «Кришталь» Дар’ї Жук — першого білоруського фільму в міжнародному змаганні за дев’ять років фестивалю. Головна героїня — юна Веля, яка марить рейвами в Чикаго і збирається втекти з совкового Мінську в США. Але американське консульство збирається зателефонувати за фальшивим номером і перевірити місце її роботи, тож єдиний вихід — оселитись за тою самою адресою, яку вона необачно вказала, подаючись на візу.

«Кришталь» — доволі підступне кіно в найкращому сенсі цього слова. Спершу воно здається комедією про підкорення провінції ексцентричною жителькою столиці. Потім скидається на типовий ромком про те, як обставини здатні змінити наш світогляд. Втім, під кінець «Кришталь» показує своє істинне обличчя — це соціальна драма про брак комунікації і взаємоповаги, в якій яскраве рішення фільму в дусі мало не Веса Андерсона контрастує з сірістю і туманністю майбутнього, яке чекає на мешканця пострадянської країни. Прямо зараз ведуться переговори про прокат цього фільму в Україні, тому роблю сміливе припущення, що це напрочуд глядацьке кіно може взяти «Золотого Дюка».

Вже другий день поспіль головна прем’єра дня на ОМКФ — український фільм. Вчора це був «Донбас», сьогодні — «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк. Ще в лютому картину показали на Берлінале в секції «Панорама», в той час як в Одесі відбулась українська презентація. Це історія молодого нестримного кохання між підлітками Ларисою та Шрамом. Паралельно картина зосереджує увагу на молодшій сестрі Лариси — Вітці, «незаплямованій» соціальними упередженнями. Вона всіма силами противиться бабусі, яка намагається виховати волелюбну дитину.

Важко говорити про це кіно критично, враховуючи той факт, що Марися — надзвичайно талановита режисерка (судячи з її попередніх короткометражних робіт). В даному випадку скажу, що цей фільм однозначно її краща робота, але баланс між реалізмом і містикою далеко не завжди вдається витримати, деякі сюжетні арки так і залишаються не розкритими, а парочка режисерських рішень, особливо що стосується фіналу, я би назвала невдалими. Втім, у цьому кіно по-справжньому радує поетичність і атмосферність, яка досягається зокрема за рахунок прекрасної роботи польського оператора Міхала Енглерта. Одне скажу напевно — у цього недосконалого фільму є потенціал, що викликає бажання слідкувати за творчістю Нікітюк.