Щоденники Одеського кінофестивалю: день 1

Автор Vertigo

Перший день ОМКФ закінчився, коли Гарольд Ллойд з коханою дівчиною зустрілися на 12 поверсі універмагу в картині Safety Last! Редакція Vertigo, паралельно з підготовкою рецензій та інтерв’ю, розповідає про свої враження від початку кінофестивалю: тут і розмови з Еріком Робертсом, і конкурсні фільми, і Тімоті Шаламе.

Аня Дацюк:

Для багатьох гостей-кіноманів Одеський кінофестиваль почався не з урочистої церемонії у п’ятницю, а з першого ранкового показу суботи, на який мало хто прокидається. Я чесно пропустила сеанс о 10-й ранку, оскільки для мене ОМКФ почався з інтерв’ю. Говорити довелося з Дені Лаваном — неймовірним французьким актором і постійним творчим компаньоном Леоса Каракаса.

По дорозі до готелю, де й призначена зустріч, встигаю розхвилюватися. Вчора на церемонії зустріла Лавана двічі й обидва рази ціпеніла. Дуже дивно бачити в реальності це створене для великого екрану недосконале обличчя клоуна. Проте розмова тече дуже плавно, чому напевне допомагає той факт, що ми обидвоє дещо пом’яті. Він, напевно, від буремної молодості, а я точно від трьохгодинного сну. Ми багато говоримо про тілесність його персонажів, роботу з Каракасом і відчуття життя у фільмі. Інтерв’ю побачите зовсім скоро!

Дені Лаван

 

Програма «Фестиваль фестивалів» починається зі справжнього важковаговика — показували «Фокстрот» Самуеля Маоза. Раніше фільм вже встиг наробити шуму під час Венеційського фестивалю, отримавши Особливий приз жюрі. Це одна з найцікавіших режисерських робіт, що я бачила за останні роки. Постановник досліджує механізми долі, створює справжній бенкет візуальних образів зі вставками коміксу та бекетівського театру абсурду, змушуючи плакати й сміятися в межах однієї сцени. Тут немає вистражданого трагізму й військового пафосу, а розповідь має дуже чіткий ритм у вигляді замкнутої кругової структури — як і танець фокстрот. Під час перегляду ніяк не могла полишити думку, що виконавець ролі батька Ліор Ашкеназі дуже схожий на Стіва Карелла. Якби кіно зняли в Голлівуді, то коміка з сумним обличчям гарантовано номінували б на «Оскар».

Тему сім’ї продовжує фільм секції «Гала-прем’єри» — «Дике життя» Пола Дано, який вже демонстрували на Санденсі та у Каннах. Базисом для стрічки став однойменний роман 1990 року пулітцерівського лауреата Річарда Форда. Режисерський дебют актора напочатках скидається на історію утопічних 60-х, де мати у виконанні Кері Малліган — типова берегиня, яка встигає готувати вечерю та допомагати синові з уроками, коли батько (Джейк Джилленгол) підстригає газон й дивиться футбольний матч. Проте доволі швидко історія перевтілюється у емоційно-тихий портрет підлітка, очима якого ми дивимося на повільний розпад сім’ї.

Хочеться відзначити операторську роботу та монтаж. Вони часто ігнорують стару як світ Ейзенштейнівську схему «дія-реакція» заради акценту лише на реакції. Пола Дано більше цікавлять найменші зміни виразу обличчя юного протагоніста, що спостерігає за оточуючою його дійсністю, ніж яскравий побут 60-х і вервечка пагубних батьківських рішень.

«Дівчина» Лукаса Донта

«Фокстрот» Самуеля Маоза

«Дике життя» Пола Дано

 

Як на мене, слово miscommunication спокійно може стати маркером фільмів першого фестивального дня і бельгійська «Дівчина» Лукаса Донта (основний конкурс) це підтверджує. Стрічку про 15-річного трансгендера у цьому році представили на Каннах, де вона по ділу отримала «Золоту камеру» як «Найкращий дебют». У юної Лари непростий період — дівчина готується до операції зі зміни статі й напружено вчиться у балетній студії. Ще й додайте до цього складності перехідного віку та проблему соціалізації з однолітками. Ларі хочеться жити, тоді як її юність поставлена на паузу, очікуючи «правильного тіла». Толерантність бельгійців позбавляє картину зайвої драми й спекуляції на ЛГБТ-тематику. Стосунки Лари з батьком близькі до ідеальних, тут немає сцен неприйняття трансгендерності, що робить «Дівчину» виключно сімейною драмою з неймовірно сильною протагоністкою у центрі сюжету.

Увечері забігаю на Потьомкінські сходи. Показують Safety Last! з Гарольдом Ллойдом — комедію 1923 року з тою самою сценою, де герой висить на стрілках міського годинника. Протагоніст намагається підкорити мегаполіс і постійно страждає від нестачі грошей, яка у фільмі подається за допомогою безлічі гегів. Спостерігаючи за щирим сміхом публіки над голодранцями, думаю, що комедійне обігрування бідності завжди буде резонувати з глядачем. Підтверджуючи власну гіпотезу, після фільму йду на вечерю в кафе, де власникам фестивального бейджу дають 10% знижки.

