Щоденники Одеського кінофестивалю: день 5
П’ятий день ОМКФ — це ранкові сеанси, короткометражки, нові картини Гаспара Ное і Сергія Лозниці. Поки редакцію наздоганяє комік-кон у Сан-Дієго, Юра, Саша і Аня діляться враженнями від дощового одеського дня у кіно.
Юра Поворозник:
Потрапити на ранковий сеанс — це подвиг. Тому середа почалась якраз з такого подвигу. Показували картину «Вулкан» Романа Бондарчука, яка розповідає про доволі сюрреалістичні, але цілком реальні пригоди працівника місії ОБСЄ, що потрапив у халепу на Херсонщині.
Некомфортний. Десь так можна описати цей фільм. Проте це відчуття приходить не під час перегляду, а вже опісля. Зізнаюсь, попри чудову ідею і подекуди прекрасну операторську роботу, мені не вистачило художньості. Додатково по відчуттях б’є відсутність гри у акторів другого плану — їхня монотонність та скутість те й діло намагається переконати глядача у документальній природі фільму.
Досвід Бондарчука-документаліста проникає у «Вулкан», створюючи враження, що перед нами зовсім не вигадана історія, а реальне життя. І це лякає. Дійсність херсонських степів сильно відрізняються від звичного для багатьох міського життя мегаполісів, нагадуючи, що Україна — це зовсім не очікування пакунків з Амазону чи вечірні коктейлі в улюбленому барі, а тотальна розруха, зламані життя і перш за все зневіра у самому собі. Якщо в темряві кінотеатру події здаються абсурдними, то після сеансу з жахом починаєш усвідомлювати, що життя у світі Києва — тоненька бульбашка, яка легко може луснути під дією зовнішніх факторів. Що би ти собі не вигадував.
Роман Бондарчук, фото: Телекритика
Саша Ринк:
Нову стрічку Бондарчука до останнього хочеться називати «сюрреалістичною», адже для власного спокою треба вірити, що голені налисо хулігани з вибитими зубами та битами в руках – гіперболізовані пародії, а не реальні люди. Якщо дивитись на картину під таким кутом, то «Вулкан» видається навіть смішним, щось на кшталт Кустуріци в пострадянському антуражі. Але ж Бондарчук – документаліст (навіть зараз, у своєму повнометражному ігровому дебюті), а комічні постаті на екрані – звичайні люди, яким не пощастило опинитись в такому середовищі.
Якщо чесно, то я давно не бачила режисерських робіт, які б так точно вловлювали людську суть, але якраз це викликає найбільший дискомфорт. Можна скільки завгодно переконувати себе в тому, що тут, серед затишних кафе та дорогих магазинів, такого б не сталось, що люди на екрані самі винні у своїх проблемах, що ніхто не змушує їх грабувати одне одного та мовчки спостерігати за злочинами. Але чи віримо ми самі у те, що між нами є якась суттєва різниця?
Попри весь мій дискомфорт, складно заперечувати, що «Вулкан» – одна з найкращих стрічок, яку я бачила на фестивалі. До речі, щодо художності фільму я з Юрою не погоджусь – як на мене, «сирі» кадри та грубий монтаж лише підкреслюють реалістичність подій у фільмі. Сцена, коли головний герой намагається вилізти з ями посеред соняшникового поля, досі майорить перед очима, і не лише через мою фобію закритих просторів та глибоких ям. Насправді, Бондарчук з такою уважністю показує степи Херсонщини, що місцева природа перетворюється на повноцінного протагоніста (а можливо – антагоніста) стрічки: розбиті кавуни та витоптані рослини нагадують закривавлені тіла, а сама земля стає небезпечною пасткою. До речі, схожу тактильність ми вже бачили минулого року, у документальній картині «Діксіленд» – після її перегляду я ще довго відчувала солону вологість морських хвиль і пекуче сонячне проміння.
Кадр з фільму «Зв’язок»
Кадр з фільму «Батьківський день»
Кадр з фільму «Затамувавши подих»
Аня Дацюк:
Ось і настав час українських короткометражок! Не знаю, як решті преси, але короткий метр від наших режисерів — одна з найцікавіших програм для мене. Секція українського повнометражного кіно не надто велика, і не до кінця репрезентує тенденції року. А ось про програмі коротких фільмів можна спостерігати, які теми зараз найбільше турбують молодих режисерів і куди вони рухаються.
Отже, в першому блоці починаємо з документального «Зв’язку» Жанни Озірної. Режисерка фільмує власну родину за буденними справами і розпитує про поняття сім’ї. Даючи детальний портрет родичів, Озірна намагається розібратись в понятті нетрадиційної сім’ї. Насправді ж фільм виявляється зворушливою історією камінг-ауту від самої авторки. Доволі особисте кіно, яке, якщо чесно, важко критикувати хоча б через сміливість Озірної. Але я додам, що її проби в художньому кіно мені все таки сподобались більше.
«Батьківський день» Марїї Пономарьової — історія порозуміння, яке так і не сталось між батьком і сином. 16-річний Даня зустрічається з татом в гостьові години в літньому таборі. Батьки давно розлучені, і син сподівається дещо показати татові, з яким давно не спілкувався, але розмова не задається від самого початку. В першому блоці короткого метру це, на жаль, найслабша робота. Сценарій цього фільму просто не надто проглядається у слабореалізованій режисурі і акторській грі.
