Щоденники Одеського кінофестивалю: день 4
Не варто показувати редакції Vertigo погане українське кіно! Щоденник четвертого дня сповнений гніву, неочікуваних компліментів «Дикому полю», аналізу нового фільму Асгара Фархаді та рефлексії над «Космічною одісеєю».
Саша Ринк:
Від цьогорічної поїздки на ОМКФ я очікувала гарне кіно, сніданки в улюбленому «Лоджі» і багато роботи. Я це все отримала, але ще й з сумнівним бонусом – плакатом Потапа. Так, того Потапа.
Але почнемо з початку. Вчорашній ранок пройшов на кіноринку – тут відбувалась презентація дистриб’ютора MMD. На черзі були новинки українського (умовно кажучи) комерційного кіно: комедії «Скажене весілля» та «Зустріч однокласників», декілька сімейних фільмів, чорнобильський горор «Брама» та довгоочікуване «Дике поле», заради якого ми й прийшли на презентацію. На жаль, щоб побачити нові сцени з екранізації роману Жадана, треба було якось висидіти промо решти фільмів.
Про «Шалене весілля» до презентації я не знала нічого, і добре. Центральний задум комедії можна описати як «а прикиньте, що чиясь донька вирішила одружитись з французом… афрофранцузом!». Так, висміювання стереотипів і упереджень українців – чудова ідея, але є одна проблема. Те, що ми побачили у трейлері, не було висміюванням стереотипів, а їх нормалізацією. Герой сміється над кавказьким сватом свого сусіда, називаючи його «чурчхелою»?
Було б чудово показати, що расизм – проблема самого расиста, але замість цього режисер демонструє нам вищезгаданого свата, який чухає волохатий живіт, кричить на свою дружину та, здається, вперше бачить столові прибори. І це – лише один з декількох десятків ідіотських жартів, які прозвучали за коротку презентацію. Найжахливіше, що мораль фільму, судячи з усього, не «расизм – це тупо, ми живемо у XXI сторіччі», а «хорошого свата можна з часом полюбити, навіть якщо він темношкірий». І, якщо у вас були сумніви, то плакат Потапа був частиною промо-кампанії саме «Скаженого весілля», яке вийде у прокат четвертого жовтня.
«Зустріч однокласників», на щастя, виглядає більш цивілізованішою за «Скажене весілля», але лише тому, що режисер зациклений на жартах про мастурбацію та геморой, а на інше в нього не вистачило б хронометражу. При цьому, проблема не у тематиці жартів, а в тому, що вони просто не смішні. Загалом, вся стрічка виглядає як слабенька спроба повторити успіх американських комедій. Сімейні фільми («Святий Миколай» та «Фокстер & Макс») страждають від того ж недугу – вони вторинні, хоча і доволі привабливі візуально. «Зустріч однокласників» можна буде подивитись 1 січня 2019 року, «Святого Миколая» – 19 грудня, а «Фокстер & Макс» – 25 жовтня 2018.
Містична «Брама» – ерканізація популярної театральної п’єси Павла Ар’є «На початку і прикінці часів, або Баба Пріся». З того, що можна зрозуміти по трейлеру та словам продюсерів, фільм розповідає справді цікаву історію, але сильно потерпає від недолугих спецефектів. А ось акторська гра виглядає переконливою – 48-річна Ірма Вітовська справді здається стародавньою бабусею, що пережила війну та готова захищати рідні землі від потойбічних страхіть.
Звісно, найприємніший сюрприз презентації – нові сцени з «Дикого поля» Ярослава Лодигіна. Якщо чесно, я побоювалась, що режисерський дебют вийде не надто вдалим, але презентація мене переконала. Звісно, складно оцінювати фільм за жменькою епізодів, але поки все виглядає дуже привабливо – атмосферні кадри, блюзовий саундтрек, природні діалоги та вдалий гумор, якого трохи не вистачало у першому трейлері. Now that’s what I call style. До речі, нікого не агітую, але старт прокату – 8 листопада.
Кадр з промо «Скаженого весілля»
Кадр з фільму «Брама»
Кадр з фільму «Дике поле»
Юра Поворозник:
Складно щось додати до Сашиних вражень від презентації українського кіно, окрім того факту, що насправді воно є цілком актуальне для широкої аудиторії. Жарти з «Весілля» і «Однокласників» легко знайдуть свого глядача, варто тільки поглянути на результати прокату в Україні таких картин як «Горько». Проблема вітчизняних комедій очевидна і лежить на поверхні — жарти у них гротескні, а події схожі на реальне життя хіба наявністю у кадрі живих людей. Тому результат нагадує скоріше екранізацію популярних анекдотів з вокзального журналу, аніж сучасний фільм.
На противагу цьому, автори «Дикого поля» заявили, що не хотіли йти класичною стежкою українського гумору. Уявіть моє здивування, коли показані кілька сцен це підтвердили. Адаптація роботи Жадана, схоже, знайшла той притаманний західним картинам баланс між реалізмом та художністю, але не хочеться забігати наперед, дізнаємося все 8 листопада (старт прокату).