Юра Поворозник:

Поки Аня дивилася важковаговий «Фокстрот», ми з Сашею ледь встигли на «Спекотні літні ночі». Маю зізнатися, дуже дивно починати Одеський кінофестиваль з режисерського дебюту, який по вінця наповнений американською дійсністю й ретро-вейвом 90-х. Картина Елайджі Байнума дуже мило і безпосередньо намагається поєднати підліткову романтичну комедію та триллер, не забуваючи розважати глядача (а це на фестивалях буває не часто).

До прикладу, «Дике життя» Пола Дано зовсім таким не запарюється. Режисерський дебют актора вийшов більш спірним, ніж у його колеги. Акторська гра заслуговує всіляких похвал, а операторська робота привертає до себе увагу, створюючи відчуття дискомфортної близькості з героями. От тільки масштабної руйнації сім’ї аж ніяк не виходить, а страждання персонажів виглядають як «проблеми білих людей».

Елайджа Байнум

Варто сказати, що в Аніному описі картина виглядає набагато драматичніше, ніж є насправді. Щоправда, деяких глядачів драма очікує на виході з залу, коли їх наздожене розуміння того, що Джейк Джилленгол та Кері Малліган зіграли батьків дорослого сина. Усвідомлення старості, що б’є обухом по голові — оце дійсно драма.

А от де була виключно комедія — то це на показі Safety Last! та Потьомкінських сходах, де й відбулася демонстрація. Іноді за трюками Гарольда Ллойда було важко спостерігати через постійну міграцію людей навколо, начитки журналістів, яким не терпілося зняти сюжет посеред фільму та періодичних криків на кшталт «ИРА! КУМА, Б****Ь, ТАКСИ ЖДЕТ». Навряд чи десь ще можна зустріти таке неповторне єднання німої та доволі галасливої комедії.

Саша Ринк:

ОМКФ почався з незвичної задачі – провести інтерв’ю з актором, у якого фільмографія охоплює 527 стрічок. Він спромігся отримати не лише номінацію на «Оскар», а ще й роль у сумнозвісній третій «Людській багатоніжці». А заодно – зіграти у кліпах The Killers та Akon, виконати роль Майстра в телефільмі «Доктор Хто» і попрацювати з Полом Томасом Андерсоном. Готуючи запитання до інтерв’ю, я більше всього молились, щоб у Еріка Робертса було почуття іронії. На щастя, було.

Лейтмотивом першого дня показів став вогонь у всіх своїх проявах: 32 градуси за вікном кінотеатра, пристрасні «Спекотні літні ночі» Елайджі Байнума, а відразу після них – «Дике життя» Пола Дано, в якому головна метафора – образ стихійної лісової пожежі.

Ерік Робертс

«Спекотні літні ночі» – напружений кримінальний трилер, замаскований під чуттєвий ретро-ромком. Незважаючи на те, що дебют Байнума вийшов вдалим, невпевненість режисера все ж відчувається, особливо – у першій половині фільму. Намагаючись зачарувати глядачів, Байнум демонструє усі відомі йому стилістичні трюки (ефект глітчу на заставці, прискорена та заповільнена зйомка ледь не в одній сцені, іронічний закадровий голос як в класичних підліткових комедіях). Ще один козир режисера – відсилки до поп-культури 90-х, яких так багато, що фільм починає нагадувати «Дуже дивні справи». У другій половині стрічки майже всі гімміки зникають, а перед нами залишається захоплююча історія, повна неочікуваних сюжетних поворотів і оголених емоцій.

Ви напевно читаєте все це заради абзаца про акторську гру Шаламе, але давайте залишимо хоч якусь інтригу і почекаємо виходу рецензії. Скажу лише одне – хоча ви підете на фільм заради Тімоті, він тут – не єдиний талановитий красень у цій стрічці.Між «Диким життям» та «Спекотними літніми ночами» може провести немало паралелей: обидві стрічки – вдалі режисерські дебюти, обидві розповідають про втрачену Америку. Але якщо роботу Байнума можна порівняти з гіперактивним підлітком-спортсменом, що нишком пише наївні романтичні вірші, то Дано показує нам тихого слухняного та акуратного відмінника з турбулентним домашнім життям. В «Дикому житті» теж вистачає стилізації, але в 60-х Пола Дано мало спільного з яскравою картиною з умовних «Безумців». Кожен кадр тут виглядає тьмяним, ніби зі світу протагоністів вичавили усі барви та емоції. І дійсно – герої Малліган та Джилленгола весь фільм намагаються втекти від сірої буденності, заповнити емоційний вакуум та заглушити відчуття безнадійності. Як добре, що після перегляду «Дикого життя» можна видихнути, подивившись чорно-білу комедію Safety Last!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: