Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Щоденники Одеського кінофестивалю: день 2

На другий день ОМКФ редакція Vertigo розділилася — в поле вийшла лише Аня Дацюк. Проте її вражень більше ніж достатньо, щоб зрозуміти, яким був Одеський кінофестиваль у неділю.

Ранок починається з текстів — жену від себе залишки сну і пишу-пишу, навіть пропускаю два ранкових покази. Трохи себе за це ненавиджу. Раніше пропускати конкурсні сеанси для мене було не варіантом. Ось цей юнацький максималізм — я маю подивитись все на ОМКФ, з роками еволюціонував. До речі, я вже років сім відвідую Одеський кінофест. Певно, варто було про це згадати раніше. Дивно, коли твоя робота — це фактично дивитись кіно, здається, що нічого простішого бути не може. Аби очі мати і не надто спати хотіти. Тепер приходжу до висновку, що все подивитись неможливо, нарешті, не пройшло і семи років.

Але планку не опускаємо — ближче до обіду вириваюсь з полону ноутбука і біжу щосили в Фестивальний палац. Там ось-ось почнеться показ «Сімейної справи» Хірокадзу Корееди. Борюсь зі спокусою назвати це кіно «темною конячкою», але що вдієш, якщо так воно і є! Фільм несподівано відхопив Канську Пальмову Гілку. Корееда взагалі-то постійний учасник Канн, в 2013 році його сімейна драма «Син в батька» навіть взяла Приз Жюрі, так що Пальмова Гілка для нього виглядає наче за вислугу років. Тим не менше, «Сімейна справа» мене дійсно зачарувала.

В центрі сюжету бідна сім’я Шібата з шести людей, яка змушена жити на пенсію бабці і перебиватись дрібними крадіжками. «Те, що лежить на прилавку — ще нікому не належить, отже не є крадіжкою» — чи то жарт, чи то принцип, за яким живуть головні герої. Якось чоловік з дружиною знаходять маленьку голодну дівчинку просто на вулиці. Дитину миють і відгодовують, що правда, не здають в поліцію, а залишають у новій люблячій родині. Ось так просто, адже в попередній батьки її явно ображали. Натомість члени сім’ї Шібата знають, що таке любов.

Хірокадзу Корееда

 

Фільм настільки органічно вимальовує ось цю інтимну картинку родини, що думки про сам факт кіднепінгу навіть не приходять в голову. Корееда зняв дуже традиційне у своїй формі кіно. Тут і вплив Кендзі Мідзогуті у питанні роботи з персонажами, і акцентом на красу японского побуту і соціальна критика, як у Ясуджиро Одзу. Але стрічка лише прикидається антиреволюційною, раджу оцінити її хоча б заради несподіваного фіналу.

Одразу після «Сімейної справи» біжу дивитись не менш затишне кіно — фільм «Тварини та інші люди» Флавіо Марчетті з конкурсу європейських документальних фільмів. Режисер зафільмував притулок для тварин у Відні. Тут багато особистих історій, іноді ніжні, іноді сумні, а іноді просто дивні. Хтось здає кота, тому що ось-ось народить дитину, а хтось просто дуже не задоволений своїм породистим виставковим псом (який абсурд!). Працівники притулку зворушливо спілкуються з шимпанзе і папугами і проводять майстер-клас «Як розпізнати емоції вашого собаки». Разом з тим болісних сцен також вистачає, наприклад — на операційному столі ветеринарії.

Це дійсно чарівна картина про комунікацію між людьми та звірями. Але зараз потрібно увімкнути критика, тому скажу, що по формі це не надто видатне кіно. З точки зору документалістики, «Тварини та інші люди» не практикує новаторський підхід, це доволі послідовна історія. Хороша, але традиційна у своїй подачі.

Кадр из фильма «Герой моего времени»
Кадр з фільму «Тварини та інші люди»
Кадр з фільму «Сімейна справа»

Наостанок вирішую, що вечір проведу у компанії українського кіно і йду дивитись «Герой мого часу» Антоніни Ноябрьової у національному конкурсі. Це побутова комедія про провінціала Жорика, який приїздить підкорювати Київ. Слідуючи за протагоністом, режисерка іронізує над європейськими цінностями, якими так люблять хизуватися в столиці. Спершу картина здається кафкіанською абсурдною комедією, особливо у сценах, де Жорик виступає проти системи і залишків радянського способу мислення. На жаль, це триває недовго.

Підкреслена ставка на провінційність, як головний важіль комедії, навіть трохи відштовхує, але я всіма силами намагаюсь не бути снобом. Між тим. згодом фільм втрачає сценарну цілісність і починає бути схожим на простий набір скетчів та комедійних гегів про зіткнення високої та низької культури, Хрещатика і Троєщини, запареної мівіни і високоякісного гіркого еспресо, кальяну і артхаусного кіно. «Неначе “Свати”» — підказує мені друг після сеансу. Я ніколи не дивилась «Свати», тому залишається йому вірити.

Проблем у «Героя мого часу» начебто немає — комедія працює, Ноябрьова насміхається над сучасним мистецтвом, явно надихнувшись «Квадратом» Рубена Естлунда. До того ж її персонажі органічно освоїли суржик. Це кіно взагалі не здається «нафталіновим», якщо так можна сказати. Тому що проблема деяких українських фільмів якраз полягає у їхній неприродності, коли справа доходить до побутового реалізму. Але щось з «Героєм мого часу» не так. Окрім вище згаданої проблеми зі сценарієм, цьому фільму бракує щирої симпатії та співчуття своїм персонажам. Виходячи з сеансу, мою думку підтверджує подруга-режисерка: «Здається, автор їх зовсім не любить».

На годиннику за 22-гу, жодне кіно вже сьогодні не впіймаю, хіба що поїхати в Зелений театр і подивитись під відкритим небом «Ніч пожирає світ» Домініка Роше, який вже давно почався. Йти додому, чи завершити цей день за переглядом зомбі-кіно, п’ючи какао? Що тут думати! Але про цей фільм я вам вже не розповім. Просто знайте, що Дені Лаван у ролі зомбі фантастичний.

 

Антоніна Ноябрьова, фото: bestin.ua