Вечір в Одесі виявився дощовим — погода посміялася над планами організаторів та глядачів комфортно подивитися «Космічну Одіссею» Стенлі Кубрика під відкритим небом. Незважаючи на затишок «Зеленого театру», ідея показати на свіжому повітрі саме цей фільм трохи дисонувала у моїй голові з його природою. Картина, що вважається найкращим в історії науково-фантастичним фільмом, та ще й відреставрована у форматі 4K заслуговує на гай-тек екран з комфортними кріслами, а не вологий пластик розкладних стільців.
Проте класичний саундтрек напевне додав атмосфери одеситам, що в ту пору прогулювалися парком Шевченка. Все ж примісячення примісяченням, а Шопен — вічний.
Аня Дацюк:
Збираючись на кіно сьогодні, подумала, що ось ці читання ранніх рецензій на фільми, які я ще не скоро побачу, — підступна штука суто з глядацької точки зору. Я прочитала відгуки на «Всі знають» Асгара Фархаді ще на початку травня, коли фільм відкрив Каннський кінофестиваль, і з тих пір ходжу з думкою, що Фархаді зняв слабке кіно. Сьогодні на ОМКФ була змога у цьому переконатись.
В центрі сюжету Лаура (Пенелопа Крус) яка приїздить з дітьми на весілля сестри десь в іспанську провінцію. Тут вона зустрічає не лише далеких родичів, а й перше кохання — винороба Пако (Хавьер Бардем), друга сім’ї, з яким давно лише у товариських стосунках. Здавалося б, нас чекає традиційна сімейна трагікомедія, але раптом дочку Лаури Ірен викрадають, і картина перетворюється на справжній триллер.
Той факт, що Асгар Фархаді — двократний володар «Оскара» в категорїї «Кращий іноземний фільм», вже не аби як завищує очікування. Він, без сумніву, майстер напружених сімейних драм, знає, як дослідити різні грані родинної трагедії. Але в даному випадку зміна місця дії з рідного Ірану на незнайому йому Іспанію пішла зовсім не на користь. Фархаді виглядає як турист, який замилувався місцевою красою. При цьому мова не лише про краєвиди, а й про менталітет іспанців і їхні особливості комунікації. Режисер неначе весь час стоїть осторонь, в той час як хочеться, аби він сміливіше зайшов в коло персонажів.
Правда в тому, що Фархаді не запропонував нічого нового у питанні режисури. «Всі знають» намагається бути мультижанровим, але в результаті не може визначитись з власним настроєм. Єдине, що мені дійсно сподобалось у цьому кіно — панорамні зйомки з висоти пташиного польоту, коли вся сім’я виходить з церкви після вінчання. Це така собі наглядна демонстрація назви фільму — візуалізація ідеї про те, що всі у маленькому селищі один за одним спостерігають і ні від кого не сховатись.
Кадр з фільму «Всі знають»
Кадр з фільму «Три обличчя»
Кадр з фільму «2001: Космічна одісея»
В основному конкурсі тим часом показали кіно, яке має всі шанси вибороти Золотого Дюка. Нагадаю, що його дають за результатами глядацького голосування, а індійсько-український фільм «Три з половиною» Дарії Гайкалової — зворушлива, дуже доступна і надзвичайно красива стрічка. У неї буквально на руках всі козирі. Втім, недоліки у неї також є.
«Три з половиною» — це три історії, що мали місце в одному старовинному домі в Індії у різні часові відрізки. Колись цей будинок був школою, де на верхньому поверсі жили маленький хлопчик зі своїм паралізованим дідусем. Минають роки, і замість класів тут кімнати, в яких повії приймають клієнтів. Через певний час цей будинок перетворюється на домівку для старої пари, яка разом танцює під джаз і ділиться таємницями.
Кожна з історій знята зі стилістикою під один кадр — камера неприривно слідує за персонажами без явного монтажу. При цьому якщо в першій історії вона більш динамічна, виходить за межі дому і приховані склейки там все ж таки є, то в третій розповіді темп настільки падає, що оператор навіть не виходить з кімнати. Насправді ось цей «бьордмен-стайл» — дуже привабливий спосіб візуально захопити глядача з першої ж сцени. Так, технічно це неймовірно складно і потребує професіоналізму, але після певного багажу переглянутих стрічок, знятих у такому стилі, боюсь, що я вже починаю вважати цю техніку старомодною.
День завершується переглядом «Космічної Одіссеї» Стенлі Кубрика. В Зеленому Театрі навіть не було аншлагу. Можливо, справа в дощі, який перед сеансом добре намочив стільці на відкритому майданчику. Але дивлячись на одеську аудиторію, я пригадувала новини, про презентацію цієї ж відреставрованої копії фільму в Каннах. Там зал був забитий, а подію модерував сам Крістофер Нолан. Тим часом, за далеко не першим переглядом «Космічної одіссеї», розважаю себе, вираховуючи людей, які вперше дивляться шедевр Кубрика. Переважно це ті, хто сміється в сцені Zero Gravity Toilet Instruction.