«Затамувавши подих» Олексія Соболєва — один з найкрасивіших фільмів цьогорічного ОМКФ в цілому. Головна героїня — плавчиня-синхроністка. Практично весь фільм знятий під водою. Усвідомлений вибір розгорнути сюжет у воді, виокремлює фільм Соболєва, як роботу з дуже чітким стилем. Попри таку відданість формі, сторітеллінг від цього практично не страждає. Відповідно, робота зі звуком у «Затамувавши подих» також доволі хороша. Єдиний недолік фільму — неоднозначний фінал.
«П’ять хвилин» Яни Антонець— чорна абсурдистська комедія положень, в якій труп «міняє» плани родичів на власному похороні, місцевого тракториста, пари браконьєрів, двох інспекторів рибоохорони та працівників місцевої лікарні. Це в цілому добре реалізована анекдотична замальовка, при всій моїй нелюбові до такого формату. Що правда, в стилі режисерки занадто відчувається вплив Гая Річі, особливо що стосується монтажу. Далеко не завжди такий прийом працює на сюжет, але з технічної точки зору все склалось.
«Mia donna» Павла Острікова поки що — найсильніша робота. Нагадаю, що Остріков — автор короткометражки «Випуск 97», яка минулого року тут, в Одесі отримала нагороду за найкращу короткометражку, аналогічний приз на «Золотій Дзизі» і нагороду кінофестивалю в Локарно. Відчуваю, що «Mia donna» також збере кілька призів. Головні герої — подружня пара Оксана і Толік, які вже понад 30 років разом. Голова сім’ї — Оксана, яка постійно називає чоловіка безпорадною малою дитиною. Одного дня на хмельницькому ринку Толік дійсно перетворюється на дитину. При всій своїй приземленій подачі з візуальної точки зору, в «Mia donna» вистачає символізму і метафор. У картини дуже виважений стиль і ось цей тонкий перехід у магічний реалізм.
Кадр з фільму «П’ять хвилин»
Кадр з фільму «Mia Donna»
Подальший глядацький день у мене пройшов під знаком «Аня, тримайся». Для початку, нарешті відбулась прем’єра «Екстазу» Гаспара Ное, про який всі так багато говорять ще з часів прем’єри в Каннах. Нагадаю, що фільм взяв головну нагороду секції «Двотижневик режисерів». Перш усього скажу, що я не супер-фанат Гаспара Ное, хоча поважаю його яскраво виражений авторський стиль. Попередній фільм Ное «Любов» мене відверто вибісив, і зовсім не через сцени сексу, а скоріше через сам сценарій і голос наратора. Пробачте, ну не люблю я закадрову начитку як засіб сторітелінгу.
Але у випадку з «Екстазом» ситуація інакша. Картина розповідає про групу танцівників, які в межах однієї вечірки опиняються накачані невідомим наркотиком. Вся стрічка створена як психоделічний тріп, який йде не за планом. В цьому допомагає розділення фільму на новели, які відповідають за різні етапи наркотичного приходу, а ще абсолютно космічна операторська робота з неперервними планами і змінами оптики. «Екстаз» лише прикидається фільмом без явного наративу, але мультиперсонажний сюжет дуже послідовно рухається в межах хронометражу. При цьому Гаспару Ное вже не достатньо просто розповісти історію, він справжній experience junkie. «Екстаз» — це чергова пропозиція Ное пережити унікальний кінематографічний досвід. Я би сказала, що ця спроба — одна з найвдаліших у режисера. Фільм вийде в прокат 8 листопада, не раджу пропускати!
Вгадайте, яка стрічка ОМКФ 2018 поки що зібрала найдовші черги перед Фестивальним Палацом? «Донбас» Сергія Лозниці! Вчора відбулась українська прем’єра фільму, який в Каннах показали у секції «Особливий погляд». Картину представляв сам режисер, який ще довго відповідав на питання глядачів після сеансу. Важко сказати, кому було цікавіше в цій дискусії — аудиторії, яка дивилась шокуючі замальовки з-за лінії фронту, чи Лозниці, для якого реакція українського глядача, певно, в рази важливіша, ніж оцінка тої самої Каннської публіки.
Як коротко описати «Донбас»? Це про fake news, про будні окупованої території, де час не стоїть на місці — справляють весілля, віджимають бізнес, працюють іноземні журналісти і постійно чути звуки снарядів. Це абсолютно некомфортне кіно, гротескне і сюрреалістичне, але між тим його театральність лише видає задум Лозниці розіграти на великому екрані парадоксальну правду, в яку не хочеться вірити.
Фільм складається з серії замальовок, не надто пов’язаних між собою, але декілька персонажів все ж перекочують з однієї новели в наступну. На кількох сценах публіка навіть сміялась, але думаю, що сміх цей скоріше від розуміння всієї глибини абсурду. Навряд Лозниця приймав певну сторону, знімаючи це кіно. Зрештою, навіть на окупованій території трапляються люди, які не можуть прийняти реальність війни. Одне ясно точно: «Донбас» — це видатне і важливе антимілітаристське кіно, в якому Лозниця перш усього проти смертельного військового шоу. «Донбас» буде в прокаті з 14 жовтня, його варто побачити всім.
